Як по родинних стосунках танком проїхалася війна

Чоловік сидів у підвалі однієї з багатоповерхівок Маріуполя і повторював: «Як я з нею буду далі жити? Як я буду з нею далі жити?..» Його дружина не ховала рідних, не бачила тіла загиблих у дворі, бо вона не виходила з підвалу вже 21 день. Але вона втратила розум  - через страх. Вона ходила темним підвалом, посміхалася, приставала до сусідів і намагалась обмацати їхні обличчя руками. Люди сахались, кидались подалі від хворої жінки. Вони дуже співчували своєму сусіду, але нічим не могли зарадити.

Чоловік залишився в окупації. Його дружина не отримує медичної допомоги. Він оформив собі російську пенсію, годує дружину. Але каже, що йому самому потрібна вже допомога психіатра, бо йому здається, що він втрачає розум.

«На жаль, ми нічим не можемо допомогти таким родинам, поки вони в окупації», - каже Марта Чумало, гендерна експертка, співзасновниця і психологиня Центру «Жіночі перспективи», активістка захисту жінок від домашнього насильства. Вона з колегами створила вже сім притулків для людей, які постраждали від війни. Є серед них окремі притулки  для жінок, які страждають на психічні розлади. Є притулки для людей старшого віку, для багатодітних жінок.

«Зараз у нашому  київському притулку є жінка з двома дітьми. Її чоловік повернувся з війни і страждає на психічні розлади. Чоловік її – герой. Він воює з 2014 року, на передовій. Коли він вперше повернувся з війни, в родині почались проблеми, але жінка звернулась до фахівців, чоловіка поклали в лікарню, він пройшов курс реабілітації. І це допомогло. Коли почалось повномасштабне вторгнення, його одразу мобілізували. За останній рік він був декілька разів контужений. Зараз повернувся до дому, і у нього почали з’являтись галюцинації. Чоловік став кидатись із ножем на жінку та дітей із криками «Ви сепаратисти!» Але на відміну від першого разу, чоловіка ніхто не госпіталізував. А коли жінка стала викликати поліцію, щоб захистити себе та дітей, поліцейські стали заспокоювати її: «Ви – дружина героя. Ваш обов’язок – допомогти чоловікові». Але ж як тут допомогти, коли йому потрібна кваліфікована медична допомога», - розповідає експертка.

Це приклад того, вважає Марта Чумало, що буває, коли держава не впоралась зі своїм обов’язками. Зараз це поодинокі випадки. Після оголошення демобілізації суспільство отримає просто вал таких історій.

«Насправді,  ми навіть приблизно не маємо уяви про масштаби цієї проблеми. Звісно, держава готується. Але ніхто не знає, скільки саме буде людей із розладами психіки та скільки нам треба підготувати фахівців, психіатрів, психоаналітиків  для надання допомоги таким людям», - зазначає Марта Чумало.

Окрема проблема – це розрив сімейних стосунків через політичні розбіжності у поглядах.

«Ми одружилися в 2013 році і були дуже щасливі, розуміли один одного, підтримували, - розповідає 0629 мешканка одного з міст Донецької областіГалина. - Проте щастя тривало недовго. Наші розбіжності у поглядах із чоловіком сталі помітні після Майдану. Йому були незрозумілі ті люди, що виходили на протест,  їхні ідеї. Родина чоловіка була дуже проросійськи налаштована, і мені було важко в спілкуванні з ними. Але ми залишались разом, бо у нас росте дитина. Всі останні всім років ми з чоловіком намагались не обговорювати теми, які нас роз’єднують. Так і жили. 

Я часто розмірковувала, чому ми, такі близькі колись, опинились по різні боки барикади. Як так трапилось, що ми перестали довіряти один одному.  І знаєте, думаю просто так склалося, що авторитет його рідні, матері і брата, виявився більш вагомим для нього, ніж мій. 

Мабуть, ми могли б ще довго так жити поруч, не розмовляючи про важливі речі, але трапилось 24 лютого. Я прокинулась рано вранці від потужних вибухів. Стала читати новини і жахнулась. Це війна. Я розбудила чоловіка, стала збирати речі. Хотіла терміново вивозити сина на Західну Україну. Але чоловік як оскаженів. Він став кричати, що ніхто нікуди не поїде. Кричав, якщо я хочу – можу їхати, але син залишиться з ним. Ми ледь не побились.

Він готовий був чекати на росію. Не вірив в реальність загрози і вважав, що син має бути поруч з ним. Я плакала, кричала і навіть кидалась нанього з кулаками. В кінці кінців, він погодився вивезти нас. Ми всі втрьох виїхали до Львова. Чоловік там відверто страждав. Йому було все не до вподоби  - мова, місто, церква. Він віруюча людина, але у Львові немає храмів московського патріархату, і він страждав.

Через пару місяців він вирішив повернутися на Донеччину. Привід знайшовся. Його мамі була потрібна допомога. Він поїхав доглянути її, а вже через місяць наше місто почали сильно обстрілювати. Я стала дзвонити і просити, щоб вони виїхали хоч кудись. Я не хотіла, щоб настав день, коли б мені довелось повідомляти сину про загибель батька. Нарешті чоловік погодився, але  виїхав з матір’ю до росії. Правда, там він дуже швидко позбавився своєї любові до всього російського. Те, з чим він зіткнувся там, шокувало навіть проросійськи налаштовану людину. Тож він в росії не затримався і поїхав в Європу. Ну а я подала на розлучення і вже через місяць була вільною.

Це моє рішення шокувало чоловіка. Але для мене не може бути повернення назад. Тому що родина – це і про безпеку також. Чоловік не тільки не захистив нас в важку годину, ще й поставив під загрозу життя сина». 

Взагалі діти під час війни часто першими підпадають під удар, стають об’єктами шантажу.

Маріупольчанка Н. поскаржилась, що не може забрати своїх дітей від бабусі з дідусем. Вона з чоловіком пішла в Тероборону Маріуполя одразу після початку повномасштабного вторгнення. Обоє потрапили у полон. Жінку звільнили по обміну, а чоловік ще досі перебуває у росіян. Батьки чоловіка, які доглядали дітей, відмовились повернути їх матері. Вони чекали на росію, є палкими прибічниками «русского мира». Тому вважають невістку «неблагополучной». І зараз через дітей просто мстяться матері за її проукраїнську позицію. 

Інший приклад. Маріупольчанка Наталя, яка зараз виїхала з дітьми до Німеччини, розповіла, що її чоловік погрожував їй і вимагав повернути дітей в Україну. А потім став просити поділитися з ним грошима соціальної допомоги, яку жінка отримує у Німеччині.

«Нам теж такі випадки відомі, – розповідає Марта Чумало. – Після оголошення воєнного стану в Україні деякі чоловіки стали забирати своїх дітей у всіх колишніх дружин. Треба було назбирати не менше трьох, щоб виїхати за кордон. Фактично, чоловіки викрадали дітей у матерів лише задля того, щоб залишити Україну.

Один з останніх таких випадків – чоловік викрав трьох дітей, серед яких було немовля. Ми як організація захисту жінок від насильства втрутились в ситуацію. Звернулись до колег в інших європейських країнах, звернулись до Інтерполу. Чоловіка знайшли аж у Швейцарії. Він там оформив допомогу на дітей і жив без проблем. На щастя, дітей вдалось повернути матерям».

Але ж діти страждають не тільки через непорозуміння батьків, а і через непорозуміння з самими батьками.

Історія маріупольчанки Олени, батьки якої живуть в одному з сіл під Волновахою, дуже типова насправді.

«Всі дивуються, як така дівчина, як я, могла вирости в такій родині, яка у мене є, - розповідає Олена. -  Наше селище під Волновахою дуже-дуже проросійське. Трохи дивно, що в такому проросійському селі була абсолютно українська школа. Задовго до реформ ми в нашій школі не вивчали російську літературу, не читали «Війна та мир», проте багато читали світової літератури. Всі без винятку предмети викладались у нас тільки українською.

Проте коли ми виходили за стіни школи, то опинялись в абсолютно агресивному до всього українського середовищі. 

Перший раз моя віра в батьків похитнулась у 2014-му. Вже був захоплений Донецьк. Росіяни йшли далі – село за селом на Донеччині і вже впритул наблизились до нашого села. Я стала казати батькам, чого ми сидимо? Треба ж їхати. На що мої батьки сказали, що нікуди не поїдуть. Путін з телевізора каже, що все буде добре, Росія – сильна країна, Україна винна, бо провокує росію. 

Я дивилась на них і не могла зрозуміти: ось ваша країна, ось ваш президент, а ви слухаєте президента іншої країни і вирите йому. Ну нелогічно.

На щастя, росіяни зупинились на підступах до села. Воно залишилось під українським контролем. Проте настрої були такі, що мені навіть з друзями стало важко спілкуватись.  Я якось з Києва привезла підвіску на ланцюжок у вигляді гербу України. Я була така щаслива. Мені так давно хотілося мати таку підвіску. Але хлопець один з нашої компанії став вимагати, щоб я зняла. Нам було десь по 15 років тоді. Я у нього різко спитала, в чому його проблема, і чого це я маю зняти герб своєї країни? А потім ще уточнила, що ще я маю зробити, щоб йому стало легше. Друзі тоді залагодили цей конфлікт. Але я зрозуміла, що мені тут немає місця.

Потім я вступила до університету в Маріуполі. Я не пропускала там жодної патріотичної тусовки, жодного мітингу. Мені подобалось бути серед людей, які поділяють мої думки. Але повертатись до батьків кожного разу ставало все складніше. Вони жили в Україні, мали українські паспорти, але подумки були там, в росії. У нас була ТВ-тарілка. Вона приймала близько 300 каналів із десятків країн. Але батьки дивились виключно російські телеканали. Щоб розшукати в переліку український, ну хоча б навіть розважальний, типу Нового,  мені треба було довго-довго скролити пульт вниз.

Кожен Новий рік мої батьки починали святкувати одразу після виступу путіна. «Ну шо він там може сказати, той український президент», - казали вони мені на прохання подивитись виступ.  

Пам’ятаю одну з останніх своїх зустрічей з батьками. Я приїхала з Маріуполя до дому на свята. Думала побути там тиждень або більше. Мати зустрічала мене на зупинці. Ми витримали без сварки рівно 4 хвилини. Справа в тому, що мама побачила жовто-синю стрічку на моїй сумці. Вона зупинилась посеред вулиці і почала кричати, щоб я зняла. «Ти ж знаєш, як батько цього не любить. Знімай зараз. Навіщо ти це робиш. Ви знову будете сваритись». Я стояла посеред вулиці, слухала її, і по обличчю катались сльози. Якщо б автобус ще не поїхав, я б точно сіла і повернулась назад до  Маріуполя. Але він вже поїхав. Тому мені довелось заночувати вдома. А вранці наступного дня я поїхала з рідного дому.

Коли 24 лютого росія почала бомбити місто, батьки зателефонували, спитали, де я, як справи. Я відповіла, що росія обстрілює місто. На що почула у відповідь: «Ой, давай без політики». Я не зрозуміла, як це – без політики. А про що тоді мені говорити?

Потім, коли я вже виїхала з Маріуполя, вони ще раз додзвонилися. Розмови знову не вийшло, бо що я не скажу – про смерті, розтрощене місто – у них одна відповідь: «Давай не говорити про політику».

Влітку я зателефонувала сама. Хвилювалась через бабусю, у неї слабке здоров’я, та і у мами не все гаразд. До того часу батько встиг побувати в Маріуполі. Він все бачив. Все зрозумів. Але замість  співчуття, я знову почула весь набір російської пропаганди: у всьому винний «Азов». 

Я надіслала матері скріни статті  - про мою волонтерську діяльність написало онлайн-видання. Хотілося, щоб попри все, батьки пишались мною. Але вийшло все навпаки. Батько почав кричати, що я бандерівка, що я не думаю, під яку загрозу підставляю їх, своїх батьків…

Із того часу я більше не спілкуюсь з батьками. Вони не дзвонять мені, я не дзвоню їм. Нема про що говорити. Я не знаю, як зараз скласти так розмову, щоб не торкатися того, що батьки сором’язливо називають політикою. Мені стало простіше жити насправді. Бо спілкування з рідними стало дуже болючим. Нестерпно болючим.

Я часто думаю, як мої батьки могли стати такими, якими є. Справа в тому, що моя прабабця родом із Чернігівщині. Вона дуже постраждала від Голодомору, і тому вона ненавиділа Радянський Союз і все, що з ним пов’язано. Моя бабця, її донька, розмовляла виключно українською мовою. Але коли приїхала вже дорослою жити у Маріуполь, українською стала розмовляти лише дома, з нами. Всі казали, що українська – то селянська мова, що тільки дурні розмовляють. Тож вона дуже соромилась. А потім, коли вже незалежність настала, все одно не могла змусити себе розмовляти українською на людях. Її ж донька, моя мати, взагалі ненавидить все українське. То звідки я у них така виросла – не знаю. Мабуть, моя прабабця в мене вселилася».

Родини в Україні дуже страждають через війну, травми, втрати рідних, політичні розбіжності, каже Марина Чумало. І в більшості випадків поки що це прихована проблема.

Люди не розповідають про проблеми публічно. Рідко звертаються до фахівців. Не розлучаються. 

Згідно до даних Мінюсту, кількість розлучень в Україні скоротилась на 40%. В Донецькій області за минулий рік було зареєстровано 2445 шлюбів, а розлучень – лише 233 (20 із них- через суд). Але експерти застерігають від оптимізму.

«Це все відкладені проблеми. Зараз люди, особливо мешканці регіонів, які постраждали від війни, не поспішають розлучатись, бо дуже багато є незрозумілого. Як отримувати компенсації в разі розлучення, як відновлювати житло, права власності на майно. Але після війни, коли ці питання буде треба вирішувати, ми будемо мати різкий ріст розлучень. Тож не варто покладатись на таку оптимістичну статистику Мінюсту», - пояснює Марина Чумало.

Проте від війни є і позитив. Експерти фіксують різке зниження кількості родин, які страждають через домашнє насильство.

«Ми проводили опитування у Львівській області. Львів’янки їхали за кордон в перші місяці війни не через бойові дії. Вони бігли від насильства. Багато хто з наших клієнток кажуть, що вперше у житті за кордоном відчувають, що можуть вільно дихати, не бояться ходити по вулицях. 

Деякі проблемні родини, які страждали через домашнє насильство, зараз розлучені через війну, бо чоловіків мобілізували. І жінки з дітьми залишаються у спокої», – каже Марта Чумало.

Але на жаль, після війни всі ці проблеми будуть загострюватись із новою силою. І держава має бути готовою до вирішення цих питань. Бо ми вийдемо з війни хворою нацією.

Проте завершити цю тему все ж таки хотілося б позитивом. Ось що написав чоловік, який мешкав в одному з селищ під Маріуполем: 

«Протягом останніх п'яти років я дуже багато працював і не мав змоги проводити час із дитиною, яка народилась 2017 році. Я або був за кордоном, або працював за комп'ютером. Коли дитина підходила із проханням погратись, я вимушений був відмовляти, хоча в кожен такий момент в мене розривалося серце. В її  віці неможливо зрозуміти, що батьки працюють саме задля нього і його майбутнього. Коли я знаходив кілька годин, щоб виїхати на природу, моя голова була заповнена переліком невиконаних завдань. Я був у постійному стресі, що не могло не відбиватись на сім'ї. Жили ми поза містом, до війни готувались, тому протягом березня в нас не було необхідності шукати їжу чи воду. І протягом цього березня я зміг приділити дитині стільки уваги, скільки не приділяв, напевно, за всі минулі роки. Ми дуже наблизились один до одного, наші відносини докорінно змінились. І це, як не дивно, завдяки тому, що минуле життя вщент зруйнувалось».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube