Як змінилось життя у Маріуполі за рік окупації. Розповідь маріупольчанки

Олена Зима (ім’я на прохання нашої героїні змінене) весь останній рік прожила в Маріуполі, за межі окупованої території не виїжджала жодного разу. Проте вона побувала в окупованому Донецьку та в селищах Новоазовського району, тож може порівнювати, яке життя було там після 2014 року, з тим, як все влаштовується в її рідному Маріуполі.

Олена погодилась розповісти, як змінилась вона, її знайомі, друзі, як змінилось місто за останній рік. Наводимо її пряму мову.

СТРАХ

Ви питаєте, чи пам’ятаю я день, коли нарешті ми з родиною піднялись з підвалу та почули тишу. Так от, такого дня не було. Ми вийшли з підвалу (17 мікрорайон) 16 чи 17 березня, я вже точно не пам’ятаю, не тому, що стало тихо, а тому, що ми просто більше не могли там знаходитись – в сирості, холоді, темряві. Ми піднялись у свою квартиру, щоб просто поспати в своєму ліжку. І мені в той момент вже було байдуже на ризик – я просто хотіла хоча б ненадовго опинитись в рідних стінах.

Було страшно, тому що постійно щось вибухало, «Азовсталь» закидали бомбами, і все це було дуже добре чутно в нашому районі.

Ось тоді ми вперше побачили росіян, які біля «Савони» роздавали хліб. І побачили черги людей, які вишукались за тією російською їжею.

Люди були страшні, брудні, голодні і… мовчазні. Майже ніхто ні з ким не розмовляв. Всі були налякані, розгублені, не розуміли, де вони, що буде далі, що робити, куди йти, як рятуватись.

А потім ми стали з чоловіком робити короткі вилазки спочатку нашим мікрорайоном, потім трошки далі і далі. Не питайте, що я відчула, коли побачила рідне місто. Я думала, що це тільки в нашому районі руйнування. Але коли я побачила, що там в центрі, на Кірова, на Лівобережжі… У мене немає слів, щоб описати це відчуття. Досі немає слів.

Ми тут всі і досі живемо в страху. Страшно казати, що ти думаєш, страшно через невідомість. Страшно через можливе повернення бойових дій. Страшно, коли пролітають літаки. Весь час страшно. Хто б там що  не казав. 

БАРДАК

Коли почалась окупація, люди намагались задовольнити свої першочергові потреби у воді, їжі, електриці. Пам’ятаю, як ми з чоловіком поїхали до родичів в Новоазовський район, так би мовити в цивілізацію. Боже мій, ми вперше там напились чаю вдосталь та помились. Ото було щастя!

А потім стали думати, як можна більш комфортно влаштувати своє життя без світла та води. В пошуках пічки на балонному газу поїхали в Донецьк. Я вперше після 2014 року потрапила у Донецьк. Я взагалі-то не емоційна людина, але я плакала, коли побачила допотопні зупинки транспорту, ці написи інтервалу руху, як в Радянському Союзу, розбиті дороги. Там зупинився час. Коли Маріуполь рушив вперед великими кроками, там все було як в заповіднику. 

В Новоазовську було ще гірше. За 8 років окупації там навіть стіни не фарбували, не кажучи вже про інші ремонти. Мені хотілося кричати, бо я точно не хотіла такої долі для Маріуполя.

Але на відміну від Донецька та Новоазовська, в Маріуполі влітку розпочалось «велике будівництво». У багатьох людей в місті зародилася надія, що все тут буде добре, що росія побудує рай.

Але це були марні сподівання.

Росіяни дійсно в перші місяці окупації загнали великі гроші і велику кількість військових і будівельників. Почали будувати, ремонтувати, прибирати сміття. Але вже ближче до осені все це пішло на спад. По-перше, російські будівельники стали залишати місто. Замість них стали завозити азіатів. Вони працюють погано, поводять себе хамськи, таке враження, що вони взагалі не дуже розуміються на будівництві. Тож ті об’єкти, які в перші місяці ремонтували росіяни, дійсно, зроблені непогано. Наприклад, будинок, де була Мілана намальована і сусідні з ним. Там дійсно класні ремонти і ззовні, і зсередини.

А от все інше – мрак. Розпочали – кинули, розпочали – кинули.

В нашому під’їзді розпочали капітальний ремонт. А у нас непоганий взагалі-то був під’їзд і від обстрілів він не постраждав. Так вони чомусь вирішили позбивати все аж до цегли, розворотили стіни  – і пішли. З грудня минулого року все покинуте, ніхто нічого не робить. І так усюди. Кому не встигли в перші місяці щось полагодити – все, нічого не робиться. У когось дахи течуть, у когось системи опалення позрізали і кинули, у когось під’їзди. Є будинки, в яких навіть вікна не встигли вставити.

Нічого вже нікому не потрібно. Люди це вже зрозуміли, але всі мовчать, ніхто не обурюється. Це ж вам не Україна.

Взагалі-то разом з окупацією в місто прийшов бардак. Ми тут зараз всі стали трошки більш мобільними, люди їздять в сусідній Бердянськ, розповідають, як там. І ось які висновки: всюди, де Запорізька та Херсонська область – менше паперової тяганини, все легше вирішується, всі питання.

Всюди, де було «ДНР» , - там бардак. От у нас в Маріуполі страшний бардак у всьому. І у будівництві, і в оформленні документів саме через то «ДНР», яке ну ніяк не хоче упускати владу. І тут не завжди можна розібратися, де закони «ДНР», де російські, хто за якими правилами живе.

Маленький приклад наведу. В Бердянську для того, щоб подати документи на російський паспорт, потрібна заява, ксерокопія  українського паспорту – і все. А у нас – папка, бумага А4, ручка з чорною пастою, паспорт, ксерокопія паспорту, переклад документів. Просто знущаються.

Ще й не всім дають. У мене є знайомий, який вже багато років мешкає в Маріуполі, але народився він у Одесі і там має реєстрацію. Так йому відмовили у паспорті, бо він не є «громадянином ДНР».І тепер людина, яка мала в Маріуполі квартиру, але прописана в Одесі, не може легалізуватися, не може отримати російський паспорт, не може отримати компенсацію за втрачене майно, на роботу влаштуватись теж не може. І поїхати не може, бо у нього дружина місцева, і вона на відріз не хоче залишати Маріуполь.

Таких історій – мільйон. 

ПОБУТ

Люди в Маріуполі ненавидять багаття, шашлики і мангали. Мабуть, це з нами надовго.

Але за останній рік основні побутові проблеми якось вирішені. Звісно, є багато будинків, особливо в приватному секторі, де досі немає води та електрики. Але в цілому по місту люди все ж таки на мангалах їжу не готують, повернулись до більш цивілізованих способів приготування їжі.

Немає проблем і з продуктами. Пам’ятаю перші місці окупації. В той період в Маріуполь масово хлинули селяни з селищ під Маріуполем. Вони продавали те, що самі виростили, свою городину, і ми мали можливість дуже дешево купувати картоплю, капусту, томати, молочку. 

Але згодом вся ця дешева лавочка була закрита. В Маріуполь стали заходити донецькі підприємці зі своїми магазинами і своєю донецькою продукцію. І це все – жах. Вони почали диктувати ціни. І ціни стали стрімко зростати не тільки в магазинах, але і на ринках. Вже місцеві селяни не могли продавати дешево, коли такі ціни диктує ринок.

Інша проблема – це якість продуктів. Вона жахлива. Мені здається, найбільш дешева лінійка продуктів в АТБ «Вигідна ціна» краще на смак, ніж найдорожчі м’ясні та молочні продукти з «Манни».

От, мабуть, донецькі зраділи – такий ринок голодних отримали. Але дарма. Спочатку голодні маріупольці купували все підряд. Але дуже скоро перестали це робити. Бо чесно – їсти неможливо.

Окрім продуктів, нам довелося звикати до донецької телефонії, донецького Інтернету. І те, і інше – жахливі. Оператор «Фенікс» - це найжахливіше, що може бути. Не чутно людину, яка тобі дзвонить, тебе не чують. Зв’язок постійно зникає. Інтернету мобільного вдень постійно немає, тільки пізно ввечері та вночі ще можна його піймати.

Зараз в Маріуполі стали встановлювати мобільні вишки та безкоштовно роздавати свої картки оператор МТС. Це російський оператор, і ми поки не знаємо, чи можна буде користуватися номерами МТС, як у декого були ще в Україні. Але люди сподіваються, що якість зв’язку хоча б трошки покращиться.

Транспорт в Маріуполі – це теж жахлива історія. Росіяни складають такі дивні графіки руху, що люди тільки дивуються. Годинами немає жодного автобусу, а потім приходять одразу 2-3. Кому це потрібно, хто це вигадує – я не розумію.

Банки. Думаю, тут пояснювати не треба. Банкоматів обмаль, розрахуватися карткою, як в Україні, - неможливо. Якісь кам’яний вік. Але нічого, призвичаїлись. Дехто робить непоганий бізнес на тому, що знімає готівку з українських рахунків. 

В принципі, все, що було зручним і комфортним в Україні, - чимось заміщується російським. Свято місце порожнім не буває. Але те, що приходить на заміну, - воно  поганої якості і дороге. Наприклад, сервіс з онлайн купівель. Маріупольці замість українських сайтів, стали користуватися російськими, наприклад, купують речі на Озоні. Але для маріупольців вартість товару – плюс 15%. Ось такі реалії.

Натомість, маріупольцям зараз ніколи не буває сумно. Люди при справі – вони стоять в чергах. Всіх без виключення людей росіяни загнали в черги. Щоб отримати соціальну допомогу, компенсацію, відновити документи, отримати медичну страхову або російський паспорт, треба постійно збирати купу довідок. Для отримання кожної довідки треба спочатку відстояти велику чергу за талоном, потім чергу до чиновника, потім чергу за готовим документом. Вже рік люди стоять в чергах. Багато хто – безрезультатно, бо не можуть довести право власності на житло, право на компенсацію, право на інвалідність, право на пенсію і так далі і так далі. 

До речі, у росіян є вся інформація, всі українські бази і по пенсіонерах, і по пільговиках, і по житлу – хто де був зареєстрований, за якою адресою, у кого де яка частка на житло. Все це вони знають. Цікаво, звідки.

В тих чергах – переважна кількість пенсіонерів. Взагалі пенсіонерів в Маріуполі більшість. Не знаю, може їм це подобається? Але ніяких акцій протестів в Маріуполі не відбувається – стоять в чергах мовчки.

Хоча, думаю, така тиша до тих пір, поки не змусять всіх платити комуналку. Зараз всі отримують платіжки, але майже ніхто не платить. І це єдиний позитив в окупації. Всі питають, платити чи не платити у Моргуна (гауляйтер Маріуполя - ред), але він мовчить, бо напевне і сам нічого не знає. 

Проте люди порахували по тих платіжках, що вже зараз розносять по квартирах, що 2-кімнітна квартира буде коштувати (комуналка - ред) 7 тисяч руб. Якщо врахувати, що переважна кількість маріупольців – це пенсіонери, а переважна кількість пенсіонерів отримує 10 тис руб. пенсії, то уявіть, що у них залишиться після оплати комунпослуг. Тут , я думаю, я станеться вибух.

ЛЮДИ

Люди – це найцікавіше. Ми побачили їх вперше у великій кількості біля МЕТРО, де роздають гуманітарну допомогу. В перші місяці окупації черги були такі страшні, що вони тягнулись аж до Запорізької траси.

Це були брудні, похмурі люди, які майже не розмовляли один з одним.

Рік тому Маріуполь був порожнім. От тільки біля центрів гуманітарної допомоги і можна було побачити маріупольців.  Люди залишали місто не тільки в березні, коли ще тривали бої, а і в квітні, і в травні, коли бойові дії були тільки на «Азовсталі». Влітку ситуація стала змінюватись. В місто стали повертатись люди. Багато хто – з росії. Ну і дійсно, чого там сидіти, коли допомоги там ніякої, житло орендувати там неможливо – занадто дороге, робота тільки копійчинна. Тож повертались. В Маріуполі хоча б за оренду платити не потрібно.

Зараз складається враження, що в місті дійсно багато людей. Не знаю, скільки,  але багато. Центральний район – дуже жвавий. Звісно, Лівобережжя напівпорожнє, так від нього і небагато залишилось.

Важко сказати, які настрої у людей. В Маріуполі ж ніхто щиро не каже, що думає. Попервах в чергах було багато розмов, щоб виправдати себе та російську агресію, розповідали, хто в кого стріляв, де були нацисти, звинувачували Азов у всіх руйнуваннях – якимось дивом все бачили прямо зі своїх підвалів. А зараз вже і про це не розмовляють. Всім набридло.

В моєму оточенні всі раді росії. От люди собі вирішили, що їм з росією добре, і не думають про те, що роботи, окрім торгівлі, в місті для жінок взагалі немає. Що чоловікам достається важка робота на будівництві (як раби працюють, по 12 годин 6 днів на тиждень), за яку ще й кидають на гроші постійно. Що підприємства не працюють і мабуть вже не запрацюють. Їм байдуже. Їм добре, і вони плювати хотіли на десятки тисяч людей, які вимушено залишили свої будинки і не можуть повернутися через окупацію. Їм байдуже, що ці люди народились і все життя прожили в Маріуполі, що вони сумують за морем, за містом, за домом. Десятки тисяч! Байдуже до тих загиблих, земляків, сусідів, яких разом зі сміттям екскаваторами викидали. І ніхто вже не знайде їх останки, не дізнається, скільки тих загиблих. А їм – все добре.

Росіяни в Маріуполі дійсно створюють такі умови, за яких без російського паспорта неможливо жити. Ні роботи, ні пенсії – нічого ти не отримаєш. Але коли я побачила людей у черзі за російськими паспортами… Знаєте, якщо б і ви побачили їхні обличчя, ви б погодилися зі мною. Вони  не виглядали так, ніби їх змушують. Вони хочуть ті паспорти.

Мені здається, єдине, що зараз дратує маріупольців, це велика кількість узбеків, таджиків, казахів. Вони тягнуть із собою сюди свої родини. По місту ходять жінки в паранджах. І тих азійців стає так багато, що вони вже відчувають себе у місті королями, головними, а на місцеве населення їм плювати. Ходять групами, поводяться хамськи, чіпляються до жінок, дівчат. Ходять в туалет під будинками – прямо там, де працюють. Огидно поводяться.

Здається, маріупольці в Маріуполі вже не відчувають себе як вдома. І при тому все одно підтримують росію. Думаю, через те, що більшість людей в Маріуполі впевнені, що росія тут назавжди, а Україна не повернеться. Тому вони так себе і поводять. Пристосовуються. Їм у вуха щодня вливають «росія тут назавжди». А ще то велике будівництво, яке росія розпочала минулого літа. Всі дивляться і думають: ну що ж росіяни зовсім дурні? Якщо б були не впевнені у тому, що зможуть утримати захоплені території, то мабуть не вкладали б стільки грошей. І через це дійсно дуже важко вірити, що Україна поверне своє. Сама по собі відчуваю – з кожним днем віри все менше…

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube