Сашко Протяг: “В Маріуполі відбувся справжній урбіцид: знищено все, що було тканиною міста - і феноменальне, і звичайне”

Маріупольський режисер, активіст та співзасновник громадської організації Фріфільмерз Сашко Протяг виїхав з міста у перші дні повномасштабного вторгнення. Одразу почав волонтерити у Запоріжжі — разом з командою кінодвіжу допомагав збирати та відправляти гуманітарну допомогу людям, які опинилися в окупації.

За цей рік він зняв два фільми, як показують ситуацію, в якій опинилися жителі міста. Про ризики демонізування маріупольців, сприйняття війни в Європі та бачення власної ролі у відновленні міста — читайте у цьому інтерв’ю для 0629, яке митець дав одразу після прем’єрного показу свого фільму у Берліні.

Сашко, яким ви запам’ятали Маріуполь — я читала, що для вас символічною ознакою напрямку змін стали зручні доріжки для пішоходів. Що це взагалі каже про місто?

- В цілому, я вважаю, що місто було позитивним прикладом для сходу України. Попри те, що є багато такого, що хотілося б змінити. Останні роки Маріуполь розвивався динамічно і, мені здається, у правильному напрямку. А пішохідні доріжки — головне, що це відбувалося не тільки у центральних частинах, які завжди презентують місто назовні. А на периферії, у спальних районах — для звичайних мешканців. Я знаю, що планувалося будувати соціальне житло для ВПО — подібних масштабних програм соціальної підтримки не було у більшості міст Донеччини. Тож, Маріуполь був дуже економічно привабливим, особливо для молоді. Динамічним, яскравим, місто, що прагне до розвитку.

Але в мене особисто не було прив’язаності до Маріуполя, хоча я багато років жив саме там. Для мене — це просто зручне місто, щоб працювати та знаходити сенси. Останні роки я багато їздив по різних регіонах України, але позитивні зміни у Маріуполі для мене очевидні.

Які тенденції у культурі мали б рухати місто далі?

- В місті організовували доволі багато різних фестивалів. Але вони, на мій погляд, фактично ігнорували місцевий контент. Зазвичай привозили відомих митців начебто з метою просвітництва. Але такі двіжі, як-от, до прикладу, “Гоголь- фест” не будуть враховувати місцевий колорит. При тому, у місті завжди були низові рухи, які могли б створювати щось важливе саме про Маріуполь.

Мені не вистачало акценту на місцеве: Маріуполь - місто з індустріальним потенціалом, багато людей залучені до роботи в промисловості. Ці люди не жебрають, зароблять непогані гроші, але, навіть на відміну від Кривого Рогу, тут немає незалежних профспілок. Чомусь тут не було бажання політично дбати про себе. От цієї рефлексії про робітничий клас не вистачало завжди.

Творчий потенціал цих людей ігнорується, їх чомусь звикли вважати “бидлом”. Мені завжди хотілося глибше подивитися у світогляд людей, які працюють на традиційних для регіону промислових роботах, а при цьому можуть дуже цікаво думати про світ.

Саме про мистецькі практики українського робітничого класу йдеться у ваших кінематографічних проєктах «ТворчСхід»? А ви самі з якої родини?

- Я взагалі народився не в Маріуполі, а мої батьки мали вищу освіту. Правда, вони не належали до творчої інтелігенції у класичному уявленні, вони - геологи. А я не маю вищої освіти... Наші 90-ті роки були складними, тому як є.

В цих же роботах ви дискутували про культурні феномени сходу України. А чи існує феномен Маріуполя?

- Коли ми знімали дві роботи для телебачення, то місцеві у Слов’янську та Краматорську казали навіть про таку чутливість — вони можуть упізнати чи з того міста хтось, чи з цього. Тож, якщо глибоко копати, можна знайти феноменальність кожного міста. У Маріуполі багато феноменів. До прикладу, він фотогенічний та відеогенічний. Його можна по-різному знімати — динамічно, у спокої, красиве, занедбане. Він складається з багатьох компонентів - культура греків, радянський індастріал. Море. Степ.

Де ви були минулого лютого? Як вибиралися, чи залишалися там ваші родичі або друзі?

- Я виїхав в останньому чи передостанньому потязі 25 лютого. Ми їхали, коли вже були обстріли, провідниця просила нас лягати на підлогу вагона. Але потяг був напівпорожній. Я намагався переконати виїхати безліч близьких та рідних людей, але не зміг. Для мене все було очевидно через знання географії - місто дуже просто оточити. І у цій ситуації від мене буде мало користі громаді. У тому потязі можна було б розмісити ще стільки, скільки там їхало. Я вийшов у Запоріжжі, де його вже просто штурмували — він йшов далі, на захід. А у Маріуполі я не зміг нікого переконати...

Люди не відчували небезпеки, бо звикли завжди жити поруч з фронтом, постійно чути вибухи, покладатися на присутність поруч ЗСУ. Тоді не було розуміння, наскільки ситуація може бути критичною. На Лівому березі з першого дня вже було неможливо спати - але ніхто не їхав... Багато з тих, кого я тоді вмовляв, пережили блокаду, виїхали в середині березня або пізніше. Кілька людей зникли без вісті, можливо в полоні.

У Запоріжжі я працював з волонтерами, що допомагали вивозити людей з міста. Але їхня стратегія - їхати і забирати всіх, кого можна. Ми з мамою не змогли скоординуватися на відстані, тому вчасно вивезти її не вдалося. Тож, вона була там до середини березня. Увесь цей час записувала свій досвід у щоденнику, який ми опублікували на сайті “Маріупольський парк пам’яті”. З цих дописів можна побачити, яким важливим є факт згуртованості людей. Навіть найстрашніший досвід вдавалося пережити, якщо допомагати один одному. Мамі вдалося, вона переживала найважчі дні у підвалі в центрі міста, де усі допомагали один одному. Вони досі підтримуються зв’язок один з одним — з того підвалу вижили усі...

Я не хотів їхати зі сходу. Тож, понад рік тому команда Фріфілмерз, змінила напрямок роботи. Й зараз, й тоді, ми намагалися допомагати маріупольцям з різних міст. Нас 5 найактивніших, але час від часу долучаються ще до 15 людей.

Вже з 1 березня 2022 року ми відновили “Покази солідарності”, на яких люди можуть подивитися наші фільми, обговорити їх та залишити донати. Тоді вони пройшли у Роттердамі, Братиславі та містах Естонії. В середині березня до нас вже прийшов перший бусік з гуманітаркою, зібраною у Словаччині нашими партнерами. До кінця літа ми передавали ліки до Бердянська, Маріуполя та Херсону. Після того це стало вже майже неможливо — на російських блокпостах припинили пропускати посилки. І взагалі, залишався тільки один офіційний пункт перетину, у Василівці, де тижнями стояли виснажені люди, які хотіли виїхати з окупації.

Як ви вважаєте, унікальність та феноменальність Маріуполя втрачені безповоротно?

- В Маріуполі відбувся справжній урбіцид: знищено все, що було тканиною міста - і феноменальне, і звичайне. Не лише багато людей і якісь символи, знищено кардинально все. Залишилася локація на мапі, але це зовсім інше, це не той Маріуполь, який ми знали. Тому вважаю, що не можна засуджувати людей, які не хочуть повертатися. Але обов'язково треба засудити та покарати тих, хто це зробив з нашим містом.

Якби ви знімали артхаусне кіно про події тієї весни, про що то було б?

- Власне, вже зробив. Зараз вийшла нова робота - “Знижки 100%” - яку ми показали в Берліні кілька днів тому. Вона на дуже тригерну тему — про мародерства у магазинах Маріуполя на початку березня 2022 року. Одразу хочу акцентувати — це не про те, що маріупольці погані. Насправді люди у всьому світі подібно реагують на критичну ситуації, коли руйнується світ. Так нелогічно та дивно реагують — тягнуть що завгодно з супермаркету, навантажують візки 10 акваріумами чи ще якимись геть непотрібними у цей момент речами. Це така незручна, невидима часточка в історії цієї війни — бо дуже складно розмовляти про це.

Фільм складається з розмов, записаних з тими, хто виїхав. Деякі друзі змогли вивезти трохи відзнятих на телефон відео. З того досвіду що я отримав, записуючи інтерв'ю, читаючи дискусії в домових чатах, впевнений - це не означає що винятково маріупольці такі. Так люди реагують, коли живуть в реаліях споживання. Реалізуючи свою успішність через умовний шопінг, вони так саме уявляють й апокаліпсис. Замість людського в собі рятують це споживацьке. Тому я б не став дегуманізувати маріупольців - так реагує людина, яка живе за формулою - “працюєш-споживаєш”. Тож, сам стиль життя виробляє варварські реакції.

Але саме цей фільм не буде доступний онлайн, бо я не хочу, щоб його дивилися без можливості обговорити. Ми будемо говорити про це тільки на спеціальних подіях, щоб подумати разом.

А попередній фільм “My favorite job, 2022” — про водіїв, як рятували людей. Я розмовляв з шоферами у Запоріжжі, але використані кадри, як друзям вдалося відзняти в Маріуполі. Його можна подивитися онлайн. Також ми провели маленький тур у 7 показів — у Словаччині, Німеччини та Чехії. Про мародерство показали лише у Берліні.

На показах було десь 50 на 50 українців та європейців. Дуже приємно було зустріти там маріупольців. Але були покази, куди приходили виключно місцеві. Фільми досить складні, тому приходять глядачі, котрі готові глибоко влізати в тему. Були і дуже цікаві зауваження: наприклад, шопінг і мародерство - це дуже дієвий спосіб донести трагедію війни ближче до європейців. Їм простіше уявити, як рушиться світ, коли вони бачать розграбовані супермаркети. Побачити, відчути ірраціональність війни. Але були й такі, які питали: “Ми чули, що росія буде інвестувати багато грошей в культуру Маріуполя, як ви до цього ставитеся?” Це теж певний показник... На жаль, у багатьох європейців дуже ілюзорне уявлення про війну, потреби, допомоги — якісь стандартні кліше, не більше.

Чи бачите ви процес власного повернення в місто? Як?

Для мене все сильно залежить від того, чи буде мені чим там займатися, чи матиме все це сенс. Ностальгійної прив'язаності немає, і ця тверезість і відстороненість, якщо чесно, допомагає працювати з гуманітарними потребами. Якщо я знатиму, що моя волонтерська робота там буде корисною, поїду. Але не став би обіцяти.

Зараз я не вважаю, що моя рефлексія є першочерговою. Людям у такі критичні моменти не дуже потрібні рефлексії, це, скоріше, на майбутнє.

Впевнений - вбивць треба покарати, інакше не буде миру. Що я буду відчувати, дивлячись на розбитий Маріуполь, не наскільки важливо, як сам факт злочини перед містом і багатьма людьми, які постраждали. Тож, варто у сенсі повернення думати більше про громаду.

З дозволу Сашка, публікуємо уривки щоденника його мами, письменниці та майстрині Галини Дегтярьової:

“1 березня

Світла немає. Зв'язку теж не було, бережу заряд. Є павербанк, налобний ліхтарик для підвалу — моє головне багатство. Мерзну. Але є газ, молимося на нього. У підвалі вже придивлялися до цеглин для спорудження вогнища. Інформації практично немає. Здебільшого бої на Лівому, але й близько до центру теж уже прилітає.

2 березня

Отримано повідомлення про те, що Маріуполь у кільці, сподіваємось, що це ворожа дезінформація.

Був зв'язок. У смартфоні бадьорі обіцянки мера міста і щодо світла, і щодо зв'язку. Син написав із Запоріжжя, що готується гуманітарний коридор для виїзду. А в нас таке відчуття, що про нас забули.

3 березня

Зв'язку немає, світла немає. Ходили до бомбосховища, воно глибоке, холодне, сире, суцільні лабіринти. Було дуже тяжке відчуття. А ще при свічці різанули очі дітей маленьких. Цієї миті я відчула, що можу вбити, ось реально, вперше таке.

Вирішили ходити до свого підвалу, нехай він не такий глибокий і не такий безпечний. На нашу радість, люди там збираються добрі, з болем за Україну, здебільшого не з цього будинку.

Тут є сім'я з Лівого берега, яка дуже налаштована на виїзд, з дітьми. На подвір'ї багато приватних машин, все із написами «Діти».” 

(повністю можна прочитати на https://www.mariupolmemorypark.space/library/vypiski-iz-dnevnika/)