Як маріупольчанка відбудувала ПостМост. Неймовірна історія художниці з Маріуполя, - ФОТО

Олена Украінцева — художниця з Маріуполя, яка малює парадокси війни. Вона організувала кілька важливих мистецьких проєктів у прифронтовому Маріуполі, а виїхавши до Німеччини, продовжує розповідати про рідне місто через живопис, долучаючи до проєктів та резиденцій молодих художників з України. За рік після повномасштабного вторгнення митці організували вісім виставок у різних європейських містах, щоб доносити правду про цю війну.

Ковток мистецької атмосфери 

Олена — корінна маріупольчанка. У дитинстві вона навчалася в Художній школі імені Архипа Куїнджі, після закінчення якої викладачі дуже рекомендували талановитій дівчинці вступати до училища, але батьки порадили спочатку отримати “нормальну спеціальність”. Тому закохана в живопис дівчинка почала опановувати максимально гуманітарний фах, який вдалося знайти у технічному університеті.

- Профорієнтація тоді була не дуже розвинута. Запитували: хочеш, може, швачкою? Та ні, кажу, не дуже. Ну, на завод тобі точно не треба? Мабуть, не треба. Питаю - а от що робить економіст чи бухгалтер? Та, кажуть, папірці перекладає. Отож, і я спробую папірці перекладати, - з гумором згадує Олена своє “свідоме” визначення майбутньої професії. - Але, на щастя, моя економічна освіта мені все ж знадобилася. До прикладу, я легко складала кошториси у всіх грантових проєктах. 

У 32 роки Олена зрозуміла: або зараз, або ніколи — пішла здобувати професійну освіту художника. Хоча всі поруч казали: навіщо їхати вчитися, візьми пару уроків у місцевих художників, чи повчись з відео в інтернеті.  

- Але я дуже хотіла потрапити у творче середовище, якого мене так не вистачало. Багато чула про харківську Академію. З 2012 по 2016 рік заочно навчалася там за спеціальністю “станковий живопис”, - розповідає Олена. - Подивившись мої роботи, викладачі пропонували йти на графіку, але я хотіла туди, де треба багато малювати, щоб розвинути та поставити руку. Раніше я користувалася тільки аквареллю, а тепер довелося спробувати й олію. Цікавий досвід, хоч і складний. Я, дійсно, пошкодувала, що не пішла навчатися цього одразу після школи. Бо 2-3 тижні, на яких я була під час сесій, не вистачало для формування тієї мистецької атмосфери, яку я так шукала.

Показати себе 

Олена вже мала досвід участі у місцевих художніх виставках, а в Академії її надихнули спробувати себе й у всеукраїнських експозиціях. Вже у 2017 вона стала членкинею Національної спілки художників України. 

- Йшла війна, було нецікаво малювати квіточки, хотілося показувати те, від чого мозок здригається. Я отримала пропозицію через картини показати війну на виставці в Ужгороді, - згадує Олена. - Запросила до процесу донецьку художницю Ганну Торкаєнко, і ми вирішили, що це мають бути не вибухи, кров, вбивства, чого доволі багато в інформполі. Ми почали малювати парадокси Маріуполя. Наприклад, у звичайному супермаркеті в черзі стоїть людина в камуфляжі та з автоматом, купує звичні продукти, як усі. Це ж неможливі речі для мирного життя! А ми бачили багато таких парадоксів: наприклад, у школі дітям роздають листівки, де попереджають про смерть. Візьмеш небезпечний предмет — помреш ти чи твої друзі. Тобто, у школі дітям кажуть, що вони постійно у небезпеці! 

Після Ужгорода картини півтора роки мандрували країною — виставки відбулися у 13 великих та малих містах - від Луцька та Франківська до Запоріжжя та Одеси. Остання відбулася в стінах Верховної Ради України.

- Виставка проходила в великому холі, одночасно з іншими ініціативами та експозиціями. Навпроти нас, за колонами, свої картини виставляли закарпатські митці. Познайомилися. Один й питає: а чого у вас там так багато військових? У вас що — прямо війна? Тож, думаю, та виставка була точно не даремна, - згадує Олена. - Також ми співпрацювали як ілюстратори з поетами та письменниками, твори яких зібрала у збірку “По живому” маріупольська поетеса Оксана Стоміна. 

Паралельно з цією виставкою Олена долучилася до активізму. Фестиваль “З країни в Україну”- перша подія, в якій вона взяла участь, відповідаючи за майданчик майстрів. Напередодні Олена пройшла курс навчання проєктного менеджменту. З того часу почала активно шукати фінансування своїх ідей. 

Художниці поїхали гастролювати — з литовськими партнерками зробили фестиваль “Україна традиційна та сучасна”, де на експозиції можна було побачити писанки Оксани Савченко, мотанки Яни Шинкаренко, фотографії Маріуполя від місцевої фотографки Аліни Пономарьової. Їздили й до Барселони, але вже втрьох — разом з бахмутською мисткинею Інною Абрамовою. Загалом, проєкт “Дерево життя” — про співіснування традиційної та глобальної масової культури, яка проникає, трансформується сама та трансформує традиції. 

- Разом з цим я почала працювати в будівельній компанії дизайнеркою інтер’єру, в якій отримала різноманітний досвід монументального розпису - були й стіни в нежитлових приміщеннях, й тетраподи, й навіть розпис церкви. Спокійне життя тривало рік - поети, чию книжку ми ілюстрували, запросили приєднатися до них в проєкті ART&WAR, який мав статися в Німеччині. Як виявилося пізніше, це була дуже важлива подорож, - згадує Олена. - Проєкт був організований для митців з країн, де йде війна: окрім нас запросили ще сирійців та іранців.

Ризикований шлях

Дівчина, з якою Олена познайомилася на тій резиденції, одразу після оголошення про повномасштабне вторгнення запрошувала її з дітьми до себе. Але художниця не вірила, що небезпека настільки близько, що прийдеться евакуюватися з рідного міста. А коли стало зрозуміло, що це є життєвою необхідністю, Маріуполь вже був в оточенні.  

- Я бачила колони, які формуються для евакуації. І чула, як люди в них вагаються - їхати чи ні. Бо ми постійно отримували чутки про чергову розстріляну колону і купу понівечених машин з мертвими людьми в них на трасі. Так, наважитися на виїзд через це було дуже страшно, - згадує Олена. 

Але згодом вона з синами та кумами з двома доньками влізли в одну автівку і рушили на виїзд з Маріуполя. Навіть коли машина постійно глухла, вони були рішуче налаштовані продиратися у бік України. 

- У той же день, 21 березня, ми доїхали до Мангуша, де переночували у садочку. До цього ми не бачили машин з літерами Z та людей з білими ганчірками на рукавах, які окупанти змушували вдягати для маркування. Це було жахливо. Але насправді ситуація просто фантастична: люди з різними поглядами, досвідом евакуації, планами на подальше пересування виживали в єдиному просторі. Це наче “водяне перемир’я” в Африці, - каже Олена. 

Наступного дня вони пішли на центральну вулицю Мангуша у надії сісти на евакуаційні автобуси у бік Запоріжжя. Навколо збиралися напружені та стривожені люди, і щоб трохи впорядкувати цей процес, Олена запропонувала вести список на евакуацію. Ті, хто записався, почувалися більше впевненими й спокійними — просто стояли та чекали. Хоча, звісно, у тій ситуації навряд чи це мало хоч якийсь практичний сенс. 

Крила янголів 

Повз їхньої черги проїхав бусік відомого маріупольського волонтера, який прямував за людьми у місто. Він пообіцяв захопити їх на зворотному шляху, якщо не вдасться виїхати раніше, і поділився молоком та хлібом. 

- Це був перший хліб за місяць, - з сумом згадує Олена події того часу. - А далі відбулося диво. Наче самі янголи винесли нас на своїх крилах. Під’їхав великий автобус на 40 місць, і що дивовижно -  майже порожній. А за ним вже купа автівок, щоб їхати евакуаційним караваном. Звідти вийшла жінка, яка пояснила, що вони з жіночої футбольної команди з Винниці, приїхали забирати рідних з Маріуполя. Але в них є місця, тож, можуть взяти жінок, дітей, людей похилого віку.

Компанія, з якою виїжджала Олена, майже змирилася, що виїхати разом не вийде. Але везіння ще раз допомогло: в автобус взяли її разом з синами, які на вигляд були вже майже дорослими, а куму з молодшою донькою запросили до джипа, який їхав за автобусом. 

-  Залишився “неприлаштований” кум та його донька 14 років, яка не хотіла сідати в автобус без батька. То ми вмовили взяти їх до автівки тренерки — мовляв, вся родина їде, не залишати ж чоловіка в окупації... Але до другого блокпосту кума не знала, чи їде її чоловік і донька, чи залишилися на тій вулиці, - згадує Олена.

Дива у звичайному 

В цей же день вони цілими доїхали до Запоріжжя, а потім — у Дніпро, куди сестра Олени з малою дитиною змогла евакуюватися 19 березня — теж дивом. 

- У Маріуполі був протитуберкульозний санаторій, де лікувалися діти з різних українських міст. На момент повномасштабного вторгнення там залишалося майже два десятки неповнолітніх, яких працівники змогли посадити у Швидку, щоб вивезти, - розповідає Олена. - Сестра з сином на руках просто йшла повз в момент завантаження дітей — у ковдрі та з рюкзаком. Вмовила взяти. В Мангуші ту машину з дітками розвернули на Донецьк. А сестра встигла вийти з неї й згодом добралася до Дніпра. 

Разом вони сіли в евакуаційний потяг до Львова, переночувавши в іншої куми у Дніпрі.

- Коли ми з сином зайшли помити руки, просто завмерли - там світло, вода, ще й тепла. Це був шок, - каже Олена. - У потязі до сестри нарешті зміг додзвонитися її чоловік, який залишався в Маріуполі й не давав про себе знати вже три тижні. Що це, як не чергове диво...

У Львові Олена мала залишити свого старшого сина-студента — йому вже виповнилося 18 років, і він не міг виїхати з нею до Німеччини. Хлопець охоче приєднався до молоді з IT-фірми, яка прихистила у своєму шелтері в перші дні — почав активно волонтерити та допомагати нужденним. Зараз вже він сам винаймає житло, продовжує волонтерити та вчитися. 

Перший місяць у Німеччині пройшов для Олени як у тумані: батьки не виходили на зв’язок, але вона розуміла, що їх терміново треба витягати з Маріуполя. Батько мав рану на нозі, яка не загоювалася без лікування. Згодом за допомогою волонтерів вони виїхали, тепер живуть разом з сестрою на заході країни - плетуть для військових сітки, і це неабияк підтримує їх морально. 

ПостМост. Продовження

- А я роблю виставки, збираю гроші, перераховую на тканину на ті сітки й не тільки, - каже Олена. - Ми вже організували вісім експозицій — від Бонна до Дортмунда. І вийшло  продовжити ініціативу ПостМост, яка розпочалася у 2019 році в Маріуполі. 

Ідея проводити творчі резиденції в Маріуполі виникла в Олени не на порожньому місці — вона зізнається, що з дитинства бачила його сірим індустріальним містом, де люди зациклені на важкій праці. Це відчуття їй дуже хотілося змінити. І тому вона разом з колегами з “Ліги вільних художників “ARS ALTERA” придумала такий проєкт, який поєднував би дві частини Маріуполя — територіально та ментально. Сама назва, яку Олена взяла у справжнього моста, котрий з’єднує індустріальну частину та спальні райони міста, натякає на сутність проєкту.

- Його підтримали у департаменті культури міськради коштом місцевого бюджету. Вісім художників та три фотографи мали показати, як вони бачать Маріуполь через свою творчість. Як фінал проєкту пройшла велика презентація робіт. Ідея сподобалася, тож наступного року її у місті знову підтримали. Експозицію розмістили в Центрі сучасного мистецтва. У проєкті ПостМост 2.0 взяли участь вже 25 митців,  - каже Олена. - У 2021 хотілося з художнім “десантом” проїхатися по інших індустріальних місцях України. Планували сесії у Дніпрі та Запоріжжі, Херсоні та Миколаєві, Одесі та Чорноморську. На жаль, на це не знайшлося фінансування, але ініціативу вдалося переформатовувати та вписати у інший міський великий проєкт. 

Німецькі друзі допомогли матеріалами для малювання, а Олена подала заявку на участь резиденції, яку проводили у маленькому містечку, де головним підприємством є медичний інститут  та клініки для людей з психічними розладами. 

- І будівля, де ми жили, теж колись була місцем для лікування депресія та неврозів. Тому там створена неповторна атмосфера: великі вікна, багато світла, тиша, великі дерева. Німці спочатку з нами говорили англійською, але згодом навіть вивчили українські слова, - каже Олена. -  Там я почала малювати свої задуми, які народилася під час бомбардування. Наприклад, відро, у якому відбивається цілий та красивий Маріуполь, а в нього падають краплі та бомби. “Як буде дощ, набери води”- сказала я якось своїм хлопцям, коли виходила з дому. В місті вже не працювали магазини, шукати воду було дуже небезпечно, тому тоді ідея збирати дощ для втамування спраги не видавалося дивним, на відміну від мирних часів.  Загалом, наразі у мене 4 серії картин, присвячених війні в Україні. Усі вони про неможливе, про те, чого не має траплятися в житті.

Організатори резиденції запропонували Олені зробити резиденцію для українських художниць. Так проєкт ПостМост отримав своє продовження попри війну та знищене місто, що стало неабиякою надією на позитивне майбутнє для маріупольських мисткинь. Серія робот, створена під час резиденції, протягом пів року експонувалася  в музеї Zeche Zollern в Дортмунді. Сувора естетика індустріального музею доповнювала та поглиблювала сенси виставки.

Зараз художниця не загадує нічого на майбутнє. Не знає, де житиме, що робитиме за рік або п’ять. 

- Але я б дуже хотіла побачити рідне місто знову та долучитися до його відродження, до відновлення мозаїк Алли Горської, які були дуже пошкоджені під час перших місяців російського нападу, - каже вона.  

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube