Як активістка із Маріуполя перезапустила громадське життя у Мукачево, - ФОТО

Дар’я Маркович — відома у Маріуполі активістка у сфері підтримки жінок та молоді. Вона працювала проєктною менеджеркою в Маріупольській спілці молоді, а останні роки — у Раді жінок Донеччини. Після евакуації з окупованого міста, Дар’я продовжує підтримувати молодіжні ініціативи, відкривши інтеграційний хаб у Мукачеве, де тепер свої ідеї реалізує місцева молодь та їхні ровесники, які оселилися на Закарпатті через війну. 

Місяць в окупації 

Народилася Дар’я у Маріуполі, жила та працювала там, як вона каже, до останнього моменту. Цей момент настав не одразу на початку повномасштабного вторгнення — Дар’я зізнається, що місяць була під обстрілами та в окупації.

“У мене була “тривожна” валіза, зібрані всі речі, але залишалась мама, яка категорично відмовлялася не виїжджати. Вона думала, що все буде як у 2014 році, ніхто не вірив до останнього, що Маріуполь можуть захопити, - згадує Дар’я. - Ми знали, що це форпост, місто, де сходить українське сонце, і воно має лишатись українським. Тому ніхто не уявляв, що буде настільки агресивно знищено наше місто і вбито тисячі людей”.

Тому Дар’я лишалася в Маріуполі. В перші дні волонтерила, допомагала людям, які перші постраждали, допомагала військовим. А потім, коли вже стало зрозуміло, що все погано, зник зв’язок, опалення, світло, газ, вони вже не знали, як виїхати.

“Маминого приватного будинку зараз вже нема. А тоді вона переїхала до моєї квартири у багатоповерхівку. Там ми з сусідами скооперувалися, підтримували один одного. Але я думаю, ви чули багато цих історій про багаття біля під'їздів...”- розповідає Дар’я. 

Їхати без розуміння безпечного маршруту було ризиковано. Але їхньою “точкою неповернення” стало трагічне 16 березня, коли було знищено Драмтеатр разом з сотнями людей, які шукали там прихисток. А перед цим окупанти скинули авіабомбу на басейн у 200 метрах від будинку Дар’ї. 

“Моя мама була на кухні, і ударною хвилюю їй пошкодило очі. Як виявилось потім, в неї сталося відшарування сітківки. Це для мене була та сама остання крапля, - зізнається Дар’я. - Перед тим ми почули про якісь зелені коридори, що хтось виїхав і ніби кудись доїхав. Я просто сказала, що в неї пів години зібратися. Взяла подругу, трьох котів, і ми на свій страх і ризик поїхали з міста до Мангушу”.

До цього першого села біля міста довелося їхати дев’ять годин, бо всюди були російські блокпости. Велика автомобільна черга рухалася повільно, окупанти перевіряли речі і телефони. Тому, каже Дар’я, в неї немає фотографій з Маріуполя того часу, хоча знімки вона робила, коли ходила по місту у пошуках зв’язку. 

“Це були страшні світлини, багато вбитих людей, тіла яких ніхто нікуди не прибирав.

Звичайно, ховати в мертвих було неможливо, на кладовища ніхто не міг проїхати, тому що вони обстрілювались. Тож, ховали на подвір'ях, на дитячих майданчиках, де могли і як могли, бо земля була холодна, промерзла... - каже Дар’я. - Я робили фото міста, щоб показати сусідам, бо там, де були ми, було ще відносно тихо. Але перед виїздом, я, звісно, все видалила з телефона, щоб на блокпостах не було питань, щоб нас не затримували. І ми могли безпечніше і швидше дістатися до вільних територій”.

На блокпостах окупанти цікавилися, чого люди надумали виїжджати, куди прямують, що везуть. Але головне — чи, бува, немає в них родичів у війську. На щастя, машина, в якій були самі жінки та коти, не дуже зацікавила окупантів, і ночували Дар’я і її попутниці вже в лікарні Мангуша, де розміщували тих, хто прибував з Маріуполя. Ще три дні залишалися жінки у Бердянську: там було приміщення побутового призначення, але були обладнані кімнати, де можна було жити.

“Слава Богу, там було світло і гаряча вода. Для мене було щастям перший раз піти у гарячий душ! Я просто стояла і плакала, тому що за місяць без води, світла і тепла, ти стаєш дикою людиною, і це приймається як дивовижне, нечуване благо...”- згадує дівчина. 

Паливо купити було дуже складно, але на тому, що залишалося в автівці, їм вдалося нарешті доїхати до Запоріжжя, а звідти — до Дніпра. Потім Дар’я рушила на Закарпаття, де допомогу запропонували колежанки з Маріуполя. 

Важливість молодіжної політики 

У Маріуполі Дар’я вже багато років займалася темою підтримки та розвитку молоді. Була проєктною менеджеркою, координаторкою проєктів, які були спрямовані саме на підтримку молоді.

“Ми об’єдналися, і у Маріуполі було відновлення створення Молодіжної Ради, тому що до цього вона не функціонувала. Як консультативно-дорадчий орган, ми могли впливати на те, як міська влада проваджувала молодіжну політику. Бо, впевнена, не можна робити щось для молоді без участі молоді, - пояснює вона. - Також ми допомагали молоді знайти свій кар’єрний шлях або відкрити власний мікробізнес, давали гранти на підтримку цього бізнесу”. 

Одним з останніх у Маріуполі був проєкт “Банк молодіжних інновацій”, де 10 команд з різних міст Донецької й Луганської області пройшли навчання, відвідали хакатон

і отримали грантову підтримку для реалізації своїх інноваційних проєктів. Наприклад, був проєкт з перероблювання пластику: у невеличкій майстерні з переробленого пластику підлітки робили настільні ігри.  А команда зі Святогірська створила мапу міста з QR-кодами, розмістили їх у парках, скверах. По цих мапах можна було знайти найкращі місця для фотографування, пройти квести, завантажити світлини в соцмережі. Таким чином молодь розповідала про історію свого міста, а люди могли відпочивати.

“Маріупольська спілка молоді ще у 2014-му році почала відкривати молодіжні центри, де були й місцеві молоді люди, й переселенці. Це були безпечні приміщення, де молодь могла  поспілкуватися, відвідати безплатні гуртки, у нас були фото та відео майстерні, арттерапія, журналістика, ландшафтний дизайн. Там вони отримували мікрогрант, якщо у них була класна ідея соціальних проєктів, - каже Дар’я. - Це був дуже класний проєкт, і ми бачили, наскільки їм це потрібно, наскільки їм не вистачало місця, де можна відчувати себе в безпеці”.  

Дар’я відмічає, що саме після 2014 року, коли до фінансування таких молодіжних проєктів долучилися міжнародні партнери, з’явилася можливість для такої масштабної розбудови зокрема й різних видів неформальної освіти.  

“Я бачила, як підлітків почала цікавити неформальна освіта - окрім навчання у школах та університетах вони почали проходити різні тренінги, а знання та навички впроваджувати в життя. Міжнародні організації дали кошти на те, щоб ми, зсередини, могли розвивати саме те, чого потребує, про що говорить, чим захоплюється молодь. Бо саме цей принцип сповідує наша організація вже багато років”. 

Хаб та син — на новому місці 

Відправивши маму до Польщі, сама Дар’я вирішила лишатися в Україні. Жінка переїхала з села в місто Мукачево і продовжила свою громадську активність.

“Тут ми нічого та нікого не знали, тому захотіли зібрати місцевих активістів. Але з’ясувалося, що тут немає приміщення, де люди могли взагалі б збиратися для тренінгів та спілкування, - згадує Дар’я. -  І тому ми подумали про такий інтеграційний інклюзивний хаб, бо у Маріуполі у нас було багато хабів, а в Мукачеві, на жаль, такого не було. І у травні минулого року ми зібрали понад 50 громадських активістів, небайдужих людей та представників сектору управління міста — ця фокус-група надала своє бачення, з яким ми звернулися до наших партнерів в програми ООН за фінансовою підтримкою”.

Дар’я зізнається, що була вражена такою особливістю регіону — попри те, що у місті існували громадські організації та активісти. Часто вони не знали один про одного, навіть працюючи на одній вулиці.

“Так, вони є, але, на жаль, вони не спілкувались між собою. Було таке, що дві громадські організації знаходилися через 30 метрів одна від одної, але навіть не знали про існування одне одного. А діяльність була дуже схожою!”- згадує вона свої враження. 

Маріупольці почали шукати приміщення, і влада запропонувала відкрити такий хаб у громадському Центрі національної культури. Це були голі старі стіни... Але через певний час там провели капітальний ремонт, з’явилися чотири окремі кімнати. Особлива гордість - студія звукозапису”

“Молодь казала — у нас багато музичних гуртів, ми хочемо робити запис власної музики!  Також зараз популярні подкасти, Youtube. Тому ми дослухалися і зробили студію звукозапису, - каже Дар’я. - А також у нашому інтеграційному хабі передбачена тренінгова зала, студія Дизайну мислення і переговорна кімнату, де можна працювати, проводити онлайн зустрічі.  Коронавірус нас всіх навчив працювати у різних умовах. І у травні цього року ми відкрили цей інтеграційний хаб — місце, де потреби кожного почуті, де люди проактивно працюють над майбутнім своєї громади та держави”.

А минулого вересня Дар’я дізналася, що вагітна. І усі 9 місяців проєкту були 9 місяцями зростання та розвитку її дитини.

“І народився Марік з Маріку... Марік поки що з Мукачево, але я думаю, що ми обов'язково повернемося і буде мій Марік моєму Маріку, - каже Дар’я. - А зараз я як молода мама мрію про якісь теплі проєкти для підтримки молодих батьків, для їх інтеграції, соціалізації, їх встановлення як батьків. Бо те, що ми знаємо про батьківство з книжок і те, як воно насправді все відбувається, дуже відрізняється. Має бути якась група підтримки, люди, які розкажуть про свій досвід, поділяться своїми історіями. Хочу подумати про щось таке, що об'єднувало б батьків, дітей, такі спільні теплі кола і безпечні середовища, де кожен і кожна могли б підтримувати одне одного, надавати якісь поради. просто посидіти з дитинкою, якщо нема на кого лишити!”

Дар’я впевнена, що після деокупації Маріуполя всім там буде багато роботи. Бо, в першу чергу. Люди потребуватимуть допомоги у відновлення житла, звичного укладу життя. 

“Можливо, це будуть якісь соціальні гуртожитки, або щось таке, де б люди могли почувати себе в безпеці. Бо якщо людині нема де жити, то нічого вона робити більше і не буде, не про яку активність вже говорити ми не зможемо. Тобто це задоволення базових потреб людей у безпеці, теплі, їжі, комфорті. - каже  Дар’я. - А далі будемо бачити, що Маріуполю і маріупольцям буде необхідно. Думаю, що відновити все і зробити краще — це буде нашою метою”.