Поки світ спостерігав, вони боролись. Історія про Лілію та її Богдана, який захищав Маріуполь

Вона щодня записує свій біль. Фіксує почуття літера за літерою протягом останніх півтори роки. Їй здається, що так легше. І самотність вже не є аж занадто галасливою, коли розмовляєш з чистими аркушами паперу.  13 лютого вона святкувала його день народження. Йому виповнився 31 рік, який він зустрів у полоні. Зробила запис, привітала. Немов поговорила…

Насправді Лілія не чула голос свого нареченого з травня 2022 року. Він подзвонив, коли вже весь його підрозділ, всі побратими, які разом з ним захищали Маріуполь, склали зброю і потрапили у полон.

«Чекай! Тримайся!» - сказав Богдан.

І ось вже рік і вісім місяців вона тримається.

Лілія і Богдан познайомилися в Інтернеті. Ну а інакше де ще б могла зустрітися артистка балету київської театру  і військовий полку «Азов», який ніс службу у Маріуполі.

«Спочатку це була ненав’язлива переписка. Поступово спілкування переросло у серйозні стосунки. Влітку 2020 року я приїжджала до Богдана у Маріуполь. У березні 2022-го Богдан планував переїхати до Києва. Ми будували  спільне майбутнє. Проте сталося все не так», - каже Лілія.

Богдан був небагатослівним, і майже нічого не розповідав своїй коханій про службу і про загрози великої війни також. Але був випадок, який змусив Лілію серйозно хвилюватись.

Десь за тиждень до повномасштабного російського вторгнення Богдан приїжджав на річницю загибелі свого побратима. Він затримався у столиці, щоб разом з коханою та друзями відсвяткувати свій день народження. Тож 13 лютого  зібралися його друзі, і вони обговорювали, що ось вже цієї ночі Росія може здійснити повномасштабний напад. 

Лілія злякалась. Вночі прокинулась, прислухаючись до тиші, і подумала: ну от, ніякого нападу не сталося, все тихо, мирно, значить все буде добре, ми разом.

Проте вже через декілька днів Російська федерація розпочала справжню, повномасштабну війну.

«Богдан був в Маріуполі, я – в Києві, і відчувала абсолютну розгубленість і страх. Мої батьки мешкають у Чернігові, і я все чекала, що вони виїдуть звідти, і ми разом поїдемо на Західну Україну. Але батьки вирішили, що залишаться у місті. Я була одна. Було дуже страшно, тож наступного дня я таки поїхала до Львова», - розповідає Лілія.

Спочатку вони спілкувались з Богданом щодня. Це були короткі розмови, не такі, як раніше. «Привіт, все добре, не хвилюйся». Проте на початку березня навіть таких коротких розмов ставало все менше. Богдан дзвонив через 2-3 дні. А у серці Лілії наростала тривога і страх.

І тоді вона почала шукати контактів з іншими дружинами азовців. Стали створюватися групи в соціальних мережах, жінки переписувались, обмінювалися інформацією, і це допомагало триматися.

Взагалі те, що відбувалося навколо Маріуполя навесні 2022-го, часом Лілії нагадувало якусь погану виставу. 

«Мені здавалося, що всі сидять у кінотеатрі із захоплення спостерігають за страшним фільмом жахів. Але для мене і для багатьох інших це було не кіно – це було життя, в якому наші рідні, кохані піддавалися смертельній загрозі.

І найстрашніше, що ми не знали, як маємо діяти, як допомогти, чого, власне, домагатися. В якийсь момент здавалось, що екстракція – це вихід для всіх. Ми створювали і поширювали петиції, збирались на акції, звертались до різних світових лідерів хоча б через соцмережі.

 Я була у стані істерики, і пам’ятаю, як писала всім своїм знайомим, просила допомоги, просила поширювати ці повідомлення. Зараз я розумію, що власне і сама не знала, чого саме хотіла від всіх тих людей, чого просила. Але писала і писала. Неможливо було просто сидіти і спостерігати, як росіяни вбивають наших хлопців», - пригадує Лілія найстрашніші дні блокади Маріуполя.

Коли в травні керівництво країни нарешті ухвалило рішення і надало наказ захисникам Маріуполя скласти зброю, для Лілії це стало шоком.

«Не було сумнівів, як вони будуть ставитися до них у полоні. Як бачимо, ми недаремно переживали, тому що саме азовців в ніч з 28 на 29 липня 2022 року в бараці «Оленівка» стратили росіяни. 53 воїна загинуло, а близько 130 було поранено. Це ще раз підтверджує той факт, що полон - смертельна небезпека кожного дня для наших рідних. Тому я певний час не могла взагалі сприйняти таке рішення. Був максимальний рівень несприйняття», - каже Лілія.

Але коли рішення вже було ухвалене, їй подзвонив Богдан. Це було 15 травня.  Він був виснажений настільки, що майже не мав сил говорити. Більше мовчав, а потім сказав: «Нарешті це пекло закінчилось. Чекай мене. Тримайся».

І Лілія зрозуміла, що можливо, полон – це, дійсно, був єдиний вихід для порятунку хлопців.

З часу тієї розмови пройшло вже рік і 8 місяців. За весь цей час вона один раз отримала від Богдана коротку СМСку, коли він був в Оленівці. А потом – жодного зв’язку. Де він, як він – нічого не відомо. І ця невідомість вбиває.

Єдине джерело інформації – це обміни, але зараз азовців не міняють. Їх тримають окремо від полонених з інших підрозділів, тому свідчень вкрай мало. 

«Ми постійно зустрічаємось з керівництвом координаційного штабу. Вони відкриті. Є можливість і для індивідуальних консультацій, і для групових, коли ми приходимо родинами цілих підрозділів. Проте ми не отримуємо відповіді на головне питання: чому росіяни не вносять азовців у списки на обміни», - каже Лілія.

Вона не наважується розпитувати у побратимів, як ставляться до азовців у полоні,  каже що не вистачить сил це дізнатись, але вірить у силу і стриманість свого коханого. Він завжди мав холодну голову, яка допомагала йому в екстремальних ситуаціях. Лілія сподівається, що  і зараз це допоможе Богдану вистояти.

Ну а поки стоїть вона – з плакатом у руках на кожній акції, нагадуючи світу про долю захисників Маріуполя. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube