«Роботи – повно, але за неї нічого не платять». Як маріупольський бджоляр земляків вчив працювати

Михайло Коник народився на Хмельниччині, але більшу частину свого життя прожив у Маріуполі. Не думав, не гадав, що доведеться знову повертатися на малу батьківщину. Особливо ось так – не по добрій волі, а через війну, без речей, без здобутків, в чому тікали від обстрілів, в тому і залишилися з родиною.

Але він не склав руки. У Маріуполі до повномасштабної війни він встиг і невеличкий бізнес налагодити, і пасіку побудувати. А тепер показує іншим, як треба працювати і дивується, що ставлення до роботи тут геть інше, ніж на Донеччині.

 «Був якось у Пенсійному фонді. Так працівниця мені із заздрістю каже: «У вас на Донеччині такі пенсії високі, зарплати високі були, не те що в нас». А я їй і кажу: «Так ми і працюємо  - важко та багато». Вона мені: «А ми що, не працюємо по-вашому?» А виходить, що і ні, бо ти спробуй прийти у Чемерівцях до лікаря, чи в магазин, чи то в державну установу, і всюди побачиш на дверях: «Буду пізніше». Там поки люди на базар на сходять вранці, всі свої справи не перероблять, на роботу не прийдуть. І все це – в робочий час. Якась працівниця може в черзі на масаж стояти, коли у неї робочі години. Чи можна у нас в Маріуполі уявити, що хтось на Метінвесті Ахметова не прийде на роботу, бо на ринок треба? Та у нас якщо зміна о 7 починається, то за пів години ти вже маєш бути у цеху. Отак у нас працюють», - пояснював пан Михайло. Та у Чемерівцях його словам тільки дивувалися.

Він сумує за домом. Хоча зараз від його дома не багато чого залишилося…

«Знав, що Росія готується до великої війни, але не вірив»

Для родини Коників війна розпочалась не в 2022-му, а в 2014-му році. Їхній приватний будинок розташований на Лівобережжі Маріуполя, на східних околицях міста. Якщо полями, то до Широкіно Новоазовського району всього лише 3,5 км. Тож коли в 2014-м російська армія почала обстріли Новоазовська спочатку з боку Ростовської області, а потім вже відкрито перетнула український кордон і посунулася в бік Маріуполя, мирне життя родини припинилося.

Будинок родини Коників у Маріуполі

«Ми були дуже близько. А ще і море поруч, тож вибухи, постріли чули щоденно. Потім призвичаїлись до цього. Але наприкінці 2021 року до мене завітав знайомий фермер. Він залишався в Новоазовську, мав там велике господарство і не хотів його кидати. Так от він мені і каже: «Михайло, щось насувається. Точно щось буде, бо росіяни стягнули до Новоазовська стільки техніки, війська – всього, скільки з 2014 року не було». Але я не повірив. Не хотів вірити у те, що буде велика війна», - пригадує Михайло Коник.

 24 лютого о 4 ранку східну частину Маріуполя накрило ворожим вогнем. Запалали будинки приватного сектору. І родина Коників почала збирати необхідні речі та документи на випадок, якщо доведеться евакуюватися.

Вони спочатку чекали, сподівалися, що ось-ось домовляться до чогось у Туреччині, і великої крові вдасться уникнути. Але минуло 27 лютого (день перемовин), 28 лютого, а обстріли лягали все ближче. Вже і будинок був пошкоджений, і родина стала переховуватися у гаражі. А мирного врегулювання все не було і не було.

Гараж, в якому після пошкодження будинку переховувалася родина

2 березня Михайло Коник лише на хвилинку вийшов із укриття, подивитися, як справи навколо, як раптом свист, вибух… Він впав, його оглушило. Але руки-ноги цілі. Тож родина зрозуміла, що далі тут залишатися не можна ні на хвилину. Вони покидали речі, які були під рукою, пригнули у машину і помчалися у Приморський район, до куми, яка теж жила у приватному секторі.

Тільки там Михайло Коник зрозумів, що у нього контузія. Він ліг спати, а вранці піднятися вже не міг – все боліло, ноги не слухалися.

Спочатку в тій частині міста було спокійно. Проте відносна тиша у Приморському районі протрималась недовго. Скоро і там розпочалися обстріли. Тож Коники як тільки почули, що росіяни  стали випускати людей, сіли у вцілілу машину і поїхали з міста. Це було 18 березня.

«Ми проїхали з два десятки ворожих блокпостів. На останніх чотирьох стояли чеченці з ножами на шиї. Але чесно скажу, до нас нормально ставились. Машину перевіряли, але нічого не забирали. Росіяни вже потім озвіріли. Мої знайомі, які виїжджали пізніше, розповідали такі жахи, що у них позабирали все – гроші, золото, все що має цінність. Думаю, нам просто пощастило в перші дні виїжджати», - пригадує пан Михайло.

Руїни Маріуполя

Він з родиною поїхав спочатку у Тернопільську область, а потім на Хмельниччину, на свою малу батьківщину. Став шукати там роботу і знайшов – у Ярмолинецькому лісгоспі була пасіка, а бджоляра не було. Тож директор лісгоспу Іван Кирилюк запропонував маріупольському бджоляру попрацювати там.

Про мед і пасіку

Коли Михайло Коник прийшов дивитися на бджоляне лісне господарство, він був вражений: вулики занедбані, все старе, розвалювалося. Тож він взявся за роботу. 

«Я багато років займаюсь пасікою. З дитинства цим захоплююсь.  У мене в Маріуполі було 40 вуликів. Я вивозив їх і до соняшників, і на різнотрав’я – збирав мед. Але головним для мене був навіть не мед. Найцінніше – продукти бджоларства. Я дуже серйозно до цього ставився, виробляв ліки . Перга, пилок, настоянки воскової молі, бальзами. Я закупав спеціальне обладнання для закатки, скляний посуд. Вся продукція була на вищому рівні – як в аптеці. Я все це продавав на Ранковому ринку на Лівобережжі Маріуполя. І кожного разу, як виходив, до мене вишукувалась черга.

Тож побудувати вулик я точно вмів. Мені взагалі достатньо було одного разу подивитися, щоб вже знати, як треба робити».

Лісгосп допоміг пану Михайлу з будівельними матеріалами, а майстерні руки Михайла Коника завершили справу. Дуже скоро у лісництві з’явилися 50 нових вуликів.

І директор лісгоспу, дивлячись на результати, вирішив побудувати переселенцю з Маріуполя окремий будиночок для життя.

Це був невеличкий будиночок по типу смарт-квартири, де є кухня – вітальня - спальня, плюс душова. Частину будиночку займала майстерня. Все дуже зручно і комфортно. І за цей затишок родини Коників була дуже вдячна Івану Кирилюку.

Швидко пасіка почала давати неймовірні для Ярмолинецького держлісгоспу результати. Кількість бджолиних родин збільшилася з 37 до 66, а кількість меду, який викачали у 2023 році з пасіки, сягнула 2 тонн. Це був абсолютний рекорд. 

Проте восени 2023-го родина Коників ухвалює рішення про переїзд.

Кам’янець-Подільський. Робота є, але за неї не платять

Попри успіхи пасіки, пан Михало таки вирішив залишити свою справу і переїхати до Кам’янця-Подільського.

«У мене четверо дітей. Двоє з родинами за кордоном. Двоє – в Україні. Одна донька з нами живе, а одна разом  з онуком у Кам’янці. Дружина не находила собі спокою, постійно хвилювалася. Знаєте після всього, що ми пережили, дуже хочеться бути поруч із рідними. І ми таки вирішили переїхати до Кам’янця-Подільського, щоб жити усі разом».

Орендували будинок один на всіх у селі Довжок. Це фактично Кам’янець – селище давно злилося із містом. Михайло Коник одразу влаштувався на роботу управляючим фермерським господарством.

«Роботи в цих краях дуже багато. Але за неї нічого не платять. Не знаю, чому так сталося, але людська праця тут знецінена. Це неправильно. Якщо ти фахівець і знаєш справу, маєш отримувати достойні гроші.

Я, наприклад, дуже гарний організатор. Є у мене така здібність. Тож я в тому фермерському господарстві налагодив роботу. Господарство велике, 30 людей у мене було у підпорядкуванні. Я проводив на роботі по 12 годин щодня, викладався по повній. А власник заплатив мені 10 тисяч гривен. Потім, правда, підняв зарплату до 15 тисяч. Я  наробив на 60 тисяч, а отримав 15 – це несправедливо. У нас в Маріуполі прибиральниця у бані отримувала 10-12 тисяч гривень. А тут керівник, управляючий! Так не має бути. Тож я звільнився».

Зараз Михайло Коник взяв перерву до осені. Сподівається восени пошукати ще роботу. А там може й буде змога повернутися до рідного Маріуполя.

«Дуже хочу повернутися. Хочу докласти своїх рук до відновлення міста. Робочі руки дуже будуть потрібні нашому Маріуполю після звільнення. Вірю, що це станеться!»  

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube