Маріуполь захищали не нацисти. Маріуполь захищали металурги. Історія Володимира Кучерявенка, - ФОТО

Російська пропаганда любить вигадувати байки про нацистів, які нібито знищили Маріуполь, і вперто не помічає тисяч звичайних маріупольців, які встали на захист свого міста 24 лютого 2022 року. Володимир Кучерявенко є саме така людина. Народився і все життя прожив у Маріуполі. До того, як Путін вигадав прийти звільняти його, займався тим, що виробляв сталь. Він працював у листопрокатному цеху ММК ім.. Ілліча. 

24 лютого йому ніхто не надсилав повістку, ніхто його не мобілізовував – він просто пішов до військомату, тому що, коли на твою землю, твоє місто сунеться озброєний до зубів сусід, то своє треба захищати.

Важкі бої за Маріуполь, поранення, полон. Володимир і сьогодні воює. І дуже дратується, коли чує «а от держава мені не дала, держава мені винна…», бо переконаний – починати треба з себе.

«Бурчать, але без пастора нікуди»

Володимир народився в дуже типовій для сходу України родині, де намішано всякої крові. Його мати родом з Бєлгородскьої області, а батько - з Полтавської. В дитинстві їздив влітку то до однієї бабусі, то до іншої. І каже, що на Полтавщині йому відпочивалося легше. Побут, звичаї, розмови, якими оточували його рідні в Україні, були ближчими до хлопця. Він часто дивувався, ну от як це -  так близько, в одні родині поєднані, а такі різні погляди на життя, побут і навіть їжу.

В Маріуполі одружився, народили з дружиною, пані Наталією, двох дітей, сина та доньку, в один день – 30 травня, тільки з відстанню у 13 років.

У 2014-му об’єднався з братом дружини - ходили диверсії влаштовувати проти отих прихильників Росії, яких раптом стало аж занадто багато на вулицях Маріуполя.

«Маріуполь – моє рідне місто, Україна – моя країна, - обурювався Володимир. – І я не міг спокійно дивитися, як хтось намагається зруйнувати її зсередини».

Тож вони своєю невеличкою компанією ходили допомагати звільняти захоплену проросійськими мітингувальниками міськраду, зривали оголошення про незаконний референдум, який РФ намагалася провести на Донеччині 11 травня 2014 року.

«Одного разу на Лівобережжі, біля магазину АТБ, на нас напали прибічники «ДНР», коли побачили, що ми зриваємо оголошення», - пригадує Володимир Кучерявенко.

На роботі в ті часи йому теж було не просто, бо серед заводчан багато було тих, хто мріяв пожити у складі «багатої расєї». Спочатку сильно сперечалися з такими, намагалися довести один одному щось, а потім всі ці спори якось згасли. І в останні роки на роботі було мало політики. 

«Люди у нас у Маріуполі непогані, хороші люди. Працьовиті дуже. Ну а в голові, звичайно, багато чого намішано.  Але ж то і є демократія, чи не так? 

Заробляти людям більше хотілося. Бурчали постійно на заводі, от, хочемо більшу зарплатню. Незадоволені були. А я їм і кажу: якщо незадоволені, вважаєте, що ваша робота коштує більше, давайте йти до профкому, давайте робити заяви, добиватися. А вони: та ну, та ну… Не було справжнього пастора для них, хто б повів би, тож ніхто нікуди і не йшов».

Але у 2014-му Росія спробувала у Маріуполь таких «пасторів» заслати, щоб було кому підбивати людей на протести проти рідної країни.  Частково їй це вдалося. Але ж активізувалися і такі люди, як Володимир Кучерявенко, які не боялися проявити спротив цій російській навалі. 

У 2014-му місто вдалося захистити. І до 2022 року життя біля лінії фронту перетворилося на буденність. 

Напередодні повномасштабної війни

«Те, що війна буде, я знав. Кожен день відчував і говорив дружині: Наталя, треба готуватися. Я взагалі вважаю, що є у мене дар передбачення. Тож з початку 2022-го я тримав повний бак в своїй машині. Це була «француженка» Renault, перша машина у моєму житті. Я придбав її у 2021 році і з любов’ю називав Жожо. Не думав, що саме Жожо доведеться рятувати всю мою родину.

Попри відчуття війни, у січні 2022-го ми з дружиною поїхали на відпочинок до Єгипту. По дорозі заїхали до доньки у Полтаву. Вона одружилася з хлопцем місцевим, і оселилася там.

На відпочинку у мене серце було не на місці. Син залишався вдома один. І я постійно думав, а раптом щось почнеться, а нас немає поруч.

А ще я там, у Єгипті,  дуже багато їв, і дружина наді мною жартувала, казала, ну куди в тебе стільки лізе. А виявляється, це я вже тоді запаси робив на голодні часи у Маріуполі», - сміється Володимир.

А якщо без жартів, то після повернення з відпочинку, родина одразу почала збирати тривожну валізку. Вони були готові  зустріти новину про початок війни. Але вони точно не були готові до того, що російська агресія буде ось такою - на знищення.

Війна

24 лютого Володимир Кучерявенко був у нічній зміні. Ближче до ранку до нього підійшов колега, який встиг прочитати нічні новини, і повідомив: війна почалась.

«Я зібрав машиною колежанок, розвіз їх по домівках. Особливо запам’яталась одна моя колега, дуже лояльна до Росія. Попри свою любов до всього російського, вона була дуже налякана і часто повторювала: «Що ж вони від нас хочуть? Навіщо вони сюди йдуть?».

Дома забрав дружину та сина і відвіз їх до брата дружини. Він жив у селищі Моряків, і здавалося, що там буде безпечно. Ми все ще перебували в ілюзії, що буде як у 2014 році. І що далі околиць міста росіяни не пройдуть. Як же сильно ми помилялись», - каже сьогодні пан Володимир.

Після того, як відвіз родину, Володимир Кучерявенко пішов до лівобережного військомату. Отримав там повістку та наказ з’явитися наступного ранку.

Проте наступного ранку військомат вже не працював. Розповідали, що хтось із місцевих, якийсь зрадник, приходив фотографувати будівлю. Немов би затримали його. Тому терміново штаб було перенесено звідти.

На жаль, така засторога не допомогла. 28 лютого, за словами Володимира Кучерявенко, російський літак таки скинув бомбу на будівлю військомату.

Ну а пан Володимир 26 лютого пішов до штабу Тероборони, який був розміщений на проспекті Нахімова, на території військової частини.

«Там був хаос, - пригадує він. – Черга людей, суєта, порядку немає. Ну отримав я свій автомат. Письмово склав присягу. Дали нам там переночувати, а наступного дня відвезли вже на «Азовсталь», де розміщувався штаб».

Проте в «Азовсталі» Володимир з іншими тероборонівцями затримались недовго. 35 людей, і його в тому числі, перевезли на лівобережну базу «Азова».

Там в ті дні вже було пекло. Обстріли з неба, з моря. База «Азову» була на території вже непрацюючої школи. Будівля будувалась за радянські часи, добротно, мала повноцінний підвал-бомбосховище. І там переховувалось дуже багато людей. Навколо палали будинки, і маріупольці бігли туди рятуватися. Разом з ними переховувалися і захисники Маріуполя.

Проте орієнтовно 8 березня базу «Азову» росіяни обстріляли з моря, корабельною зброєю. Люди, які були в укритті, вижили. Але довелось переносити штаб у інше місце. Ним став механіко-металургійний технікум.

От саме звідти і здійснював патрулювання Володимир Кучерявенко. Він разом з побратимами-тероборонівцями тримав оборону на Морському бульварі, в районі трамвайного парку. Обстріли були такі, що голови не підняти. 

Росіяни перли і перли. А він стріляв і стріляв. Останній раз у житті Володимир ось так тримав зброю в армії. Ніяких навиків стрільби особливих не було. Проте, каже, під час бою в організмі вмикаються якісь внутрішні захисні механізми, і ти вже майже не відчуваєш себе, робиш все, щоб врятувати життя, а для цього треба тиснути на гачок. І лише страх за родину заважав йому воювати.

З 2 березня, як тільки у місті зник зв’язок, він нічого не знав про долю своєї дружини та сина. Завдяки «старлінку» вдалось додзвонитися доньці у Полтаву. Та плакала в трубку і дорікала, ну чого ж не вивіз маму та брата з міста.

І лише 16 березня, коли Володимир дізнався, що його Жожо вціліла під обстрілами і вивезла із пекла всю родину, видохнув з полегшенням.

«Більше у моїй боротьбі мене ніщо не стримувало», - каже він.

Але 18 квітня його важко поранило.

Разом з двома побратимами він тримав позиції, коли прямо по їхньому укриттю щось прилетіло. Він пам’ятає лише свист. Володимира завалило уламками бетону, контузило. Руки, ноги, тіло було все посічено осколками. Частину черевика відрізало уламком разом із пальцями. Його врятувало те, що він сидів трохи вище в укритті. Двоє хлопців, що тримали позиції разом із Володимиром, які сиділи на сходинках нижче, так і залишилися сидіти, лише голови на груди нахилили.

Коли Володимир Кучерявенко прийшов до тями, він піднявся і пішов в напрямку позицій азовців за порятунком, але там вже нікого не було. І тоді він просто пішов. Навколо розривалися снаряди. Обстріли не припинялися. А він йшов, можливо на адреналіні, можливо просто в шоковому стані,  не звертаючи на увагу снаряди, що розривалися поруч, ступав руїнами свого міста, не відчуваючи нічого, окрім болі.

Став накрапувати дощик. Він так втомився від великої втрати крові, що вирішив присісти. Подумки вже прощався із життям. Думав, що більше не зможе зробити ані кроку і так і стече кров’ю. Аж раптом почув шепіт: «Ану йди сюди!». Це був боєць із позивним «Снайпер». Він врятував життя Володимиру Кучерявенко. Наклав турнікет, перев’язав рани та викликав «Козака» для евакуації.

Володимира Кучерявенко відвезли на «Азовсталь», на вже знамениту «Железяку», де був розташований військовий шпиталь.

«Азовсталь». Железяка

Володимир потрапив у шпиталь у ті дні, коли там ще було чим робити операції. Тож його прооперували. Але вільних ліжок вже не було – шпиталь був переповнений пораненими. Антисанітарія, бруд, нестача ліків, особливо антибіотиків.

Володимир лежав на ношах, бо ліжка вільного не було. Рани не загоювались. Поранені лежали на 3-ярусних ліжках. Їжу для всіх готували на двох маленьких електроплиточках, і її критично не вистачало. Одного дня один протибункерний снаряд пробив стелю і розвалив кухню. Після цього людям стали видавати по пів стакану цукру замість їжі. А потім хлопці-нацгвардійці стали приносити їжу із сусіднього бункеру. Тож трохи вистачило сил триматися.

«Бомбили нас 24 на 7, цілодобово. Лікарі вже не встигали робити перев’язки, доглядати за прооперованими. Не вистачало рук. Не вистачало сил. Тож я почав робити собі перев’язки сам, - пригадує Володимир. - Одного дня якась дуже потужна авіаційна бомба продавила дах, він аж вигнувся. Я такого ще не бачив! Хлопців завалило. А у мене виникла думка: хоч би померти одразу, аби не страждати від поранень і не опинитися під завалами».

На початку травня шпиталем поповзли чутки, що готується операція по здачі у полон. Володимир Кучерявенко зустрів цю новину з полегшенням.

«Я не знав, чого чекати від росіян. Я припускав, що нас можуть просто розстріляти на поверхні, як тільки ми вийдемо з бункерів. Але мені було вже все одно. Я хотів піднятися. Я хотів побачити сонце. І якщо вже судилося загинути – то краще там, на поверхні», - каже він.

16 травня захисники гарнізону Маріуполя стали підніматися на поверхню. Спочатку виносили важко поранених. Потім тих поранених, хто міг сам ходити.

Володимир Кучерявенко вийшов із бункеру 18 травня.

«Йти було важко. Черевик на поранену ногу неможливо було натягнути. Нога боліла. Я обмотав її портянкою та начепив  сміттєвий пакет. Бруд налипав на ногу, і від того ступати ставало ще важче. Так потроху і вийшов на поверхню. 

Нас обшукали, забрали все, навіть палку, на яку я спирався. В автобусі підійшли представники Червоного Хреста, записали дані. Я був в такому стані, що навіть у прізвищі своєму зробив помилку.

Ну а потім нас повезли зруйнованим містом. Моїм рідним Маріуполем, від якого не залишилось нічого. Я їхав, роздивлявся на знайомі місця, де пройшло все моє життя, і сльози накотилися на очі. Але в той момент я не відчував вже навіть ненависті. Така порожнеча… Абсолютна порожнеча…»

Цю групу полонених до колонії в Оленівці супроводжували два дагестанці. Вони якось з повагою ставилися до полонених, не принижували. Один з них навіть сказав: «Ми вас поважаємо. Ми розуміємо, що ви захищали свою землю». Вони були з тих дагестанців, які і самі колись намагалися боротися за незалежність. У них не вийшло, тож тепер їх прислали вбивати українців.

Оленівка

В Оленівці полонених довго тримали під стінами колонії. І лише вночі запустили. Зустрічали полонених російські ФСОшники (федеральна служба виконання покарань РФ). Роздягли до гола. Забрали все, що не встигли забрати раніше. 

Так почалося тюремне життя.

Володимир розповідає, як знущалися над полоненими, як жорстоко били. Але до поранених були більш лояльні, якщо можна так сказати.

«Мене допитували люди в масках. Облич не показували. Майже не били. Я взяв таку роль простака, ну і взагалі, хоча мені і було лише 52 роки, я так схуд і заріс, що був схожий на старого діда. То може ще і через це не били. Хотіли постійно щось випитати, що можна було б трактувати як військовий злочин. Росіяни постійно шукали привід, як перекласти відповідальність за свої злочини на нас.  Мене навіть у Донецьк до так званої прокуратури возили – давати покази».

Приблизно 25 липня, напередодні масового вбивства азовців, в Оленівці почали переміщувати людей з одного барака в інший, а декого і в інші колонії. Володимир Кучерявенко був у списках на переміщення. Тож 26 липня його посадили у «воронок» і повезли в Горлівську тюрму.

«Найстрашніші садисти – це колишні свої»

В Горлівці, в Калінінській виправній колонії, поранених полонених, переведених з Оленівці зустрічали гаряче – провели через коридор наглядачів, які били наосліп дубинками всіх. Жорстоко били.

 Забезпечили такий «гостинний» прийом» колишні свої – українські громадяни, які залишилися в окупованому Донецьку у 2014 році. Але найстрашніші, найжорстокіші були ті, хто на початок окупації був дитиною і майже не пам’ятає Україну. Ото вже були садисти, каже пане Володимир: «Ненавиділи нас лютою ненавистю. І знущалися».

Зранку все повторилося. Знову – роздягання до гола, обшуки, і дубинки. Били сильно, багато хто не витримав і втратив свідомість.

Декілька тижнів таке знущання тривало, а потім керівництво колонії заборонило бити, і наглядачі стали знущатися по-іншому – ставили на присядки, змушували співати вголос радянські пісні.

В бараках не було води, і носити її доводилося вручну. Мило теж було у дефіциті – пів шматка на місяць. 

Одного дня Володимира Кучерявенко та декількох інших викликали на допит, але питання поставили дивне: «Чи не хочете ви повернутися до Маріуполя?». Розпитували, де родина, може варто повернутися жити у місто. Здається, росіянам була потрібна така історія «щасливого повернення блудного сина» в окупацію. Але ніхто не погодився на таку пропозицію.

В листопаді, через деякий час після тієї розмови, його разом з іншими закинули (саме так - закинули) на КамАЗ і повезли в невідомому напрямку. Очі зав’язані, руки перемотані скотчем. Худі, брудні. Ось такими побачили українські полонені рідні прапори біля Василівки Запорізької області.

Ситими, з речами, мобільними телефонами побачили свої триколори полонені росіяни.

І ця різниця була така сильна, що аж різала очі.

Тероборонівців ніхто не зустрічав

На жаль, тероборонівців під час обміну ніхто не зустрічав. Кожен підрозділ чекав своїх, розгортав прапори, готував смаколики. І лише бійці Тероборони були обділені такою увагою. Лише волонтери зустрічали, обгортали, давали поїсти.

«Чого так відбувається – складно пояснити. Мабуть, керівництво має дати відповідь. Правда полягає у тому, що маріупольські тероборонівці багато героїчних справ робили для захисту свого міста. І хочеться, щоб коли розповідають про захист Маріуполя, згадували не тільки «Азов» - згадували всіх», - каже Володимир Кучерявенко.

Після полону і поранень він довго відновлювався. А потім знову повернувся у військо, хоча нога болить, здоров’я постійно турбує.

Пане Володимир мріє, що закінчиться війна, і він буде доживати своє життя поруч із коханою дружиною. Більше ні про що не мріє.

«З дружиною дожити хочу. Мрію сина одружити. Побачити його дітей. Онуками бавитися хочу. А до Маріуполя вже не повернуся. Немає більше мого міста. Та і дружина каже, не зможе повернутися після всього, що пережили там. А от де буде наше місто потім – поки не знаємо. 

Час ще є подумати. Мені здається, війна закінчиться навіть раніше, ніж у 2025 році. Кажу, є у мене дар передбачення. Тож побачите!

Головне, щоб кожен з нас зрозумів: треба не сидіти, склавши руки і чекати щось від держави, а діяти.  Немає ніякої міфічної держави. Є тільки ми  самі у себе і у нашої країни».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube