«Кіт, я тут!» Історія Лізи та Сергія, яких розлучила війна, - ФОТО

Ліза народилась і виросла у Маріуполі, поїхала до Запоріжжя після школи, на навчання. Але напередодні повномасштабного вторгнення, ввечері 23 лютого 2022 року, вона повернулась у місто. Треба було їхати у зворотному напрямку, але вона зробила все навпаки. Каже, що не шкодує про своє рішення. Не шкодує, що повернулась і пережила весь той жах блокади міста і постійних бомбардувань, тому що не змогла б витримати невідомість, знаходячись за десятки кілометрів від мами та коханого…

Історія Лізи та Сергія (на прохання дівчини ми не називаємо прізвищ) розпочалась декілька років тому. Вони познайомились дуже типово для теперішніх часів – в соцмережі. Сергій написав їй, вона відповіла, зав’язалась переписка, та оце віртуальне знайомство спочатку не задалось.

«Сергій старший за мене на 5 років. Мені було лише 16-ть, коли ми познайомились. І Сергій написав, що буде дуже дивно, якщо із цих стосунків взагалі щось вийде. Через деякий час він взагалі перестав мені писати. А потім раптом написав знову. Тож із цих стосунків все ж таки щось вийшло», - сміється Ліза.

Вони насправді рідко перетиналися «офф-лайн». Сергій навчався на транспортника у Приазовському технічному університеті, Ліза вчилась на філологічному у Запоріжжі, готувалась стати перекладачкою з польської мови. Але коли вони були разом, то це була гармонія.

«Ми не говорили про війну, але я знала про патріотичну і принципово проукраїнську позицію Сергія. Тому я не здивувалась, коли у 2018 році він вирішив вступити до лав «Азову». Він спочатку нічого не хотів казати про свої наміри батькам, але коли вони дізнались, то підтримали. У Сергія дуже хороша родина, і всі вони поділяють його погляди», - розповідає Ліза.

Сергій завжди заспокоював її, казав, раптом щось станеться, вони все владнають, зроблять, як треба, хвилюватися нема причини.

Їх море у відносно мирному Маріуполі, фото Лізи

«Ми так і не змогли з ним побачитися напередодні повномасштабного вторгнення. Я приїхала пізно 23 лютого, а він вже був викликаний у частину. Вночі мене розбудила мама – вона гучно з кимось розмовляла по телефону. А потім роздався вибух. Я пішла дивитися новини і зрозуміла – розпочалась війна. Я чомусь одразу відчула, що це буде страшна війна, не така, яку ми бачили з 2014 року. І я була рада в такий момент опинитися поруч із мамою і поруч зі своїм коханим. Не знаю, як би я взагалі пережила все це, якщо б була далеко від них і не мала б жодної інформації про їхню долю», - розповідає Ліза.

Сергій подзвонив 26 лютого. Лізі було страшно, і вона це не приховувала, але Сергій повторював: «Котику, все буде добре. Це наша доля, і від неї не втечеш. Але не хвилюйся, ми знаємо, що робити».

Від тих слів Лізі ставало трохи спокійніше, трішки більше впевненості з’являлося, бо  як він каже, так і буде.

«Я чомусь завжди була впевнена, що з ним нічого не трапиться. І навіть якщо він довго не виходить на зв’язок, треба просто почекати. І от я чекаю…»

Ліза каже, що Сергій дзвонив їй під час блокади Маріуполя, але жодного разу не сказав, що навколо твориться пекло, натомість розповідав, що вдалося з побратимами подивитися фільм. Казав це так, буцімто немає навколо війни і пекла. Оберігав її від дійсно поганих новин. Проте ці «новини» лізли у всі вікна їхнього з мамою будинку. Вони жили на Черьомушках, і росіяни цей район буквально знищували, рівняли із землею. Пощастило, що основний масив ударів прийшовся на квітень, коли Ліза з мамою змогли вже вирватися із Маріуполя. А у березні вони переховувалися в коридорі і у підвал будинку не спускалися.

«Сергій навчив мене бути трохи фаталісткою. Я думала, якщо вже мені судилося загинути, то це все одно трапиться, і краще смерть зустріти в обличчя, аніж у підвалі», - каже Ліза.

15 березня вона з мамою виїхала із Маріуполя. Готуючись перетинати блокпости, дівчина видалила всі її фотографії із Сергієм, всю їхню переписку. 23 березня вона була вже у Польщі.

З тих пір Ліза стежила з-за кордону за тим, що відбувається у Маріуполі. Писала Сергію повідомлення, чекала на дзвінки, але у відповідь – тиша.

«Я писала йому, а він не відповідав. 17 травня я відправила чергове повідомлення і лягла спати. А вранці 18 травня я прокинулась і побачила у відповідь: «Кіт, я тут». Я досі не можу пробачити собі, що заснула, не дочекалася, не відповіла…»

А далі полетіли новини про полон. 

«Я не знаю, чи це правильно, чи неправильно було йти на такий крок – складати зброю. У мене занадто мало інформації для того, щоб робити такі висновки, але я знаю, що наші хлопці у небезпеці зараз. На «Азовсталі» їх вбивали, але і зараз вбивають – тільки повільно, щодня. І це мука – розуміти, що ти нічим, абсолютно нічим не можеш допомоги», - каже Ліза.

До Оленівки вона ще вірила у обіцянки влади, що хлопців та дівчат обміняють швидко, протягом 3-4 місяців. Вона навіть рахувала ті місяці, чекаючи – «ну от зараз, ну ще трошки…»

Сергій двічі дзвонив з Оленівці, і так хотілося вірити, що скоро вони будуть разом. Але після теракту…

«Я перестала вірити у те, що полон може закінчитися швидко. Мені стало ясно, що чекати доведеться довго. І я дочекаюсь!» - впевнено каже дівчина.

Ліза зараз навчається одразу в двох університетах – варшавському і запорізькому. Готується бути не тільки перекладачем, а і міжнародні відносини вивчає. А між лекціями ходить на акції – намагається нагадувати світові про трагедію Маріуполя і про відважних людей, які його захищали.

«Мені досі важко повірити, що все, що відбувається зі мною і Сергієм, можливо. Я досі не можу прийняти, що те, що Росія зробила з Маріуполем, можливо у 21 столітті. 

Мені здається, я ніколи не зможу з цим змиритися і ніколи не зможу жити у місті, яке залито кров’ю людей».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube