Емоції під бомбами: як маріупольська мисткиня малювала в оточеному Маріуполі та продовжує творити у Львові, - ФОТО

Оксана Гнатишин зараз живе у Львові та трохи радіє, що опинилася не зовсім на чужині. Львів, місто її студентських спогадів та кохання, став прихистком у найважчі часи життя. Саме сюди 19 квітня 2022 вона їхала з охопленого війною Маріуполя, тримаючи в руках етюдник з фарбами. І тут вона змогла видихнути біль, страх та відчай, щоб наповнитися теплими спогадами про найкраще місто на березі моря — зруйноване та понівечене. І віднайти сили, щоб перетворити емоції на картини. 

Не вважала себе художницею

Пані Оксана зізнається, що народилася в росії. Але миттєво додає, що з двох років живе у Маріуполі. Цю інтонацію, як ознаку нашого часу, можна зараз почути нерідко: навіть факт місця народження, який сам по собі нічого не може означати, часто шкрябає до болю — як будь-яка причетність до агресора. Родина Оксани насправді не переїхала, а повернулася до України. Батьків її мами колись евакуювали на Урал саме з Маріуполя, там в них народилися діти та онуки. Тому переїзд до родинного міста сприймався, скоріше, як повернення додому. 

«В Маріуполі я закінчила звичайну та художню школи, а у 21 рік переїхала до Львова, де вчилася у Львівській академії мистецтв, - розповідає пані Оксана. І на прохання згадати щось про заклад, де зробила перші штрихи на полотні, несподівано сміється: - Так я тепер директорка тієї школи!»

І згадує, як на заняттях з захопленням слухала розповіді викладачів про їхнє навчання в мистецьких закладах. І таємно мріяла, що колись, можливо...

«А потім все сталося, як мало статися. Я познайомилася з майбутнім чоловіком, він був львів'янин, а коли приїхали до Львова, він запитав: може, спробуєш? І в мене вийшло з першого разу вступити до Академії мистецтв, навчалася там з великим задоволенням, - зізнається пані Оксана. -  Все було вчасно: це нормально, коли людина намагається зрозуміти свій хист і не одразу кидається до вишу. Бо у 18 років часто йдуть за бажанням батьків, а потім змушені перенавчатися або все життя працюють за фахом, який їм не до вподоби. А мене все влаштовувало!»

Оксана навчалася на проєктування інтер'єру та дизайну, їй подобалося фіксувати все, що оточує  - в інтер'єрі чи екстер'єрі. Після закінчення вишу працювала у Львові за фахом - проєктувала меблі. Але потім повернулася в Маріуполь, бо її тягнуло у рідне місто. 

«Я розуміла, що в Маріуполі зможу реалізуватись за спеціальністю, тому що таких спеціалістів тоді було мало. І справді, через пів року я знайшла роботу за фахом: проєктувала інтер'єри. Фірма продавала квартири «під ключ», а ми робили проєкти ексклюзивних інтер'єрів», - каже пані Оксана.

Але на той час жінка геть не вважала себе художницею - доки не почала брати участь у різних експозиціях та не з'явилися її персональні виставки. 

«Коли я побачила, як маріупольські художники - молоді та навіть без освіти - щось створюють, виставляються, мені стало дуже соромно за себе: чому ж я не малюю? - згадує вона. - Але почала я активно малювати після однієї події....»

Іспанське натхнення 

Спочатку Оксана просто малювала пейзажі та натюрморти. Нічого особливого, каже вона і посміхається. Але все змінив новий для неї досвід: як куратор пленеру вона повезла юних художників до Іспанії. А після поїздки учні художнього відділення Маріупольської художньої школи імені Куїнджі мали намалювати творчий звіт.

«Це був шалений темп: за дуже короткий термін ми відвідали багато музеїв та визначних місць Іспанії. Бо це ж батьківщина Сальвадора Далі та багатьох художників! Коли ти безпосередньо бачиш все на власні очі, враження набагато сильніші. Ми отримали неймовірні емоції, - згадує жінка. -  І ми мали намалювати ці враження. Оксана Мась, відома сучасна українська художниця, яка нас приймала на цій резиденції, заохочувала вчитися малювати саме емоцію. Коли ти отримуєш такий досвід, казала вона, ти стаєш справжнім митцем». 

І разом з дітьми Оксана почала малювати емоції. З цих картин зробили виставку, яку назвали «Імпресія», яка експонувалася у виставковому залі Маріуполя.

«От після цього я сама почала активно малювати. В мене усе зійшлося до одного: я народила дитину, в економіці відбулася криза, в мене впав зір від постійного креслення за монітором — тому я обрала малювання. Це не просто подобалося, це стало справою життя», - каже пані Оксана. 

Трансформації життя

В Оксани Гнатишин відбулося кілька персональних виставок. Перша називалася  «Вогонь та повітря», найбільш масштабна - «Трансформація». 

«Її я возила до Краматорська, у Харків. І назва її розповідає, що зі мною відбувалося, коли я малювала власні емоції: починаєш, але не знаєш достеменно, що вийде. Фарби розливаєш, змішуєш, вони поєднуються у якісь образи. Вимальовується наче само - підсвідомо, трансформуючи реальність у мої емоції». 

Оксана була учасницею різних загальних виставок зокрема - «Схід і захід разом», яка поїздила майже по всій Україні. Художниця з сумом розповідає, що картини з цієї виставки  так і залишилися в Маріуполі, бо чомусь їх не віддали художникам після експонування у Центрі сучасного мистецтва Маріуполя.

«В тому лютому я залишалася з родиною в місті. З 2020 року я була директоркою Маріупольської художньої школи імені Куїнджі, керівництво галузі сказало - сидіть вдома та чекайте. Все було, як у всіх - три дні чекаємо, а там побачимо, - згадує пані Оксана. -  Ніхто особливо не заохочував до евакуації, намагалися запобігти паніці. Співробітникам одразу сказала, що на роботу не виходимо, в Школі я останній раз була 23 лютого. А потім зник зв'язок і вже ніхто нікому не давав ніяких наказів. Далі - кожен сам за себе». 

Родина жила у квартирі в західній частині міста. Оксана згадує, що 2 березня написала допис у Фейсбуці, який виявився останнім для того періоду її життя - що все добре, що тримаємось.

«Тоді ще страшно не було, злякалися ми напевно вже з четвертого числа, коли почали постійно стріляти. Тоді й настала та трансформація, про яку досі згадувати непросто», - каже пані Оксана. 

Росіяни двері вибивали кувалдою 

До підвалу вони спустилися тільки раз, увесь час залишаючись у своїй квартирі на першому поверсі. У підвалі панельної багатоповерхівки було геть не комфортно, і вони подумали: яка різниця, все одно ці підвали не пристосовані для того, щоб захистити. 

На фото - Маріупольська художня школа імені Куїнджі

«А ще, добре, що не поїхали кудись в центр, бо спочатку здавалося, що там буде безпечніше, ніж на нашій околиці. Але коли ми виїхали й побачили, як зруйнували центр, я зрозуміла: ми правильно сиділи вдома, - згадує Оксана. -  Ми трохи намагалися ловити радіо через телефон і чоловік навіть чув про «зелені коридори» - маріупольців закликали збиратися біля драмтеатру. Ми не могли вирішити. У нас була машина мого брата, але я не мала прав, а чоловік не мав досвіду водіння. Про всяк випадок ми навіть заправили її та поставили біля будинку- як останній варіант порятунку. І шукали водія, але ніхто не хотів». 

На фото - Маріупольська художня школа імені Куїнджі після приходу росіян

Ризикнули поїхати вони, коли вже окупанти зайшли у район і почали ходити по квартирах та перевіряти документи. Вони шукали військових, і одразу після візиту росіян Оксана сказала чоловіку та донці: завтра виїжджаємо. 

«Якщо хтось не відкривав двері, вони їх просто виламували. Так і ходили бригадою з якоюсь кувалдою. Коли зайшли до нас, спілкувався з ними чоловік, мені наказав мовчати», - згадує Оксана. 

Її дівчинці тоді було 14 років. Разом з нею вони малювали, ховаючись від вибухів та обстрілів. З Маріуполя вдалося вивезти дві графічні роботи - маленькі, на папері. На яких були справжні емоції, про які насправді нікому ніколи не хотілося б знати. 

«Потім я намалювала репліку на полотні з цього малюнку, який я зробила у Маріуполі під час захоплення міста російською армією під обстрілами вдома, - каже Оксана. - Коли чоловік сказав збирати речі, я вирішила взяти свій етюдник - в мене такий на ніжках, складний. Я набила його олійними фарбами всіма, що влізли. Подумала, краще сукні не візьму, вони мені не треба, а це - мій капітал, може, щось намалюю і продам, якщо зовсім буде погано. Чомусь тоді були саме такі прагматичні думки». 

Ця робота була написана вже у Львові по мотивам малюнку, який Оксана Гнатишин зробила у Маріуполі під час захоплення міста російською армією під обстрілами вдома, 2022 рік.

Пекло за спиною

Оксана згадує, що навіть по дорозі вони вирішили не підбирати нікого, бо через відсутність досвіду чоловік не був впевнений, що не розіб’ється  - шлях був дуже нервовим та напруженим. Коли доїхали до Бердянська, зрозуміли, що мають пробитий бензобак: паливо надмірно втрачалося, а в салоні смерділо бензином. 

«Ми залишилися там переночувати, і взагалі не знали, що маємо  робити. Але, якщо чесно, так раділи, що вибралися! Ми дивилися назад, й бачили вибухи та пекло, що залишалося за спиною, - згадує Оксана. - Тікаючи, ми бачили майже усе місто - чорне, в диму, сірі люди як безхатьки йдуть в пошуках їжі до продуктових баз. Ми теж так ходили, коли зрозуміли, що немає чого їсти. Пам'ятаю, як ми знайшли заморожене м'ясо і відчули прилив сил. Бо на усіх тих напівсирих кашах постійно хотілося спати, сил не було, ми не бачили сенсу у якихось діях».

Зберегти те, що зруйнували  

Коли родина змогла вийти на зв’язок, їм запропонували прихисток саме у Львові. Рідні по першому чоловіку, знайомі та навіть колишня викладачка Оксани пропонували пожити у них.  Спочатку якийсь час вони пожили у друзів, потім скористалися пропозицією викладачки. А потім окрему квартиру запропонували родичі. Разом з побутом, Оксана почала налагоджувати й роботу: на щастя, працівники художньої школи усі залишилися живими. В окупації зараз перебувають тільки четверо, майже увесь колектив виїхав у різні регіони України та за кордон. Вони працюють й зараз з дітками - онлайн чи наживо. 

«Я, наприклад, викладаю й у Львові - на базі палацу Хоткевича нам дали окрему кімнату для роботи з маріупольцями - це й діти, й дорослі. Займаємося арттерапією, малюємо картини, зробили вже багато виставок у Львові та навіть до Італії возили», - каже жінка. 

Оксана каже, що відчуває важливість збереження Школи. Бо росіяни знищили музей Архипа Куїнджі, а Школа носила його ім'я. Тому треба намагатися не втратити її, щоб залишалися ці українські наративи, а не просто спостерігати, як присвоюється та перетворюються все на російський кшталт. І вона знов малює Маріуполь — на замовлення, по пам’яті, за покликом душі. 

«Вже коли ми виїхали, я намалювала «Пташку», яка в полоні на фоні Маріуполя.

Також є картина «Відродження Маріуполя» та «Шлях додому» - це про те, як я відчуваю моє місто і людей в ньому, - каже пані Оксана. - У мене є думки почати малювати місто, яке я пам'ятаю. Можливо, це будуть акварельні нариси. Я дуже хочу малювати нашу архітектуру, яка мені завжди так подобалось...»

Відродження Маріуполя. Львів, 2022 рік

"Шлях до дому", 2023. Маріуполь пройшов довгий та виснажливий шлях. Ключи, які в кожного за спиною, лишилися на згадку. Хлопчик -  це Україна, наші захисники, янголи у тілах маленьких хлопців....

Вона хоче малювати не зруйнований Маріуполь, а живий. Мабуть, він і є живий, поки є люди, які його люблять і пам’ятають саме таким.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube