"Сонях" у Вінниці. Незламна маріупольчанка, яка втратила на війні чоловіка, відкрила етнокрамницю, - ФОТО

Маріуполька Ольга Катрич відкрила у Вінниці магазин вишиванок - «Сонях». Така назва стала для неї символічним уособленням чоловіків, які з усього світу у важкий час повернулися в країну для захисту Батьківщини, як ці жовтогарячі квіти завжди повертаються за сонцем.

Пані Ольга в ексклюзивному інтерв’ю для 0629 розповіла про відновлення бізнесу, який кілька років успішно працював у Маріуполі. А також про своє розуміння справжнього патріотичного виховання та відчуття відстороненості певної частини суспільства від теми війни та загиблих Героїв. 

Пані Олю, а пам’ятаєте, як взагалі у вас виникла ідея відкрити магазин вишиванок у Маріуполі? 

- Я переїхала до Маріуполя у 2015 році з Запорізької області — чоловік хотів, щоб ми були ближче до нього. Якось дитина сказала, що у школі на свято хоче вдягнути вишиванку — бо читає вірш на святі. І виявилося, що в Маріуполі купити вишиту сорочку неможливо! Ми тоді якось викрутилися з елементами національного вбрання, але коли я почала думати у бік відкриття власної справи, цей епізод підказав нішу для бізнесу. Звісно, у декого були з цього приводу скептичні думки — кому вишиванки потрібні в Маріуполі? Але на той момент зміни були вже помітні: було певне коло спілкування, ми проводили мітинги. Я ризикнула, і воно пішло! Магазин назвала «Етностиль», продавала товари українських текстильних виробників, з якими налагодила пряме постачання. Спочатку це був малесенький магазинчик у 10 квадратних метрів, потім — 17, виросло аж до 120. І це стало справжнім місцем тяжіння для патріотів — в магазин часто приходили не тільки за вишиванками, а й просто поспілкуватися. Важливо — українською мовою! А перед святами, звісно, був ажіотаж — День вишиванки, День Незалежності, День міста, Різдво. Купували не тільки місцеві — у Маріуполі було багато представників міжнародних організацій, вони залюбки брали вишиванки на подарунки для своїх рідних та знайомих. Звісно, з України, з Маріуполя, треба привозити вишиванку! На той момент це був доволі успішний бізнес. Але у 2020 році ми вирішили поїхати на певний час за кордон — чоловік звільнився зі служби, ми хотіли дітям показати світ і трошки змінити своє життя. Тому на 2022 рік в Маріуполі у нас залишалися тільки родичі. 

В першій день повномасштабного вторгнення мама та моя молодша сестра виїхали з міста. А Олег в цей же день їхав у зворотній бік, щоб приєднатися до тих, хто став на захист Батьківщини.

А за кордоном ви не відкривали подібний магазин? 

- Взагалі, планували. Але в Словаччині, де ми були, це не так просто зробити через закони, логістику. І, відверто кажучи, це країна, де розповсюджені проросійські настрої. Але от з 2022 року там ситуація дещо інша — моя мама, яка приїхала до мене з Маріуполя, дуже шкодувала, що вони не привезли вишиванки, які ще залишалися з магазину. Бо тоді на них з’явився й там неабиякий попит. І взагалі, сумно, що вони там згоріли...

Ще з чоловіком ми там планували відкрити кав’ярню. І шукали місце навіть, а я пройшла курси баристи. Але після 2022 року ми дуже хотіли повернутися додому... Після загибелі чоловіка мене не покидала думка повернутись в Україну. Адже ми виїжджали всією родиною - чоловік, я, діти. А якщо він повернувся, то й я не могла лишатись. Я хотіла бути там, де він. Тому коли в 2023 році стало більш-менш безпечно, ми з донькою повернулись.

Олег Катрич, позивний Кельт 

Олег Катрич - корінний маріуполець, колишній робітник металургійного комбінату ім. Ілліча. Він пішов на війну добровольцем ще у 2014-му. Воював під Мар’їнкою. Брав участь у павлопільсько-широкінській операції. Загинув у 2022-му, коли прилетів на допомогу своїм побратимам, які опинились в оточенні на території МК «Азовсталь».

І чому ви обрали саме Винницю? 

- Ми не обирали, це місто нас обрало. Меценат, якому про нашу родину розповіли активісти та журналісти, подарував нам квартиру (https://www.0629.com.ua/news/3410358/pidpriemec-iz-vinnici-podaruvav-novenki-kvartiri-dvom-geroicnim-rodinam-z-mariupola-foto). Це був дуже важкий час для нашої родини — в березні загинув чоловік, ми ще не отримали тіло для поховання, бо чекали результати ДНК-експертизи. Саме тоді нам сказали, що меценат-забудовник хоче подарувати нам житло. Поки ми робили ремонт, пожити у своїй квартирі безплатно запросила жінка, яка виїхала в Європу. До речі, її подруги зробили дуже багато, щоб витягти мене з того кокону, коли не хотілося не те щоб з кимось спілкуватися, а й просто виходити на вулицю. Дуже лагідно та терпляче пропанували виходити назовні попри мій важкий емоційний стан. 

А Вінниця мені подобається — тихе, мирне, спокійне місто і привітні люди. Інколи я навіть бачу тут «маленький Маріуполь» - будинки, площі чи дворики, які дуже схожі на наші. І коли я задумалася про свою справу, спочатку згадала нашу з чоловіком мрію про кав’ярню. Але мене відмовили — усі радили робити те, що вже вмію! 

І так знов народилася крамниця вишиванок?

- Так, правда, я довго шукала місце для неї, бо тут це не просто. Але зараз вже маю свій магазинчик - «Сонях». На перший погляд, у назві немає нічого спільного з одягом, орнаментом чи вишиванням. Але у цей час я спілкувалася з дружинами військових у спільноті «Ми разом». І там була така мікроспільнота, яку ми називали «Соняхи» - бо нам подобалися ці квіти. Дівчата були не проти, щоб я й крамничку так назвала. Але остаточно я переконалася у правильності, коли прочитала значення соняха в орнаменті. Сонях — це квітка, яка завжди повертається за сонцем. В цій інтерпретації сонце — це Батьківщина. А сонях — людина, яка любить свою Україну. І я зрозуміла, що це про мого чоловіка, який повернувся до України, щоб її захистити. Тобто, «Сонях» - мій Кельт...

Розпочала я готуватися ще в лютому, а відкрила вже 2 квітня 2024 року — встигли до Дня вишиванки. Знаходимося ми у новому ТРЦ навпроти Західного вокзалу - Хмельницьке шосе, 114 В. Наповнювала крамничку поступово — обдзвонила всіх своїх постачальників, з якими працювала ще в Маріуполі. Дівчата-менеджери плакали, бо зраділи, що з нами нічого не сталося і ми відновили бізнес — знали ж, що з Маріуполя. Зараз є такі постачальник, що готові давати вироби під реалізацію, що дуже допомагає мені не витрачати великі гроші. А деякі невеличкі мануфактури підлаштовуються під мої запити, які я, своєю чергою, чую від своїх покупців. Працює й інстаграм-крамничка, де успішно рекламуються вишиванки.

А як вінничани відреагували на крамницю з вишиванками від маріупольки? 

- Вони одразу здогадуються, що я не місцева. Інколи думають, що зі Львова, бо я маю трохи галицький акцент — бо в мене бабуся з Галичини. А коли кажу, що з Маріуполя, багато хто не вірить — як це може бути, щоб там говорили українською та ще й вишиванки продавали... На жаль, такі стереотипи існують й досі.

Хоча тут я теж інколи бачу прояви, які мені не дуже подобаються. Коли, наприклад, деякі чиновники приходять за вишиванкою і кажуть: «ой, нас заставілі». Саме так, російською, як казали чиновники Маріуполя. Та не купуйте, хто ж вас змушує...

А ще у Винниці важче, бо тут багато конкурентів, які давно працюють  -  в Маріуполі я була сама. Але в принципі, люди відгукуються: про нас писали місцеві ЗМІ, вінничани навіть з інших районів міста приїздили по вишиванку, щоб нас підтримати та подивитися, як у нас все влаштовано. Бо все одно, це трохи відрізняється від того, як все оформлюється тут. Знов, як й в Маріуполі, багато спілкування — це стає таким осередком з атмосферою, де можна поговорити про важливе. Бо ми ж не тільки про одяг говоримо.

А громадська діяльність? Чи вистачає на неї часу? 

- Обов’язково. Бо це треба робити. Коли гине рідна людина, здається, що залишається порожнеча. І хочеться щось зробити для цієї людини — ми маємо нести пам’ять про наших Героїв. Мене прийняли в «Азовську родину», де спочатку родини загиблих азовців вирішили просто знайомитися, зустрічатися, виходити разом на мітинг, а нещодавно ми офіційно зареєстрували громадську організацію. Вікторія Колмикова, мама 20-річного Вахра, збирає, записує інтерв’ю з батьками наших Героїв-азовців, які у 2022 році захищали Маріуполь. Спільно з краєзнавчим музеєм та Департаментом освіти ми зробили такий патріотичний захід, де розповіли про оборону Маріуполя, про спецоперації, які там проводили, про Оленівку. Плануємо ще зробити книгу та брошури про ті події, про наших Героїв та їхній подвиг — цю інформацію будуть розповсюджувати в школах.

Як ви вважаєте, чому важливо зберігати та доносити це до молоді?  

-  З однієї простої причини - на жаль, ми не можемо позбутися наших «сусідів» всіх до одного і назавжди. Вони були, є і будуть. Тому наші діти мають зростати з чітким розумінням і не забувати про це, як, на жаль, забули наші батьки і ми, повіривши у казку про «братів». Вони мають знати, хто до них може у будь-який момент прийти зі зброєю, і пам’ятати тих, хто поклав своє життя для того, щоб вони жили. Мій чоловік завжди казав, що в школі надважливі два предмети — це історія та «Захист Вітчизни». Щоб знати, від кого та як оборонятися...

Чи підтримуєте ви зв’язок з хлопцями, які воювали разом з вашим чоловіком? 

- Звісно, але багато з них досі воює, тому спілкування скоріше в соцмережах, телефоном. Але коли я, наприклад, у Києві і є можливість перетнутися десь, то залюбки це робимо. От прям сьогодні ми вперше наживо зустрічаємося з Олександром, позивний Схід, він летів у гвинтокрилі з моїм чоловіком першим рейсом. Він не вийшов в полон, і довгий час пішки пробирався до вільної території. Зараз він воює. Схід казав, за ті кілька днів, які він провів з Кельтом, встиг набратися від нього багато життєвої та військової мудрості.

Мені хочеться йому подякувати за те, що він вижив. Можливо, спочатку, коли ти намагаєшся усвідомити втрату, є якесь таке відчуття - «чому саме мій», але це говорить біль. Бо потім ти розумієш, що кожен обирає свою долю або доля обирає, і важливо дякувати тим, хто вижив, зміг, продовжив боротьбу. І ще для нас важливо збирати цю історію про своїх з різних частинок їхнього життя. Бо кожна людина, що хоч не надовго перетиналася з ними, розповідає якійсь свій епізод, свій досвід спілкування — і це шматочок пам’яті, частинка моєї коханої людини. Я неймовірно ціную такі спогади кожного — друзів, побратимів, знайомих про мого Олега.  

Чи відчуваєте ви певну закритість, камерність спільнот, які об’єднуються заради пам’яті загиблих?

- Ні, ми не закриті, це суспільство часто воліє від нас закриватися. Більшість з нас через певний час після втрати вже може спілкуватися. Нам не подобається відчувати відстороненість — це неприємно почуватися прокаженими, наче нашим горем можна заразитися. Попри те, що в державі начебто декларується повага та шана загиблим, їхні рідні часто опиняються в вакуумі, такій собі «сірій зоні». Люди відмовляються від спілкування, бо бояться своїх емоцій, намагаються уникати негативу, при тому споживаючи тону непотрібної інформації, яка заганяє їх в депресію. Мені здається, що вони самі травмовані власним страхом, і їм ще гірше. 

А насправді нам, родинам загиблих не потрібні якійсь особливі «червоні доріжки». Герої не ми, а вони. Ми хочемо, щоб шанували та не забували — і тих, хто загинув, і тих, хто зараз воює. Нам не треба, щоб нас шкодували. Але й мовчати та боятись висловити щире співчуття вбитій горем матері чи дружині — не варто.

Знаєте, зазвичай кажуть про патріотичне виховання дітей. Ні! Треба запроваджувати патріотичне виховання всього суспільства на різних рівнях. Ми зараз співпрацюємо з міською владою, щоб допомогти їй краще розуміти потреби таких родин, бо маємо такий досвід — представники нашої спільноти входять у склад Координаційної Ради родин загиблих Захисників та Захисниць України при міському голові Вінниці. Об'єднуємо зусилля міської влади із рідними полеглих воїнів, аби в конструктивному діалозі розв’язувати питання, які стосуються, зокрема соціального захисту та гідного вшанування подвигу тих, хто віддав за Україну найдорожче – своє життя.

І підтримувати один одного?

- Так. Я є членкинею спільноти дружин «Ми разом», (якою опікується  БФ «Маємо жити» ).  Вона утворилась з кількох десятків дружин та коханих жінок полеглих захисників України, а зараз вже налічує понад чотири тисячі, і поступово зі спілкування онлайн ми переходимо до живих зустрічей. Я є координатором таких ретрит-зустрічей у Вінниці.

Бо це правда — ми маємо жити далі. Виховувати дітей, витягувати себе та тих, хто поруч, з депресії, рухатися далі. І вести кожна свою війну. Я вважаю, що навіть ця моя крамниця — це культурна боротьба за ідентичність. Мені приємно бачити, як малеча просить купити батьків саме вишиванку, а не якийсь інший одяг. Це важливо, щоб з малечку вони природно росли в цій ідентичності, де є свої Герої, свої принципи, свої культурні надбання. І дуже хотілося б, щоб їм не доводилося за право мати власну ідентичність — щоб ця війна не стала і їхньою війною. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube