«Крепче стали». Реквієм по металургії в Маріуполі

Сумним став День металурга в окупованому Маріуполі. Ні тобі масових гулянь, ні тобі концертів та фейерверків. Люди почали поширювати соціальними мережами окупованого Маріуполя пісню, яка колись була гімном Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча, щоб хоч якось нагадати один одному про головне свято Маріуполя.

«Комбінат Ильича сквозь все пробьется. Комбинат Ильича такой как есть. И пусть хоть трижды мир вокруг перевернется. Но будет сталь, пока есть жизнь и слово честь».

Тепер ця пісня лунає як гімн розчаруванню.

 Стільки років жили з думкою, що металургія в Маріуполі міцніша за сталь, і ось раптом виявилось, що немає більше сталі. І величезний банер в одному з цехів ММКІ «Мы, ильичевцы, были, есть и будем»  - ніяка не правда, а просто красиві пафосні слова. Немає більше іллічівців.

Проте слова, хоча і пафосні, взагалі-то мають значення.

Колись Метінвест подарував місту тролейбуси, і міська влада, безпосередньо пов'язана із ним, написала на тих тролейбусах: «Мариуполь – город сильных людей».

Підприємство, яке намагалося бути сучасним у своєму «безперервному операційному покращенні», насправді дуже складно виривалося із радянщини. Тому і народилося ось це – «місто сильних людей», що генетично пов’язано із  радянським віршиком «Гвозди бы делать из этих людей крепче бы не было в мире гвоздей». 

Ще одне гасло, яке дуже сильно полюбляють на металургійних підприємствах пострадянського простору – «міцніше за сталь». В Маріуполі міцнішими за сталь був  і сам «Метінвест», і люди, які на нього працювали.  

Промо-ролик Метінвесту. Скрін відео

І як наврочили. Життя випробувало маріупольців на міцність з такою жорстокістю, що небагато виявилось по-справжньому міцних, здатних витримати всі ці випробування і не зламатися.

Цікаво, а якщо б у всіх цехах «Азовсталі» та ММК ім. Ілліча було написано «Маріуполь – місто щасливих людей», чи не оминула б наше місто ця страшна доля тотального знищення?

Хто зна, адже слова – мають значення, навіть якщо вони пафосні.

Окупанти це точно розуміють, тому і  намалювали в окупованому Маріуполі  мурал зі словами, знайомими до болю, – «Крепче стали». Це ж вони вже не про завод - про наше місто, наче знову посилають сигнал маріупольцям: випробування ще не завершилися. Готуйтеся, ми ще не раз будемо перевіряти вашу силу, чи дійсно ви – міцніші за сталь, чи все ж таки вас можна переплавити. 

Новий мурал в окупованому Маріуполі

Гауляйтер Маріуполя Олег Моргун теж сказав декілька слів  для колишніх маріупольських металургів. Його привітальне слово було жалюгідне і заштамповане.

«Завод сейчас переживает свое второе рождение. На завершающем этапе находится дефектовка стана 3000 и основного металлургического производства – аглофабрики, доменного и конвертерного цехов, готовится к запуску энергетическая инфраструктура…»

Звичайно, можна було б виправити гауляйтера і розказати, що для ММКІ це не друге, а третє «народження». Що дефектовка, яка триває два роки, - це профанація. Що енергетична інфраструктура не має перспектив до запуску, тому що проблема не в опорах та дротах, а в генерації, якої не вистачає зараз навіть на житлові будинки та лікарні Маріуполя. 

Але навіщо розкидатися словами, коли і ті, хто їх вимовляє, і ті, хто їх слухає, все і без того прекрасно розуміють: металургія в Маріуполі померла. 

Ось чому – без свята. Ось чому – без жодної згадки про «Азовсталь» (вбивця трошки соромиться згадувати свою жертву). 

«Багато б ми віддали зараз, щоб  відновилась робота металургійних заводів», - сказала 0629 маріупольчанка, яка працювала на ММКІ 25 років. Зараз вона працює продавчинею в супермаркеті і двічі вже виплачувала магазину гроші за нестачу в касі, бо каже, торгівля – це не її. 

Проте доводиться працювати, для сортирувальниці прокатного стану іншої роботи в місті немає. 

Ми намагалися поговорити з металургами, які залишилися в окупації, про те, що вони відчувають від втрати своєї роботи, від необхідності пахати різноробочими на будівництві замість того, щоб керувати прокатними  станами та конвертерами. Але жоден з тих, до кого ми звернулись, не схотів говорити на цю тему. Мабуть, тому, що вони теж розуміють: слова мають значення. І якщо не промовляти правду вголос, то можна робити вигляд, що її не помічаєш і не розумієш, а далі може якось все владнається.

Проте владнати справу можуть лише ЗСУ. І коли вони нарешті впораються з цією надскладною задачею, дуже хотілося б, щоб на в’їзді у місто з’явився величезний плакат: Маріуполь – місто щасливих людей. Не як реальність, а як мета, до якої треба прагнути.

Хай будуть ці слова, бо вони, чорт забирай, все ж таки мають значення.

Анна Романенко