Світлана Ліщинська: «Нам варто обговорювати один з одним болючі теми. Інакше говорити буде росія — так, як вигідно їй»

Світлана Ліщинська народилася та виросла в Маріуполі, була причетна до становлення місцевого телебачення. З 1998 року живе та працює у Києві. Сценаристка та режисерка низки документальних фільмів, зокрема «Бальний король», «Веронські скарби», «Невидимий батальйон», «Євромайдан SOS. Право на гідність», «Маріуполь. Реконструкція».

У 2024 році на Берлінале відбулася світова прем’єра фільму Світлани «Трішки чужа», в цьому ж році стрічка отримала головний приз пам’яті продюсера фестивалю Андрія Матросова на щорічному фестивалі Docudays UA.

Про складність пошуку ідентичності українців зі зросійщених регіонів, вплив пам’яті роду на світогляд нащадків та питання, які ми маємо відрефлексувати, щоб не залишати місця російській пропаганді — Світлана говорить у складному, але дуже щирому інтерв’ю для сайту 0629.

Світлано, ви вже давно — киянка. Які зв’язки у вас залишилися з Маріуполем?

- Я там народилася й виросла, працювала на місцевому телебаченні. Коли я поїхала до столиці, моя донька залишилася з мамою у Маріуполі. Зараз у мене там тільки тітка та її родина. Моя двоюрідна сестра працювала медсестрою саме в тій лікарні, яка була в фільмі «20 днів у Маріуполі». Вони були дуже поламані всією цією історією, але її чоловік був з Краснодара, вони часто їздили туди, і в них не було розділення «Росія-Україна». Так буває... Друзі запрошували їх до себе в Краснодар, але вони не поїхали. Проте й на вільну частину України — теж. В них цілий будинок, і вони залишаються, повторюючи, як багато хто, «а кому ми деінде потрібні». Моя мама підтримує спілкування зі своєю сестрою, тому ми трошки знаємо про Маріуполь.

Мама виїхала, їй не довелося пережити ті жахи у Маріуполі?

- Мама зараз разом з моєю донькою та онукою у Великобританії. Так сталося, що вона приїхала до нас у Київ прямо перед війною — бо у правнуки був день народження. А повертатися їй вже не було куди...

На початку березня 2022-го ми поїхали з Києва на захід країни, а мама залишилася в Києві, бо боялася, що не переживе дорогу. Але згодом вона поїхала у Лондон до моєї доньки, якій було складно самій з дитиною. У доньки була сильна депресія, бо, я так думаю, стався певний злам світогляду. Вона до останнього не вірила, що буде така війна і певною мірою ставилася до Росії добре. Це навряд чи про зраду: я так розумію, що донька просто не хоче плекати в собі ненависть до будь-кого. А потім настає війна, і та Росія, до якої вона ставилася добре, руйнує будинок, в якому вона народилася та виросла, Росія вбиває мого друга, який був Дідом Морозом на її святах, вона вбиває її хрещеного батька. І Саша, моя донька, не може це усвідомити. Як так можна було?

Саша є однією з героїнь вашого фільму. Чому для вас було важливим дослідити саме власну родину?

- Мені було дуже цікаво у всьому розібратися, бо фільм про ідентичність - про нашу східну українську ідентичність. Ми були дуже сильно русифіковані, водночас саме ми сильно постраждали від голодомору, колективізації, репресій. І наші постраждалі прабабусі та прадідусі, виходить, зробили з нас те, чим ми зараз є. Мені було цікаво дослідити, чи правда, що вже на поколінні моєї доньки стерта генетична пам'ять. Бо для мене війна почалася у 2014 році - дуже чітко. Для моєї мами, до речі, теж.

Фільм ще не вийшов у широкий прокат, тому, думаю, не варто переповідати сюжет. Але можемо поговорити про важливе у ньому. Чому ж так вибірково працює історична пам’ять?

- Я багато про це думала і це частково відображено в фільмі, бо мені дійсно цікаво, як це працює. У мене в родині не було репресованих, але була, наприклад, історія про дідусеву першу дружину, яка подушкою задушила маля, бо не було чим годувати. Звісно, ніхто в родині про це багато не говорив, на жаль, і тим більше не рефлексував. Як і те, що мій дідусь був виконробом на будівництві Комсомольська-на-Амурі, і, я підозрюю, що точно стикався з засудженими.

Можливо, тому і я не відчувала своєї приналежності до українськості. Мені боляче це констатувати, але я досі людина без ідентичності, у мене немає, за що зачепитися... Нічого, просто порожнеча.

Багато хто каже, що війна допомогла віднайти ідентичність, яка не відчувалася раніше. Як думаєте, це взагалі можливо?

- Можливо. Це залежить, напевно, від внутрішніх ресурсів. Взагалі, впливає все - що людина читала, що чула в родині, на яких цінностях вона зростала. Мені, наприклад, дуже допомогло, що у мені сформували правду як цінність. Так, моя родина - зросійщена, батько був комуністом, і хоча скрізь було так багато брехні, правда була цінністю. Ось такий парадокс. І коли Радянський Союз розвалився, мене сильно трансформувало те, що я дізналася що все в ньому було брехнею. І це дуже вплинуло на мене, змінило ставлення до Радянського Союзу і всього минулого.

А мама моя, думаю, трималася українськости більш на генетичному рівні, на козацькому, дуже підсвідомому рівні. Вона не завжди може це вербалізувати, але вона українкою завжди себе усвідомлювала. І росіян вона ніколи не любила.

Цей фільм — бажання віднайти коріння чи подивитися в майбутнє?

- Точно - не віднайти коріння. Я почала робити цей фільм, щоб зрозуміти, які ментальні демони заважають нам стати українцями.

І які ж?

- Кіно – це не «я дослідила і вам зараз покажу готовий результат». Кіно – це процес, який відбувається протягом створення, показу, обговорення фільму, включення суспільства у цю історію.

Але, якщо вже питаєте, то перший демон, на мою думку, це страх. А далі йде брехня, яка може бути дуже заспокійливою та комфортною. А ще невігластво: коли не вистачає знань, нема на що спиратися і хочеться простих рішень... Але насправді я не вірю в прості рішення. Наприклад, донька закінчила єдину українську школу в Маріуполі, вивчала мову, літературу та історію. Але це не допомогло їй відчути свою ідентичність. Тож, проблему нашої української ідентичності не можна вирішити просто: от, взяв і став українцем. Це процес. Ми маємо про це говорити — глибоко, на різних рівнях, зокрема - за допомогою мистецтва.

У мене, до речі, є цікаве спостереження, коли я у Берліні спілкувалася з німцями про поділення країни. З моменту возз'єднання пройшло вже більше років, ніж тривав поділ Німеччини на схід і захід. А вони досі різні й визнають це. Ми матимемо схожу історію, коли відбудеться деокупація тих територій, які вже десятиріччя перебувають під контролем та впливом росії.

Тобто, ви вважаєте, нам треба бути готовими до того, що це будуть люди вже з іншим менталітетом? І який має бути шлях?

- Принаймні, я так думаю. Мені не дуже подобається позиція місіонерства — мовляв, ми маємо туди щось нести, навчати. Бачиться єдиний шлях – це нам самим бути українцям, розвиватися, притягувати цінностями.

Але державна політика, звісно, має бути чіткою та однозначною. Закони мають працювати однаково на всій території. Сподіваюся, що та штучна конфронтація, той болючий розділ, який «качала» росія у межах своєї гібридної війни, не стане на заваді тому, щоб ми порозумілися.

Хоча я усвідомлюю, що це буде дуже нелегкий період і вкрай складний процес. В Європі після Другої Світової було, як ви пам'ятаєте, дуже жорстко з людьми з окупованих територій.

У тій же Франції не церемонилися з колаборантами. Це не може бути безболісний та простий шлях, на жаль.

Але я навіть не про кримінальну відповідальність, тут хоча б можна напрацювати норми та закони. Але ж у кожного по обидва боки лінії фронту залишиться своя пам'ять, своя втрата і своя трагедія. Що ми будемо з цим робити?

- Мистецтво. Я думаю, що варто спробувати відпрацьовувати цей біль через мистецтво. Треба багато фільмів, театральних постанов, фестивалів, спілкування на такому рівні. Я не вірю в «телемарафони», рекламу, пропаганду — це викинуті гроші. Я би ставила на події, де люди могли б говорити — про свій біль та страх. Нам варто обговорювати один з одним наші болючі теми. Інакше говорити буде росія — знову так, як вигідно їй.

Ви знаєте, насправді це питання - як порозумітися і співіснувати - людство розв’язує тисячоліттями. Його не можна вирішити раз і назавжди, можна хіба що рухатися в цьому напрямку. Ми маємо говорити, писати, знімати, дискутувати, щоб прояснити, що для нас важливо насправді. Тобто, перше – це діалог. Діалог без засудження.

Чи бачили ви вже реакцію людей на ваш фільм? Це ж теж, певною мірою, запрошення до діалогу?

- Так, наприклад, одна дівчинка з Донецька на показі у Берліні, сказала: у мене таке враження, що мені дозволили дихати. Багато хто, різними словами, говорив саме про це — щоб обирати, віднаходити свою ідентичність, треба мати право дихати. Не захищатися постійно, бо ми, мовляв, якісь не такі українці, а дихати вільно. Виявляється, нам дуже важливо, щоб нас сприймали такими, як ми є - з нашим бекграундом, травмами, історичними трагедіями. Інколи люди відштовхують від себе свою ідентичність, бо просто бояться бути засудженими «правильними» українцями.

Я вже не боюся. І мій фільм це показав, я дуже рада, що фестиваль «Docudays UA» дав нам одну з головних нагород. Для мене це було наче зізнання: ми вас любимо, йдіть до нас, все добре, ми вас приймаємо, ми всі разом.

Ми маємо визнати, що українці не можуть бути монолітними та однаковими?

- У нас географічно дуже велика країна, і вона не може бути монолітна. Ти їдеш по Україні — міняється ландшафт, клімат, звички, мова, традиції. Ми маємо дуже різну історію — так склалося. Частина країни зазнала масового голоду, частина серед предків має тих, хто виборював незалежність. На нас впливали різні імперії, ми переживали різні історичні етапи. Чи це погано? Це як є. Мабуть, треба вчитися поважати цей досвід. Я б хотіла, щоб ми усі враховували досвід один одного, а потім вже виставляли якісь умови...

Впевнена, що попри різні регіональні особливості нас мають поєднувати спільні цінності. В Україні дуже важлива свобода, ми цінуємо життя людей, чого, наприклад, аж ніяк не можна побачити в Росії. Ми цінуємо кордони інших, в нас немає мети захопити чуже. Для нас цінність у розвитку особистості та індивідуальності. Тому і державна політика, і освіта має базуватися на наших природних цінностях. І тоді усі, хто підтримує їх, будуть вважати себе українцями.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube