«Співали гімн Росії, читали Пушкіна». Як росіяни знущаються над українцями в аеропорту Шереметьєво

Дві історії маріупольчанок, які намагалися потрапити в Маріуполь і не змогли. 

Ольга, 28 років

У мене в Маріуполі батьки. Я не бачила їх з 20 березня 2022 року – з тих пір, як виїхала із розбомбленого Маріуполя. 

У мене не було чіткої мети, коли я вирішила повернутися в Маріуполь. Я не знала, скільки буду вдома. Можливо, я б захотіла там залишитися, якщо б умови здалися мені нормальними. Можливо, я відвідала би батьків, а потім повернулась назад до Німеччини. Не знаю. Я просто хотіла обняти маму, привезти ліки, які вона не може купити в Маріуполі. Я хотіла побути дома, пройтися містом. Але, виявляється, це я занадто багато хотіла.

Я купила квиток до Варшави, заплатила перевізнику за бронювання квитків з Мінську до Москви. У Варшаві сіла в мікроавтобус разом з іншими пасажирами і поїхала. Багажу у мене було мінімум. Потім мені пояснили, що це була моя помилка, бо росіяни дуже психують, коли українці їдуть в окупацію тимчасово – вирішити свої питання, і намагаються таких людей зупиняти на взльоті. Раз я без великого багажу – значить, не назавжди, думають вони. І не враховують, що я просто не встигла нічого собі накупити у Німеччині. Ну то таке.

Коли літак приземлився у Шереметьєво, всіх, хто мав українські паспорти, попросили вийти з літаку останніми. Нас проводили в окреме приміщення в аеропорту, де вже було чималенько таких само, як ми. Забрали всі паспорти, забрали всі наші телефони, попросили чекати.

Настрій у мене зіпсувався, коли я побачила велику групу людей, декілька сотень, яких не пустили до окупованих територій і які вже три доби не могли покинути Шереметьєво, через те, що хтось мав їм купити зворотні квитки, і не купував. Виникло таке передчуття, що не пропустять і мене.

Нас всіх завели в кімнату і змусили чекати. До обіду черга йшла досить швидко, але після обіду вона взагалі зупинилася. ФСБшники, які проводили допити, явно не поспішали повертатися на роботу. Вони спостерігали за нами, давали прізвиська, сміялися. Це було досить принизливо.

Коли мене завели в кімнату, я вже сильно нервувала. Мабуть це було помітно. Мене спитали, як я ставлюся до Росії, до України, чи підтримую я СВО. Звісно, я казала те, що від мене хотіли почути. Яка різниця, що я думаю про це насправді, якщо у мене є мета – проїхати до батьків.

Але чоловік, який мене допитував, не зупинявся. Це був той, хто придумував прізвиська людям. Мабуть, він подумав, що це дуже весело, або може він просто схиблений на голову, але він став вимагати від мене читати вірші Пушкіна. Я спочатку не повірила – перепитала. А він так нахабно: «Давай, давай! Любиш Росію? Значить, мусиш любити Пушкіна».

Мені було дуже гидко, але я почала читати «У Лукоморья дуб зеленый», це єдине, що я пам’ятаю, і то, тільки декілька рядків. Чоловік почав ржати. А потім каже: «Давай тепер співай гімн Росії». І тут вже мене порвало. Бо по-перше, я тупо не знаю їхнього гімну, а по-друге, це вже перебір. Занадто навіть для мене. Я стрималась і спокійно сказала, що співати не буду, тому що не знаю слів. ФСБшник відправив мене чекати на відповідь.

Через декілька годин, коли вже всі з нашого літака пройшли допит, мені повідомили, що я не маю права відвідувати Маріуполь до кінця так званої СВО.

Штамп ніде не поставили, навіть відмітки немає, що я була в Шереметьєво і намагалася потрапити додому.

Сподіваюсь, що мої батьки доживуть до того моменту, коли їхня клята СВО покотиться у зворотньому напрямку до самих кордонів, і я зможу їх обійняти.

Марія, 32 роки

Я виїхала з Маріуполя у квітні. Моя квартира вціліла, тому я не поспішала. Було страшно їхати, а ще я сподівалася, що воно може так все владнається, що і не доведеться виїжджати.

Не владналося.

В Маріуполі залишилась мама в розбитому будинку, яка категорично не хотіла його залишати. А я поїхала, бо не уявляю, як можу жити в розбомбленому місті, де манікюр, яким я заробляю на життя, знадобиться не скоро.

Оселилася у Винниці, стала працювати на дому. Але мама весь час кликала мене приїхати і владнати питання з моєю квартирою, яка вціліла. Вона весь час нервувала, що квартиру можуть просто забрати, а мамі вона дає гроші на існування (вона її здає в оренду і тим живе). 

Вагалась. Різне казали про то Шереметьєво, розповідали, що все залежить від зміни, на яку натрапиш. Мабуть, мені не пощастило. Я натрапила на погану зміну, бо мене не пустили, не пояснюючи причини.

Не буду описувати, в яких умовах доводиться чекати людям на перевірку. Про це вже багато є інформації. Дехто чекає по 8-9 годин, перш ніж потрапить на допит. Мені пощастило, можна сказати. Я через 4 години вже сиділа навпроти росіянина, чи то ФСБшника, чи то якась інша спецслужба, я не знаю.

Я поки чекала, наслухалась від людей, які виходили із допиту, що їх змушували казати, що Путін – найкращий президент світу, просили знайти корінь із ста і навіть читати вірші. Мене ні про що таке дурне не просили. Це більше було схоже на прийом на роботу. Анкетні дані, де жила, чим займаюсь, як заробляю на життя, які плани після того, як я залишуся в Росії.

Були і провокаційні питання. Чи підтримую я СВО, наприклад. Я не хотіла брехати, намагалася бути відвертою. Тож сказала, що методи СВО мені не подобаються, люди гинуть, і я не можу це підтримувати. Тоді мене спитали, як ставлюся до українського уряду. Я сказала чесно, що ніяк, я не ходила на вибори і владу не обирала. Тоді вони переформулювали питання і спитали, раз ти, мовляв, не підтримуєш український уряд, значить, ти мусиш підтримати СВО, бо мета СВО – змістити український уряд. Я сказала, ну ок, я підтримую СВО.

Після цього мене попросили зачекати, як і інших. Через певний час повідомили, що мені заборонений в’їзд до кінця СВО.

Сказати, що я була в шоці – це нічого не сказати. Я підійшла до чоловіка, який вів допит, і стала вмовляти пропустити мене, я плакала, просила поставити додаткові питання тощо. Мені край було потрібно поїхати. Але він навіть не дивився на мене. Просто в бік дивився, повз мене, сказав, що нічим допомогти не може, до кінця СВО мене в Маріуполь не пустять.

Чесно, було дуже обідно. Пропустили одну літню жінку, яка намагалася приховати від ФСБшників старий телефон у чемодані. Вона навіть телефон свій не почистила, але її пропустили. А ще пропустили одну мою знайому, яка збирала гроші на допомогу військовим, а тепер вона у Маріуполі. І ніхто їй нічого не каже.  А мене не пропустили. Без пояснення причин.

Це був удар для мене. Зараз я вже думаю, що можливо це і на краще. Можливо, і не варто мені було їхати туди, в окупацію. 

По дорозі в зворотному напрямку нам, групі із 55 людей, яких цього разу не пустили до дому (там були люди із Маріуполя, Донецька, Горловки, Макіївки, Сєвєродонецька, з інших міст), довелось ще пережити багато принижень.

З нами поводилися як зі скотом. Ми були в тому Шереметьєво абсолютно безправні. Вийшов чоловік і сказав, що якщо нам не поставили штамп про заборону в’їзду, то ми можемо спробувати заїхати ще раз хоч завтра. Але ж це була брехня. Бо ми не мали змогу самостійно купувати квитки і взагалі розпоряджатися собою. Нас всіх завели в одну кімнату. Документи не віддали, сказали чекати. Ми провели цілу добу в аеропорту, не маючи змоги залишити його. Під конвоєм, під постійним супроводом. 

Наступного дня наші паспорти віддали не нам, ні! Їх віддали стюардесі на літаку, який мав би повернути нас назад до Мінську. То яким би чином я мала залишитися, щоб зробити другу спробу?

Як стадо нас завели в літак, сказали всім сідати в хвіст літака (прям люди другого сорту - як євреї для німців). Потім, коли літак приземлився, нам знову заборонили виходити, спілкуватися з іншими пасажирами.

Коли літак вже був вільним від пасажирів, тоді вже дозволили і українцям його покинути. Нас вишукали і повели в окреме приміщення, де якісь люди в формі знову змусили нас заповнювати анкету і писати всяку фігою про те, частиною якої країни є Крим, до чого доєднали Донецьку область і все в такому дусі. Ну вже просто дістали цими однаковими питаннями. Це обурило людей страшно. До речі, дехто і не приховував вже свого обурення, бо однаково ж не пустили.

І тільки після того, як ми заповнили вкотре ці анкети, нам дали на руки наші українські паспорти і попросили залишити Мінськ протягом години.

Я чесно, не розумію, навіщо вони так роблять з людьми? Ладно, вам не подобається Україна, ви хочете щоб її не було, але ж люди все одно будуть. І вам доведеться у майбутньому якось спілкуватися.

Особисто я ніколи не пробачу цього приниження, яке пережила у Шереметьєво. І не забуду цього. Мені болить моя мама, яку я так і не побачила. Але я більше не буду навіть намагатися потрапити до Маріуполя. Буду пробувати переконати маму виїхати до мене.

Зараз я вже заспокоїлась і можу про це говорити спокійно, але місяць тому я просто ридала в подушку. 

У мене в Маріуполі залишилось багато знайомих. І дехто намагається розповісти мені, як там прекрасно все відбудовують і яка там чудова набережна. Але я плювати на все це хотіла. І десятки тисяч людей в Маріуполі те саме відчувають. Бо коли ці люди два з половиною роки живуть в зруйнованих будинках, коли вони не можуть домогтися правди, коли їм відмовляють у поновленні документів, відмовляють у праві на власні квартири, не відновлюють будинки і вони просто у відчаї, то їм всім глибоко плювати, яку їм баню побудували росіяни.

Перш ніж щось побудувати, вони зламали – зламали життя тисяч людей.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube