Вона боролася за нього. Як Ольга Новікова добивалася повернення сина з полону

Голова міжнародного телевізійного проекту Wadada News for Kids, директорка Міжнародного кінофестивалю “Кіно і Ти” (Маріуполь) Ольга Новікова ридала навзрид. Здавалося, весь її біль, який розростався всередині протягом 29 безкінечних місяців, виходив назовні. Вона плакала, кричала, і важко було повірити, що так плаче щаслива жінка. 14 вересня її син Олексій був звільнений з полону. Він був наймолодшим полоненим – йому ледь виповнилося 18 років, коли росіяни захопили його і кинули за ґрати.

Це трапилось в квітні 2022 року. Мати розпочала свою боротьбу за сина.

10-річний патріот

На День незалежності, який у 2014 році  святкували в Маріуполі в дуже складних умовах (танки РФ саме в цей день перетнули російсько-український кордон і в’їхали на територію України в районі селища Маркіно біля Новоазовську), Олексій Новіков стояв поруч із своєю мамою, міцно тримаючи в руках український прапор. Йому було лише 10 років, але він точно знав, як називається його країна, і хто загрожує її безпеці.

«Думаю, що в такій родині патріотів, якою є наша родина, неможливо було стати іншою людиною, - каже Ольга Новікова. – Льоша вчився в українському класі. Підлітком зробив собі оселедець на голові і декілька років ходив із такою зачіскою. Коли вступив до коледжу ПДТУ, дуже здивувався, що один із викладачів спитав у студентів, якою мовою краще викладати – українською чи російською. Звісно, українською, відповів тоді він».

Ольга згадує, що транспортні технології, які він вивчав в ПДТУ, не дуже надихнули сина. Він цікавився гуманітарними науками, любив історію і географію, тож порадившись з рідними, вирішив вступити до Маріупольського державного університету і вчитися на політолога.

Чим глибше хлопець занурювався в історію рідної країни, тим більше його захоплювали постаті українських борців за незалежність. В кімнаті у хлопця з’явився червоно-чорний прапор. А в голові зародилася ідея стати до лав територіальної оборони і вчитися захищати країну. Залишалося лише дочекатися повноліття. 

В січні 2022 року Олексію Новікову виповнилося 18 років, а в лютому розпочалось повномасштабне російське вторгнення.

«Він дорослий, він сам ухвалює про себе рішення»

24 лютого Ольга Новікова міцно спала, і не чула ніяких вибухів. Вони жили в старій частині Маріуполя, в будинку з товстими стінами і прекрасної звукоізоляцією. Тож вона могла добре виспатися тим ранком.

Коли прокинулася і, за звичкою, пішла в Інтернет почитати, які новини, з жахом побачила, що почалась війна. Розштовхала сина. І той, не вагаючись, сказав, що піде записуватися в ТрО.

Виявилося, що це зробити не так просто. За тією адресою, де знаходився штаб ТрО до повномасштабного вторгнення, нікого не було. Ользі довелося сідати на телефон і шукати контакти. Знайшла їх через Донецьку бригаду тероборони.

«Я спробувала відмовити Льошу від цього кроку. Мені так страшно було відпускати його. Але він твердо вирішив. Ну не прив’язувати ж його! Я подумала, що краще допоможу йому, зберу рюкзак, щоб він йшов воювати з легким серцем, розуміючи, що його мама любить його, підтримує, чекає і молиться за нього».

25 лютого Олексій Новіков прийшов до штабу Тероборони, і в той же день він склав присягу, отримав зброю і екіпіровку. Він думав, що з новобранцями проведуть навчання, покажуть, як стріляти, але всім сказали, що вчитися вони будуть в бою. 

Так починалась війна Олексія Новікова.

Син – на війну, а мати – в «Халабуду»

З перших годин повномасштабного російського вторгнення вільний простір «Халабуда» перетворився на волонтерський хаб, куди стікалися люди і гуманітарна допомога з усього міста. Всі знали, що там збирається весь маріупольський актив, всі небайдужі і сміливі, які готові ризикувати, але допомагати тим, хто сам собі допомогти не може.

Ольга Новікова також приїхала до «Халабуди». Роботи там була купа. Треба було сортувати гуманітарну, роздавати, розвозити.

«Я прийшла туди 25 лютого і фактично весь час жила і працювала там, - згадує вона. - Спочатку Льоша дзвонив. Де він, що робить, звісно не розповідав. Але принаймні я знала, що живий. А потім зникло світло і зв’язок. І я не знала, що з сином. До нас у хаб періодично приїжджали різні ТрОшники, я чіплялася до кожного, розпитувала, чи не знають вони щось про Олексія, але мені пояснювали, що підрозділів багато, і вони не перетинаються.

15 березня стало відомо, що росіяни випускають людей із міста, що можна виїхати. Евакуаційні автобуси, яких ми так всі чекали, росіяни не пропустили, тож всі стали евакуюватися власним транспортом або пішки».

Ользі тривалий час не вдавалося знайти машину. У неї на руках було дві бабусі, невістка. Кинути їх Ольга не могла, а в усіх машинах, які виїжджали, було лише по одному місцю. Її пожаліли військові – віддали власну машину, правда, без документів. Ольга знайшла водія, Анну Ворошеву (Аня потім повернеться в Маріуполь і буде вивозити ще багато-багато людей із пекла, потрапить у полон і проведе там 100 днів - 0629), в автомобіль набилось аж семеро людей. Але коли настав час їхати, з Ольгою сталася істерика. Вони кричала, що не може нікуди поїхати, бо не знає, де її син, що з ним.

«Їхати або залишитися – для мене було дуже складним рішенням. Я не могла наважитися не через страх загинути в дорозі, а через Льошу. Мені здавалося, що я кидаю його в цьому розбомбленому  місті. Я не могла, не могла! Думала, ну от прийде синочок додому, а мене там немає. Проте мене змогли переконати, що нікуди мій Льоша вже не прийде, просто тому, що в нас вже немає дому. І що мені треба рятуватися самій, щоб потім намагатися врятувати сина. Ці слова змусили мене наважитися, сісти в машину і поїхати», - пригадує Ольга.

Вони доїхали до Запоріжжя, далі – через Польщу – до Німеччини, де її вже чекали друзі – члени громадської організації «Об’єднання українців в Тюрінгії». Вони допомогли їй влаштуватися у Німеччині.

Життя там стабілізувалося, проте біль не відпускав. Оля каже, що всі ці дні вона згадує як одну велику чорну пляму через страх і невідомість, що з сином.

Раптом 10 квітня він подзвонив, став кричати в трубку, що знайшов для матері машину, щоб вона швидко збирала речі і виїжджала з Маріуполя. Оля стала казати, що майже місяць, як виїхала, і почала розпитувати, де Льоша. Він не казав, де саме, бо це було небезпечно, але сказав мамі, що надії на порятунок майже немає. Про полон ніхто не думав, не сприймав таку думку,  каже Ольга Новікова, тому що всі розуміли: там буде жах, знущання, і все одно їх там вб’ють.

 24 квітня з номера Олексія Ользі подзвонили.

«Якийсь чоловічий голос сказав мені, що Олексій у них. І якщо я хочу, щоб він залишався живим, я маю перевести 5 тисяч євро на номер картки, який вони дадуть мені. Потім вони прислали мені відео, на якому Олексій дає свідчення, що він військовий і що він потрапив у полон.

Сказати, що я була в шоці – це нічого не сказати. Я просто не знала, що мені робити. У мене не було грошей. Я біженка. У мене взагалі нічого не було. Я жила у Німеччині завдяки соціальній допомозі цієї країни. Але проблема була не тільки у відсутності грошей. Я просто не розуміла, як правильно треба вчинити. Хто насправді ті люди, що подзвонили. Звідки вони телефонували. Чи збережуть вони життя сину, якщо я переведу їм гроші. 

Звісно, я стала радитися з друзями. Намагалася в Київстарі дізнатися, звідки мені дзвонили. Проте всі ці спроби були марними. Дзвінок був на месенджер. Ніяк відстежити, звідки його зробили, було неможливо.

Тоді я стала збирати гроші, щоб заплатити ті 5 тисяч євро. Я дуже вдячна всім знайомим і незнайомим людям, які допомогли мені тоді з грошима. Я отримала дуже багато дзвінків – люди перепитували, чи не зламали мою сторінку у Фейсбуці, чи дійсно я збираю гроші на викуп сина. Людям важко було повірити, що таке можливо. Наступного дня я мала необхідну суму і перевела її на картку. Натомість отримала відео із сином. 

Написала заяву в поліцію, але окрім того, що відкрити кримінальне провадження, вони нічим не могли допомогти»,  - розповідає Ольга Новікова.

Полон

Наступний раз Олексій Новіков подзвонив мамі із Оленівки. Якимось дивом вдалося дістати телефон, щоб сказати декілька слів.

Для Ольги це був сигнал: треба діяти, треба визволяти дитину.

В 2022 році ніхто не знав, як само треба діяти, що робити, куди звертатися. Ольга шукала повідомлення по ворожих сайтах, телеграм-каналах. Вступила до всіх можливих груп в соцмережах, в яких розшукували рідних. Вона тикалась всюди, де можна, і гадки не мала, чи правильно вона діє. Потім хтось порадив їй звернутися до організації «Блакитний птах», яка з 2014 року займається поверненням до дому полонених. Там їй надали юриста, який консультував її, допоміг складати офіційні листи-звернення до різних органів влади, в тому числі і до російської. Проблема полягала в тому, що російська сторона не підтверджувала присутність Олексія Новікова в полоні. Треба було розшукати хлопця якимось чином.

І вона писала, писала і писала. Писала в російське міністерство оборони, російському омбудсману, в «міністерство оборони днр». Деякі з листів поверталися до неї без відповіді – не така форма подачі. Доводилося знову переписувати їх, переробляючи під російські вимоги. Нарешті вона зрозуміла, що всі листи треба супроводжувати сканами власного паспорту – без документу людини, що звертається, російські державні установи не розглядають звернення.

Вона відправляла ті листи в усі можливі установи двічі на місяць. Їй відповідали, що Олексія Новікова не знайдено, а вона знову писала. Не втрачала надії, не зменшувала свого тиску. І ось нарешті в жовтні 2022 року російська сторона надіслала лист-підтвердження, що військовий Олексій Новіков дійсно знаходиться у них у якості військовополоненого. І лише в лютому це підтвердження надіслав і Червоний Хрест.

А далі – новий етап боротьби, за повернення з полону.

Ольга Новікова почала писати до Координаційного штабу з поводження з військовополоненими, до СБУ, українського омбудсмана. Так само наполегливо, як і на російський бік, вона відправляла листи до цих структур в надії, що її сина включать в списки на обмін. 

«Я отримувала стандартні відповіді на свої листи: держава робить все, що може. Але мене це не зупиняло. Я продовжувала писати. Разом з іншими родинами полонених їздила до Женеви, в офіс Міжнародного Червоного Хреста, подала заяву в Європейський суд з прав людини. 

Чесно, я і досі не знаю, чи змінило це хоча б щось, чи вплинуло на те, що Льошу нарешті обміняли, але я не могла не писати, не робити, не їздити. Мені потрібно було робити хоча б щось, інакше можна втратити розум».

Ольга каже, що всі ці довгі дні, місяці і роки, поки вона боролася за сина, вона майже не жила. Відчуття було таке, що вона знаходиться на глибині чорної ями, де немає ані днів, ані ночей – лише суцільна темрява.

Психолог порадила їй переключитися на щось, що вона любить робити найбільше. Сказала, якщо ви не зробите цього, то лікувати вас доведеться медикаментозно. Це буде дуже важко – витягти вас із стану глибокої депресії. І тоді Ольга організувала дискусійний кіноклуб у Франкфурті. Це дозволило хоча б трохи переключитися і не втратити себе.

Але коли влітку цього року її розшукали хлопці, які сиділи у полоні разом із Олексієм, і стали казати, що Льоша хворий, що у нього щось трапилося з ногами, вони всі і ранах, інколи він не може ходити, - її накрило хвилею відчаю знову. Дитину треба рятувати – але як?

Вона знову стала писати листи, але знову отримала ті самі відповіді – «держава робить все, що в її силах».

І тоді Ольга звернулась вже до духовних практик, віддалась на волю Богу, долі, і просто стала чекати.

«Я завжди намагалася думати позитивно. І коли Льоша був в Маріуполі, і я нічого не знала про його долю, і коли потрапив у полон, я повторювала собі, що він живий., і що це – головне. Треба чекати, і що ми не знаємо, які у Бога плани на нас. Тому треба бути терплячими.

І ось нарешті мені зателефонували. Жіночий голос спитав, ким я доводжуся Олексію Новікову. В цей момент мені стало так погано, що я ледве втрималась на ногах. Мені здається, так не треба ставити питання. Це неправильно. Тим більше, що в Координаційному штабі є всі дані на батьків, їхні контакти. Спитайте просто, чи дійсно я Ольга Новікова. Тому що це питання «ким вам доводиться Олексій» - воно мене могло вбити. 

Коли я відповіла, то почула у відповідь: «Вітаємо, ваш син повернувся з полону». І тут я стала ридати. Не пам’ятаю, що ще говорила мені та жінка. Я ридала, кричала. Голосом, криками і сльозами з мене виходив біль, який я тримала в собі більше двох років».

Мати і син

Перший дзвінок Олексія до мами потрапив на камери всіх провідних телеканалів. Оля сміється, каже, Льоша виявився гідним сином мами-кінорежисерки. 

Це був дуже короткий дзвінок з чужого телефону – але такий важливий, такий очікуваний.

Ольга готувалась до розмови з сином. Відвідувала всі тренінги для родин військовополонених, які проводилися. Тому вона знає, що не треба питати про полон, не треба тиснути на людину. Важливо дочекатися, поки вона сама захоче все розповісти. Ну а не захоче – то і не треба. Треба бути готовою до того, що людина може в певний час не хотіти нікого бачити, навіть маму. Що соціалізація – складний процес, і розлади можуть наздоганяти людину не одразу, а через якийсь період, навіть через декілька місяців.

Ольга готова. Вона просить  Льошу ні про що не думати зараз, не будувати далеких планів і ставити короткострокові цілі. Ціль номер один – відновити здоров’я, пройти повне обстеження. А далі – буде якась нова короткострокова ціль. Головне - життя триває.

Фото із архіву Ольги Новікової