Про вибір тих, хто залишився у Маріуполі

"Сьогодні всі роблять вибір", - приблизно такий коментар минулого року залишила під моїм постом Наталья Емченко.

"Вибір не всім дали", - таку фразу вже цієї весни отримав від знайомих, які вимушено залишилися в Маріуполі. Мій співрозмовник додав, що нам в Києві "здалеку видніше". Вже пізніше я дізнався про декілька об'єктивних та суб'єктивних чинників, які не дозволили йому залишити місто. пише журналіст Артем Ільїн в своєму блозі.

В студентські роки ми разом з цією людиною деякий час гуляли в одній компанії, слухали однакову музику, дивились ті самі фільми. Ну і головне - жили в одному місті, вчились в одному університеті. Здається все дуже схоже. А сьогодні ми наче на різних полюсах.

Деякий час я думав про це. Вирішив відрефлексувати. Про вибір.

Вибір - це не про поточний момент. Всі ми впродовж життя робимо вибір. Навіть не робити вибір - це теж вибір. І він не завжди призводить до позитивних наслідків. Більше того, сьогодні ми отримуємо результат багатьох попередніх ітерацій вибору.

Чи знаю я щось про вибір?

Після інституту я відмовився йти на Азовсталь (з якою мене пов'язував контракт на навчання в ПДТУ) та обрав кар'єру в банку. А після 1,5 років в маріупольських філіях банків зробив вибір - не погодився на принизливе ставлення з боку локальних керівників Приватбанку. Вони не стримали слово, що дали публічно. Саме так почалась моя кар'єра в журналістиці з переїздом в Донецьк.

Ще за за 1,5 роки інші люди вмовили мене переїхати в Київ. Потім тупо перестали виконувати обіцянки. Кинули не одного мене, але великий колектив. Особисто я майже рік жив на приблизно на 1000 грн/місяць і завдяки підтримці близьких людей. А співвласники компанії, якою я керував, в цей час через менеджерів погрожували своєю охоронною фірмою. Врешті-решт зробив вибір - і знайшов нового інвестора.

Потім криза 2008-2009, потім ще багато всього. І постійно вибір, вибір, вибір.

Останній серйозний вибір - евакуація батьків з Маріуполя. Їхати з родичами в Крим чи самостійно добиратися на Волинь. Обрали друге - вгадали. Родичі потім виїхали з Криму в ЄС.

Так, все це неможливо порівняти з тим, що особисто пережили мешканці Маріуполя та інших окупованих та знищених міст. Але я не розумію як можна виправдовувати росіян та місцевих колаборантів і говорити, що Україна 30 років знущалася над тими, хто нарешті "почав дихати вільно".

Хотів написати щось розумне, але емоції все одно змішують думки. 

Вибір потрібно робити.

Мені на початку професійної кар'єри з цим допомагали батьки. Саме завдяки їхній підтримці я спробував себе в автоспортивній журналістиці. "Ти завжди зможеш повернутися на нормальну роботу і в Маріуполь", - 20+ років тому казала мама. Добре, що вона, відпускаючи мене, помилилася)

Сьогодні вже ми маємо дбати про своїх дітей. Якщо комусь з моїх однолітків може здатися, що все ОК навіть в Маріуполі, то варто подумати про дітей. Що їх очікує в росії і тим більше в так званих "лднр". Мені здається, що навіть пізній СРСР - це дуже лайтова версія того, що очікує напівзруйновані окуповані території.

Якщо ви вижили, то зробіть вибір на користь майбутнього.

Навіть в нашій бучанській школі сьогодні працюють вчителі з Сєверодонецька, Соледара тощо. Тобто себе знаходять навіть бюджетники, а не лише бізнесмени. А вчора після останнього дзвінка, спілкуючись з іншими батьками, дізнався що вони з Донецка, Луганська, Попасної... Всі ці люди надихають своїм вибором.

Нікого не хочу пристидити або критикувати. Просто констатую факт, що те, де ми є - наслідки нашого багаторазового вибору.

І дуже важливо навчити дітей робити цей вибір. Благо 30 років після розвалу СРСР розкрили очі багато на що.

Фото з одного маріупольського телеграм-каналу. Прям символ того, куди котиться мій рідний край - в нікуди.

Більше БЛОГІВ читайте в нашому спеціальному розділі.