Наші в Норвегії. Як маріупольська родина облаштувалася у скандинавській країні

Маріуполець Данило Ребро вивіз з міста дружину з двома маленькими синами на другий день повномасштабного вторгнення, а сам повернувся до Маріуполя, щоб допомагати армії та цивільному населенню. І тільки через 17 днів йому вдалося вирватися з оточеного міста, забрати родину та евакуюватися. 

Зараз сім’я знаходиться у Норвегії. Данило, який разом з дружиною працював у Донецькому державному університеті управління, що переїхав до Маріуполя, зараз має практику у місцевій бібліотеці та вивчає країну, яка дала їм тимчасовий прихисток. Він поділився спогадами про Маріуполь та враженнями про Норвегію з сайтом 0629. 

Політично активна людина 

З 2014-го року Данило відчуває себе доволі політично активною людиною. Досі згадує, як вирішив «потролити» тих, хто мітингував під міською радою, чомусь називаючи себе «табором патріотів». Він тоді вдягнув синьо-жовтий лижний костюм, жовто-блакитну шапку і написав плакат. 

«Тоді путін на якомусь виступі сказав, що Україна не зовсім законно вийшла зі складу СРСР. Мене це трохи обурило, і я написав плакат «Росія не дуже законно вийшла зі складу монгольської імперії, - сміючись, розповідає Данило. -  І ці «патріоти» настільки обурилися, що кинулися на мене, почали штовхати та бити. І тоді усім стало зрозумілим, що насправді вони, звісно, патріоти, але зовсім не України, а росії... Цю штовханину тоді зафільмувала журналістка сайту 0629, тому це залишилося в історії».

Саме тоді, каже чоловік, почала формуватися справжня патріотична спільнота Маріуполя - спочатку як об’єднання волонтерів та активістів. А вже у 2019 році він вступив до партії «Сила людей», хоча зізнається, що раніше скептично ставився до будь-якої партійної належності. З більшістю однопартійців пов’язана і його діяльність, яку довелося розгортати після повномасштабного вторгнення. Але говорити про це більш відверто поки що небезпечно, вважає Данило. 

«У Маріуполі я залишався до 15 березня 2022 року. Хоча в перші дні вивіз родину до Мангуша, де жили батьки дружини. А сам повернувся до Маріуполя, щоб допомагати армії та цивільним, - розповідає Данило. - Ще коли ми їхали з Маріуполя, на мене такий сум напав, бо дуже не хотів його покидати. Ми ще не розуміли, що дуже скоро буде гаряче, а згодом відбуватимуться справжні жахіття. Вже звикли жити у війні, втратили відчуття обережності, просто не усвідомлювали можливі масштаби руйнувань».  

Ставка на гуманітарну катастрофу 

Вже 27 лютого Данило повернувся до Маріуполя, хоча це було дуже складно: дороги було заміновано, у місто майже нікого не пропускали. 

«Я маю інвалідність по слуху і за станом здоров'я не міг бути в армії. Але мені дуже хотілося бути максимально корисним у той час. Але долучитися фізично до спротиву на той момент було вже майже нереально, - каже чоловік. - Місто почали просто знищувати далекобійною артилерію, літакам і кораблям з Азовського моря. А у нас не було достатньої кількості протиповітряної оборони, зброї та снарядів». 

Згодом стало зрозумілим, що цивільне населення потерпатиме від нестачі їжі, бо росіяни били постійно по складах, пройшлися по комунальних установах, де зберігалися запаси. Мабуть, каже Данило, здавали місцеві зрадники...

Він ще тоді усвідомив, що росіяни зробили ставку на гуманітарну катастрофу. І хоча це страшне протистояння трохи допомогло Україні, бо під Маріуполем зв'язали велике угрупування військ і росіяни отримали великі репутаційні втрати, насправді сталася справжня трагедія. 

«Ми навіть зараз бачимо, як вони з усіх сил намагаються саме маріупольську трагедію «замаскувати»: почали якісь будівництва, вкидають ресурси. Та чи це може для когось хоч якось затьмарити те, що відбувалося тоді з Маріуполем? - каже Данило. - Майже у перші дні в місті почалася криза. Звісно, мародерство, але, як казали тоді військові, немає сенсу засуджувати цих людей, бо вони виживають. Це здається не дуже красивим, але з іншого боку, зараз прилетить ракета, згорить увесь цей магазин, то, може й краще, що люди взяли собі. І це точно не люди винні, що їх змусили відкотитися у кам'яний вік». 

Допомога іншим 

Але Данило запевняє, що однозначно бачив набагато більше прикладів гідної людської поведінки у таких умовах. Люди гуртувалися у сховищах, допомагали один одному, рятували, фактично, життя. 

«А ми намагалися допомагати людям виживати. Відкривали склади, магазини, аптеки, розвозили знайдене по сховищах - поки було паливо, хоч якісь цілі автівки та можливість заїхати у той чи інший район, - згадує Данило. -  Колись це робили з дозволу власників, але частіше за все вже просто не було в кого питати».

Коли росіяни зайшли на околиці міста, Данило зрозумів, що фронт проходитиме просто вулицями Маріуполя. Тому вирішив, що час вже їхати, хоча вже не було на чому: усі автівки волонтерів згоріли.

«Тоді оголосили про «зелений коридор», який не був ним у класичному розумінні, але дороги, що ведуть з міста, розмінували, - каже чоловік. - Військовий запропонував свою автівку, щоб я вивіз його родину. Набилися в цю автівку як у казці «Рукавичка» - здається, нас там було п’ятеро. Поїхали узбережжям, і навіть натрапили на базу росіян біля селища Ялта. Добре, що тоді все обійшлося навіть без перевірки ми просто проїхали, як звичайні місцеві. Бо на мені були військові берці та шкарпетки ЗСУ». 

Доїхавши до найближчого села, Данило швидко перевдягнувся, щоб не ризикувати на подальшому шляху. Наступного дня вони заїхали за його родиною, яка теж якось вмістилася у «гумову автівку», в якій рятувалися тепер вже дев’ятеро. 

«А у Бердянську ми вже розділилися: частина залишилася шукати паливо на цій автівці, а нас вивіз чоловік з Маріуполя, в якого були вільні місця у машині, - каже Данило. - Коли добралися до Запоріжжя, пересіли на евакуаційний потяг до Львова. А там колега зі Швеції запропонував допомогти: він з перших днів наступу чергував на польському кордоні, віддав свою особисту автівку ЗСУ. Він нас зустрів, але сказав: краще вам до Норвегії, бо там біженцям трохи краще допомагають». 

І хоча загальні принципи економіки та життєвого укладу схожі у всіх скандинавських країн, Данило дослухався поради колеги і тепер разом з родиною налагоджує життя саме у Норвегії. 

Специфічна країна 

Данило з захопленням розповідає про Норвегію, котра, каже, сподобалася йому з першого погляду, хоча вона зовсім не схожа на Україну. Щоб пояснити, де він живе, чоловіку доводиться провести цілу вступну лекцію про адміністративний поділ країни. І такий ґрунтовний підхід додає його емоційній історії пізнавальної складової. 

«Тут є 15 фюльке (районів) і 356 комун. Основна одиниця все ж комуна, і у різних комунах можуть бути різні правила, традиції, практики, - розповідає Данило. - Тому українці, що опинилися в різних комунах, можуть розповідати абсолютно різні історії, скаржитися на різні прояви бюрократії чи інші правила для мігрантів». 

Данило з сім’єю мешкає у фюльке, яке має назву Акерсгус - це один з районів на сході Норвегії. Адміністративний центр — місто Осло, від якого Акерсгус розташований за 50 км. На швидкісному потягу, каже Данило, це не довше, ніж 45 хвилин. За мірками Норвегії це начебто і далеко, але, жартома додає Данило, у деяких районах Маріуполя люди могли стільки їхати на роботу. 

«Норвегія доволі специфічна країна. Тут важко потрапити на повноцінний ринок праці, на будь-якій посаді бажано знати місцеву мову, бо навіть дуже гарна англійська не допоможе, - продовжує екскурс у норвезькі реалії чоловік. - Для мігрантів, звісно, є сезонна робота, але вона тебе не прогодує. Бо Норвегія - країна не дешева!»

Данило наводить приклад, що навіть прибиральник тут має професійний сертифікат, для отримання якого вчать чотири роки! Бо людина має опанувати багато різної техніки, знати про різні хімічні засоби, мати водійське посвідчення. 

«А ще Норвегія - це сільська країна, зовсім не урбаністична. Тут будь-яке українське містечко можна було б вважати за мегаполіс, - каже Данило. -  Багато людей думають, що норвежці заможні тільки через нафту. Але це неправда. У Норвегії висока культура сплати податків. Люди можуть сплачувати 43% податку з доволі високого заробітку. При тому, тут можуть спокійно обмінюватися вживаним одягом. І нікого не лякають високі податки, бо вони розуміють їх важливість. На жаль, ми в Україні маємо інший соціальний договір, коли немає довіри до держави, і всі беруть за правило ухилятися у будь-який спосіб - «бо усі так роблять».  А тут всі пишаються власною соціальною відповідальністю. Бо впевнені: ці кошти точно підуть на гарні дитячі садочки, на допомогу молоді, яка може дозволити спокійно шукати себе якийсь час. На підтримку біженців - чому ні? Така культура податків». 

Практика — не робота, але щось 

Біженців, що влаштовані хоч на якусь роботу, тут не більше 20%, Данило пояснює, що й з них більшість зайнята на тимчасовій роботі, підміні, діяльності на сезон. Отримати безстроковий трудовий контракт дуже складно. Навіть норвежці при великому бажанні працювати інколи чекають таку роботу роками. Тому більшість українців зараз тут займаються або навчанням (вивчають норвезьку мову), або якоюсь практикою. В кожній комуні безліч видів таких практик, за які можна отримувати кошти, подібні зі стипендією. Вони не великі, але хоч щось. 

«Я вже п’ять місяців маю практику у місцевій комунальній бібліотеці з повним навантаженням та двома вихідними на тиждень, - Данило надає приклад свого працевлаштування. - Мій головне напрямок роботи - відновлювання книг, не обов'язково старих. Буває, що їх часто беруть, і через це вони псуються. Наприклад, "Книга рекордів Гіннеса" - 2022 року, але вона важка, і будь-який необережний рух може зіпсувати палітурку».

Для своєї роботи Данило накупив усього, що треба для відновлювання книжок, щось навіть замовив в Україні. Каже, що, наприклад, тут немає гумових шпателів для намазування клею, або є щось космічно дороге. 

«Ще допомагаю відповідальній людині в дитячому відділенні. Бо тут читацький зал і книгосховище - це одне місце. І людина гуляє поміж полками, бере книгу читає, гортає, кладе на стіл. А якщо дитина, яка ще не читає навіть, то ту книжку з картинками вона може покласти куди завгодно, - пояснює чоловік. - І я все це розставляю по поличках. А ще мені дали завдання знімати на відео усі бібліотечні події та івенти. Дали штатив, я все це потім викладаю у YouTube. До цього якось у них ніхто не хотів займатися саме цим, а я забрав собі цю функцію». 

Робити це Данилу не важко, бо у Маріуполі, окрім основної роботи IT-інженера в університеті, він ще опікувався бібліотекою. І у 2018 році отримав навіть ступень магістра з бібліотечної справи. До речі, він каже, що підтвердження його фаховості за допомогою диплома пройшло нескладно: в Україні видають якісні та сучасні дипломи, які відповідають всім нормам.

Дитяче питання

Коли сім’я виїхала з Маріуполя, одному сину було сім місяців, другому - два роки й 8 місяців. Зараз подружжя очікує ще на одне маля — Данило жартома каже, що наших має бути багато.

«Тут дитячі садочки розраховані на малечу з одного року, тому зараз обидва сини ходять до норвезького дитячого садочку. Попри те, що вони дуже маленькі, ми  записали  їх у спортивний секції: кожен займається двома видами спорту, - розповідає Данило, який сам у свій час займався греко-римською боротьбою. - Вони ходять на спортивну гімнастику і на хокей, хоча менший тільки вчиться стояти на ковзанах». 

Він каже, що діти вже трошки розуміють мову, міксують слова у розмові, у молодшого взагалі пішло краще, ніж у будь-кого у родині. Інколи можуть запитати: тато, а що мені зараз сказали? Але у знайомій ситуації, наприклад, у садочку, вони вже повноцінно спілкуються з однолітками та вихователями. Принаймні, каже Данило, розуміють більшість з того, що чують. 

 А от про майбутнє Данило поки що не готовий говорити. Як і у більшості маріупольців, у нього поки що немає відповіді на питання, що далі.