Два роки без дому. Як змінилося життя маріупольців з початку повномасштабного вторгнення

Сьогодні буде написано сотні текстів про початок війни. Але нам хотілося б говорити не про війну, а про людей. 

Для тисяч маріупольців 24 лютого 2022 року життя розірвалося на тисячу шматків. І зібрати їх до купи, ох, як важко.

Ми спитали дуже різних людей, пов’язаних Маріуполем, як змінилося їхнє життя за ці два роки.  Чи вдалося їм зібрати себе до купи. І ось що вони відповіли.

(Імена маріупольців з окупованої території змінені).

Олександр, 60 років, знаходиться в окупації

Життя розділилося на два періоди: до окупаційного та окупаційного.

Я дивлюся на все крізь призму досвіду та віку.

Чисто зовні, життя йде своєю чергою.

Мої спостереження за людськими «особями» підтверджують старі, як світ, істини. Людина продажна, корисна, синдром Іуди в смутні часи яскраво проявляється.

Вчора він чи вона були в одній команді депутатів, сьогодні в іншій. Що ними рухає? Думаю, зрозуміло.

Місто втратило себе.

Пластичні операції на його тілі не зменшують болю втрат, не повертають убитих мирних жителів міста.

Це не забувається, це всередині, цей слід залишиться назавжди.

Доводиться займати себе чимось, щоб послабити цей біль.

Заціпеніння якесь. Ця епідемія колись закінчиться.

Анна Вдовенко, 33 роки, Маріуполь – Британія - Україна

Я з хороброго Міста Маріуполя. Народилась та прожила там 31 рік. Всі самі яскраві події пов’язані з цим містом. Тут я росла і навчалась, закохалась і одружилась, народила дітей. Ми жили своє щасливе життя, маючи змогу будувати плани на майбутнє, розвиватися. Наше місто було гарним, сучасним та прогресуючим. Лютий 2022 року змінив все. 

За мить місто перетворилось на  руїни, обгорілі скелети будинків, а життя - на фільм жахів. 

В голові досі не укладається, як у сучасному світі можлива така кровопролитна війна. Війна яка забрала і забирає життя мирних людей. 

Мій чоловік мужньо захищав Маріуполь і згодом з заводу «Азовсталь» потрапив у полон, в дуже тяжкому фізичному стані – отримав поранення. Вся відповідальність  за життя і безпеку дітей була на мені.

Тож ледь вибравшись з палаючого міста через місяць після вторгнення орків у Маріуполь, постало питання, що робити далі. Я мала негайно вирішити, де тимчасово знайти прихисток. Ми скористались програмою Homes for Ukraine і вирушили до Великобританії. Там ми жили в домі у хостів, де нам надали таку важливу психологічну допомогу. Дужа вдячна за турботу та добрі серця англічанам, які піклувались про нас. 

Дякуючи Богу, мого чоловіка обміняли, і після його реабілітації ми прийняли спільне рішення, що я з дітьми буду повертатись на Батьківщину. Звісно, нам дуже важко було зробити такий вибір, але нічого, окрім родини, в нас більше не залишилось. Наше кохання - це єдиний промінчик який зігріває всю нашу сім’ю в такий важкий час.

З початком повномасштабного вторгнення моє життя кардинально змінилось. Раніше це дійсно було життя, а зараз воно більше стало схожим на існування. Затишна оселя змінилась на чужу, орендовану квартиру. Рідне місто під окупацією, і ти не маєш змоги просто приїхати до себе до дому. Друзі які жили поруч, тепер друзі по переписці. Всіх розкидало по світу. Світле майбутнє перетворилось на похмуру дійсність без планів у житті. Це час безперервних сирен повітряних тривог, обстрілів, страху та переживань за рідних і близьких. І я не знаю, що буде далі.

Тамара, 35 років, знаходиться в окупованому Маріуполі

Дати відповідь на питання, як змінилось моє життя після 24 лютого 2022 року, виявилось неочікувано складно. Бо життя змінилось настільки кардинально, що я воліла два роки не думати про це. Дуже боляче усвідомлювати, скільки всього втрачено. 

Раніше у мене були друзі, була робота, були плани на майбутню відпустку та взагалі на життя. Було повноцінне життя. Зараз нічого з цього немає. Навіть життя - лише існування. Кожен день настільки схожий на попередній, що всі вони злилися в пам'яті, а потім спогади зблякли і майже стерлися. Два роки як один суцільний "день бабака". Немає ані роботи, ані соціального життя, ані оптимістичних перспектив на майбутнє. 

За ці два роки я втратила робочі навички і навички спілкування, віру в справедливість і довіру до суспільства. Натомість набула звичку уникати всього публічного українського, навіть пісень у плейлисті чи спілкування з друзями, в яких на аватарках жовто-блакитні прапорці і вишиванки. Почала вбачати в кожному незнайомці загрозу, адже це може бути саме той, хто схвалює збройну агресію і не бачить нічого поганого у крадіжках, мародерстві та обстрілах. Чого іще можна очікувати від людини з таким зламаним моральним компасом? 

А ще я трошки навчилась хамити в транспорті та сваритись у чергах, хоча це "мистецтво" настільки чуже моєму характеру, що я й за два роки практики часто гублюся в таких ситуаціях.

Я щодня спостерігаю, як Маріуполь котиться в прірву, маргіналізується і перетворюється з квітучого українського Приазов'я на депресивну російську глибинку. І боюся впасти у прірву разом з ним.

Олексій Дідаш, зараз у Німеччині

Минулого разу я був на цьому вокзалі в середині липня 2022 року, коли вдалося виїхати з окупованого рідного дому, з Маріуполя. Яким я тоді був? Дикий щодо багатьох моментів нормального життя в цивілізованих країнах, з важкими психологічними травмами (які зараз "зарубцювались" але ще дають про себе знати, іноді дуже сильно), виснажений в усіх значеннях, 2 рази трохи контужений, злий на себе та на всіх й все......! Усе було наче в  тумані!

Пройшло трохи більше ніж півтора роки....... 

Я гуляю мимо цього мегавокзалу й подумав, а що змінилось в мені?

Життя цукор? Ні! Зовсім ні! Я звичайний маріупольський безхатько, якого видавили з рідного дому, але я доначу на ЗСУ. Волонтерю в одній з багатьох тут існуючих волонтерських груп.

Маючи здоров'ям затруднені фізичні можливості, я максимально підтримую мітинги на підтримку України.

Моя дикість була майже повністю знищена у перші місяці проживання у Німеччині. 

Що по фізичному здоров'ю? Живий! За те вже дяка Богу! 

Я нічого не забув, я пам'ятаю, хто дав здати північну Україну зокрема Маріуполь, я пам'ятаю, хто не давав гроші на Маріупольське ТрО та бомбосховища для маріупольців, приносячи нас в жертву рфянам, й я такий не сам.

Наразі я вчу німецьку мову й на кожній перевірці знань розмовної мови я у текст вставляю "я проживаю тут тому що рф окупувала та знищила моє місто Маріуполь", щоб німці, турки, африканці, сирійці, албанці, італійці, українці чули та бажано розуміли, чому ми тут.

За півтора роки проживання у спокої я трохи морально встаю на ноги. Тож будемо жити - будемо працювати на перемогу!

Максим Грабовський, військовослужбовець, Донецька бригада ТрО

Звісно, все змінилося неочікувано і радикально. Найнаявніше, звісно, це зміна цивільного життя на військове.

Навіть після 2014 року я до останнього не бачив себе військовою людиною. Це було для мене щось максимально чуже. Звісно, я переймався російською агресією, але йти самому до війська не планував. Здавалося, що все і так під контролем.  Я відчував себе на своєму місці, відчував здатність щось зрушувати і змінювати саме у тій сфері, в якій працював. Прагнув і надалі робити кар’єру у сфері журналістики. Окрім цього, жив розслаблено і у своє задоволення. Довкола були позитивні зміни, я мав можливість та час займатися улюбленими справами – творчістю, подорожами, відвідуванням мистецьких заходів та тусовками з друзями.  Планував випуск альбому та концерт-презентацію з одним зі своїх гуртів, публікацію збірки віршів та виставки-інсталяції «Trash in your mind». Також я подекуди долучався до просвітницького активізму і акцій щодо толерантності до різноманітних меншин, рівних прав чоловіків та жінок, самосвідомості, морального розвитку та європейських цінностей. Тобто, моє життя займали робота, творчість, гедонізм та трохи соціальної активності. 

Крім того, поруч була близька людина, з якою частину цього я міг і хотів розділити. 

24 лютого 2022 росіяни змінили все. Щоправда, спершу все це зруйнували – звичний уклад, мрії, плани, надбання, майбутнє і минуле. 

Після цього протягом цих двох років все теж кілька разів кардинально змінювалось. Я 6 разів переїздив в різні міста, змінив 2 роботи. Довгий час просто не міг дозволити купити собі ті речі, які не вважаю найнеобхіднішими, по-перше, аби не обтяжувати себе зайвим багажем – а раптом знову переїзд, по-друге – аби не витрачати зайві кошти. Бо попереду – невизначеність, та й одразу виникало питання доцільності – чи купити собі, наприклад, красиву пайту, чи задонатити гроші на ЗСУ, чи просто залишити їх на майбутнє, раптом що.  

Отримувати задоволення від тих речей, які тішили до того, ставало не те що складно, а й навіть соромно. Проте за два роки поступово ця психологічна деформація владналась. Музична творчість якось відійшла на задній план, тим більше, що всі для цього умови згоріли в Маріуполі, щоправда відтепер я сублімував це у книгу спогадів про перші 4 тижня повномасштабної війни у Маріуполі та втечу звідти. Нині ж поступово у вільний час все ж намагаюсь звертатися і до музичних напрацьовок. 

За ці два роки я прожив 4 зовсім різних періоди, в яких все було різне – і оточення, і відчуття, і перспективи, і відносна буденність. Зараз проживаю 5 і це максимально неочікуваний та нетиповий для мене досвід. Бо після повномасштабного вторгнення і втечі з Маріуполя, я зрозумів, що якщо хочу робити щось дійсно корисне і правильне, я маю робити це у війську, і у червні минулого року це все ж вдалося. 

Нині я не чекаю на вихідні – бо у війську їх нема. Я не планую, на який концерт чи мистецький захід піду чи поїду – бо навіть відпустку запланувати це складна задача. Доводиться робити те, до чого я максимально не звик – рано прокидатись, дотримуватись суворих правил і обмежень, носити форму та доглядати вогнепальну зброю. А головне – забути про особисті кордони, якійсь індивідуальний час чи простір. Бо у війську ви завжди разом з побратимами. Хоча я маю вільний час і можу приділяти його творчості. Та й щоденних дедлайнів, як в новинній тележурналістиці, тут фактично немає). Крім того, у війську завжди щось змінюється, само військо – це антонім стагнації. Це завжди якійсь рух, розвиток і загалом -  відчуття, що ти зробив правильний вибір, робиш корисні і для себе і для країни речі, за які тобі не буде соромно.

 Так, живеш деінде і завжди доводиться імпровізувати, аби облаштувати побут. Але ви це робите разом, ти не один. Так, ти харчуєшся тим, що є, а не тим, що забажаєш замовити у доставці, але їжі багато, вона різна і кулінарні таланти побратимів урізноманітнюють раціон. Так, ти вдягаєшся так само, як і тисячі інших, але браку одягу немає, він теплий, та й тут можна проявити свою індивідуальність – у шевронах, та й завжди можна купити собі щось хоча й мілітарне, але інше. Ти не зобов’язаний, як у радянській армії носити портянки та крахмалити комірець. 

Так, ти ризикуєш життям, але ти знаєш, за що. Ти знаєш, чого прагнете ви і ти знаєш, чого прагне ворог. І ти розумієш, що ти тут не дарма. І відчуваєш себе дотичним до того, що все це завершиться нашою перемогою, і швидше повернеться цивільне життя. І навіть попри це, я все ж досі відчуваю себе цивільною людиною, яка просто вимушена була вдягнути піксель і почалапати місити донбаську багнюку. І якщо відкинути пафосні, хоча й правильні речі про збереження української культури, державності та майбутнього,  це - просто аби самому був шанс жити далі тим життям, яким хочеться і завжди самому робити свій вибір.

Анна Романенко, редакторка 0629

У мене було беззаперечно, абсолютно, неймовірно щасливе життя. Я не мала елітної нерухомості і дорогої автівки. Ніколи не мала рахунку в банку. Мені часто не вистачало грошей на мандри, а на ремонт кухні я збирала два роки, да так і не встигла його зробити. Проте я була щаслива, тому що у мене неймовірна любляча дружня родина, затишний двір із маленьким садочком і квітами, прекрасні друзі, робота, яку я обожала і місто, в яке я була закохана.

Все рухнуло майже в один день.

22 лютого я дізналась про страшний діагноз мами. Я ридала, дивилась на стіни рідної домівки і кричала, що не зможу жити в цьому домі без неї. 

 23 лютого ми з чоловіком  їхали через центр міста. Я попросила його пригальмувати. « Їдь повільніше. Подивись, як красиво. Раптом, в останнє бачимо». 

24 лютого почалась страшна війна на знищення. І все, чого я боялася – збулось. Я більше не побачила вечірнього Маріуполя, я більше не живу в будинку, в якому немає мами. Немає мами.

Вже у Дніпрі якось зустрілась зі старим знайомим Іваном Синєпаловим. Розговорилися про те, скільки буде тривати війна. І я сказала, що кожного дня на сайті рахую війну днями і більше за все боюсь, що ми почнемо рахувати її роками.

І от вже третій рік повномасштабки пішов. Рахуємо роками.  Чого боялася – сталося. Тож я більше нічого не промовляю вголос. Нічого, що мало б значення для майбутнього. Слова, кинуті у Всесвіт, тепер мене лякають.

І це, мабуть, головна зміна всередині  мене за два роки.

Є і інші, такі дрібненькі. Я більше не лякаюсь квартирних хазяйок. Навчилась розмовляти з ними і не відчувати дискомфорт. Мене більше не дратують чужі речі у квартирі. Звикла до них. Я навчилась не хвилюватись про те, що буде завтра, і думка про життя одним днем більше не видається катастрофічною. Страх за дітей – єдине що виснажує мене. Але з цим нічого вже не поробиш, то назавжди.

Я все ще сумую за Маріуполем. Але цей біль став не гострим, а хронічним. Ниє і ниє в районі серця і загострюється, як тільки «проковтнеш» щось не те у вигляді раптового спогаду про щастя, якого вже не буде ніколи.

Я стала жорсткою. Майже не плачу. Мені важко бути толерантною. Як і раніше, ненавиджу брехню і маніпуляції, прагну справедливості у всьому і сподіваюсь, що всі негідники рано чи пізно будуть відповідати за свої вчинки. А ще я дуже-дуже хочу пожити нормальним життям, в якому  топ-новиною на сайті буде ДТП, а МакДональдз, побудований в зеленій зоні, - найбільшою проблемою. Сподіваюсь, що встигну це побачити.  

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube