Як студенти з блокадного Маріуполя пішки виходили з міста, що бачили, і чому кажуть, що Україна ніколи не «бомбила Донбас», - ФОТО

Майже місяць студенти спостерігали з балкона гуртожитку, як місто обстрілюють з повітря та моря. Замість штудіювання наук та безтурботних студентських розваг, молодь швидко навчилася визначати по звуку безпечне місце для переховування, під обстрілами відшукувати джерела питної води та готувати їжу на вогнищі, а потім пішки виходити з оточеного Маріуполя. 

Своїми спогадами з сайтом 0629 поділився тодішній першокурсник маріупольської філії НАОМА Єгор Захаров: хлопцю, який приїхав до Маріуполя на навчання з окупованої Макіївки, довелося наочно порівняти, як «Україна вісім років бомбила Донбас» з тим пекельним місяцем, який він прожив під «братерським вогнем росії». 

Вибір без вибору

Зараз Єгор в Києві робить 3D-моделі для комп’ютерних ігор і продовжує навчатися на художника-графіка в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Правда, вже саме у столичній академії, бо, власне, Маріупольської філії НАОМА більше не існує. Це вже друге переміщення хлопця: Єгор закінчував школу в окупованій Макіївці, а у Маріуполі вступав через освітній центр «Донбас-Україна», вже маючи диплом архітектора Донбаської національної академії будівництва і архітектури, яка залишилася працювати в окупації. Єгор зізнається, що у 16 років мало чого міг вирішувати самостійно, тому вийшло саме так. 

Він згадує, що намагався максимально абстрагуватися від того, що відбувалося під час навчання, окрім занять за фахом. Але реалії все одно наздоганяли. Наприклад, студентів, яким вже було 18 років, вивозили в поле для створення пропагандистського ролика про добровольців, які в майбутньому дуже хочуть піти на війну. Самому Єгору тоді ще було 17, тому його не залучили, але в академії усі розуміли, які то були «добровольці», і майже ніхто не збирався йти воювати. Власне, небажання у будь-який момент потрапити під примусову мобілізацію окупантів змусило хлопця все ж виїхати до вільної частини України. 

«Майже ніхто зі студентського оточення не знав історію мого батька, який у 2014 році у Донецьку пройшов полон та катування через свої художні роботи у складі об’єднання «Мурзилка». Можливо, всім було на це байдуже, але, скоріше за все, у нас просто дуже розповсюджене прізвище, - каже хлопець. -  Не скажу, що я постійно знаходився в напруженні, очікуючи якихось репресій, але залишатися там не було сенсу».  

В Маріуполі, куди Єгор приїхав побачитися з батьком, в якого була творча резиденція, майже випадково дізнався, що існує програма, за якої молодь з окупації може підтвердити свої знання зі шкільної програми, отримати український атестат та вступити до вишу. 

«Якби ця інформація була в мене раніше, можливо, все склалося інакше. А так тільки у 2021 році я склав усі іспити та вступив до Маріупольської філії НАОМА, - розповідає юнак. - До речі, після того, як я розповів про свій досвід, вступати приїхав й мій макіївський однокурсник, з яким ми стали сусідами по гуртожитку». 

Гуртожиток як фортеця 

Саме у цьому гуртожитку в лютому 2022-го року вони й зустріли повномасштабне вторгнення. Того ранку хлопців та дівчат розбудили телефонні дзвінки від батьків. Але молодь з різних навчальних закладів, які проживали там, не поспішала евакуюватися: тоді багато хто вірив, що місто захищене і не відчував небезпеки. Єгор згадує, що у нього та друзів навіть думки не було, щоб кудись їхати. Але іноземні студенти, котрі вчилися в академії, виїхали в перші два дні. Залишилося тільки два іноземця, з якими вони потім разом пішки виходили з Маріуполя. 

«На нашому поверсі залишалося вісім людей, потім до нас доєднались ще один студент та його мама, - розповідає Єгор. - Спочатку ми залишалися у своїх кімнатах, потім під час обстрілів переміщувалися в коридор, але останні дні перед виїздом були змушені спускатися в підвал. Там на той час постійно перебувало майже 50 людей - це ті, хто зміг вибратися з Лівого берега у наш більш безпечний район». 

В перший дні вони усі разом пішли до магазинів, де ще можна було купити продуктів. Фіксовану кількість їжі в одні руки давали й в кіосках, навколо яких столи черги. Тож, компанія змогла накопичити запаси, які дозволили протриматися певний час, не користуючись допомогою сторонніх.

«Ми зробили саморобну «буржуйку» прямо на балконі та готували там їжу. Гірше було з водою, - згадує Єгор. -  Спочатку по місту їздили водовозки, потім знайшовся якийсь кран, де ми брали технічну воду. Але згодом довелося відправитися на пошук криниць та джерел — і ці «мандри» завжди були небезпечними». 

Вилазки у місто 

Одне з джерел було біля Маріупольського міського саду. Пробиратися до нього від гуртожитку треба було навпростець кілометра два - по чагарниках біля будинків приватного сектору. Коли хлопці вперше прийшли туди, побачили велику чергу людей з пляшками та баклажками. А останній раз людей вже майже не було - обстріли збільшилися, люди боялися виходити, хтось виїхав, а хтось загинув. За цим маршрутом, яким ходили по воду, на середину березня усі приватні будинки були зруйновані.

«Саме під час тих вилазок ми вперше побачили трупи людей на вулицях. Скоріше, почули запах, - згадує юнак. -  Взимку комунальні служби згортали сніг з доріг у великі кучугури біля бордюру. За столовою біля гуртожитку була така велика снігова гора. Власне, саме там ми й побачили перших загиблих. Потім будуть ще, в різних умовах та при різних обставинах»... 

З балкона гуртожитку, що розташований на височині, студенти бачили багато влучань по всьому місту. Поруч була третя міська лікарня Маріуполя, саме на неї «дивилися» вікна їхніх кімнат. Повертаючись у бік моря, вони через бінокль, що знайшовся у когось в кімнаті, бачили кораблі. Спочатку думали, що їх тільки два, але потім побачили, як п'ять кораблів обстрілюють місто. 

«Якщо чесно, ми часто дивилися на це, а коли чули постріл, просто переходили до коридору», - зізнається Єгор. - Але по-справжньому страшно було, коли з’являлися літаки. Щоночі, між першою та четвертою годиною, вони летіли та кудись скидали свої бомби. І чекати - куди саме - було дуже страшно».

В останній похід до магазина уся компанія потрапила під сильний обстріл. Магазин, де ще був генератор і можна було щось придбати, був біля військової частини, вірніше, того, що від неї залишилося. Звісно, прилетіло не тільки туди, а й в будинки поруч та школу. 

«Ми вже розуміли, куди ховатися - по звуку. А коли поверталися до гуртожитку, бачили, що ті будинки, які були цілими ще кілька хвилин тому, вже вщент зруйновані. Якась жінка нас питала, чи немає серед нас лікаря, а в іншому дворі сидів чоловік і палив цигарку. А біля нього лежали два тіла»... 

Зв'язок з зовнішнім світом 

Можливість спілкуватися з рідними зникла, коли у всіх розрядилися гаджети. Молодь, звісно, попередила батьків, що ймовірно, не виходитиме на зв’язок, але навряд чи це додало тим спокою. 

«Та який спокій... Психологічний стан тоді був, що страшно згадувати, - каже батько Єгора, художник Сергій Захаров. Маючи страшний досвід «спілкування» з окупантами, він сильно переживав за сина. -  Я писав, телефонував всім знайомим з Маріуполя, підписувався на всі групи, шукав як міг. А коли нарешті з’явився зв’язок, я йому сказав: виходьте, як можете, до Бердянська. Єгор, пам’ятаю, відповів, що, може, ще посидять, почекають. Слава Богу,  наступного дня вони пішли. А що вже вибралися, я дізнався через кілька днів, коли вони спіймали мережу у Бердянську». 

Студенти спочатку переписувались з двома однокурсниками, які змогли виїхати в перші дні. В них тоді все вийшло, але з кожним днем ситуація з евакуацією ставала все гіршою, а без зв’язку з зовнішнім світом було складно планувати. Тоді йшов активний наступ на Київ, ніхто не міг гарантувати, що рух в якійсь бік буде безпечніше, ніж сидіти в гуртожитку. І вони чекали. 

Українські військові, коли зайшли до гуртожитку, дозволили у сусідній будівлі, де була розташована приватна клініка, пошукати щось важливе для виживання. Там знайшлося багато води в паках і акумулятори, котрі забезпечували аварійне живлення цій лікарні. Тільки тоді студенти та всі, хто був у підвалі, змогли трохи зарядити від цих акумуляторів свої гаджети. Після короткого спілкування з рідними, компанія обговорила ситуацію і вирішила йти. У гуртожитку залишилося троє - студент, його мама та його дівчина. Усі інші, які виживали разом на тому поверсі, пішки вийшли з міста 26 березня. Серед них - два іноземних студенти, три дівчини, та пожежник, який знав місцевість та на блокпостах казав, що він викладач, а молодь -  його студенти. 

Пішки, в багажнику, без речей 

По місту довелося йти п’ять годин. В цей час Маріуполь сильно обстрілювали, на шляху молодь бачила стихійні зібрання мешканців, які готували біля будинків, руйнування і тіла людей.

«У мене була важка валіза, рюкзак та сумка з технікою. А ще - важка сумка з їжею, яку ми несли вдвох, бо не знали як довго йти та чи буде там їжа. Десь за пів кілометра після останнього українського блокпоста, по нас почали стріляти, - згадує Єгор. - Падало дуже близько - за 15 до 10 метрів. Ми впали, довелося викинути майже усі речі - залишилася тільки сумка з технікою, яка висіла спереду, і рюкзак. Мій сусід, який приїхав вступати слідом за мною, мав панічні атаки. Він дуже сильно відставав від нас. Після третього обстрілу ми просто бігли у напрямку чергового блокпосту. У цей момент нас підібрала машина з великим багажником, куди ми влізли усі, окрім мого сусіда, якого підібрала інша машина, бо він був далеко». 

Так, в багажнику, вони доїхали до блокпоста, де до Єгора та одного з іноземних студентів була особлива «увага» з боку окупантів. Іноземець був темношкірим, а Єгор мав сумку мілітарі-стилю, яку купив у військовому магазині, бо вона зручна. Але, на щастя, наявність студентських квитків задовольнила перевіряльників. Пощастило також, що на той момент на блокпостах стояли просто військові, не було ще працівників ФСБ, окремих списків, особливо ніхто не копав глибоко про кожного — справжньої фільтрації вони не проходили. В першому ж населеному пункті їм вдалося знайти перевізника, який за гроші вивіз компанію ближче до моря. А з Бердянська вони планували їхати вже евакуаційними автобусами. 

Пощастило, що усі вціліли 

Евакуаційні автобуси на той час вже не заїжджали до Бердянська, тому компанія думала, що знов треба бути йти пішки. Але, сподіваючись, що автобуси все ж будуть, зранку вони пішли на те місце, де їх теоретично можна було очікувати. І їм пощастило: усі сіли у перший автобус з колони, яка йшла на Запоріжжя.

«Моєму сусіду не було куди виїжджати на вільну частину України. Тому він поїхав до Криму, де були родичі. Але зараз він у Німеччині, тобто, у нього все добре,  - каже Єгор. -  Саме в тому автобусі ми зустрілися з нашим викладачем з Маріупольської філії Даніїлом Немировським, з яким бачилися ще на початку вторгнення, коли він з гуртожитку пішов до своїх дідуся та бабусі. Були раді такій несподіваній зустрічі та дізнатися, що він теж вибрався». 

На шляху до Запоріжжя колона проходила понад 10 російських блокпостів і на кожному перевіряли всіх чоловіків. Автобуси йшли повільно, бо було багато різних нюансів - то хтось сперечався, то у хлопців знаходили татуювання. До Запоріжжя дісталися вже затемно, переночували у волонтерському притулку. І звідти вже вибиралися, кому куди треба.

Єгор зізнається, що цей досвід дуже відрізняється від його життя в окупованій Макіївці. Хоча «з кожної праски» пропагандисти кричали, що Україна бомбить Донбас, який вони окупували. Але що таке по-справжньому бомбити, росіяни показали на прикладі Маріуполя. Хлопець вважає, що це просто диво, що ніхто з компанії не постраждав та усі змогли вибратися. 

«Ми навіть збиралися минулого літа всією компанією - згадували ці події. Вже можемо про це говорити, бо нам пощастило не пережити ще більшого пекла. Бо, наприклад, ті, хто був на Лівому березі, розповідали набагато страшніші речі - як після нальоту будинки складалися, як карткові, і з-під завалів багато годин кричали люди. Але навіть через два роки, коли в Києві чутно вибухи - ППО збиває шахедів чи ракети, в мене тремтять руки. Тіло пам'ятає, що таке небезпека». 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube