«Поки в Маріуполі лунав Гімн України». Як активістка з Маріуполя вирвалась із міста, а тепер навчається керувати дроном, - ФОТО

Олена Хаваліц у 2016 році доєдналася до тренінгового центру «Антарес» у Маріуполі, де допомагала реалізовувати багато соціальних проєктів. У 2020 році активісти вирішили масштабуватися та зареєстрували громадську організацію, до якої долучилися ті, хто мав бажання робити корисні речі для суспільства та земляків. Громадська організація «Об'єднання Антарес», головою якої є пані Олена, після повномасштабного вторгнення була змушена розширити географію до інших регіонів Україна та навіть Європи й змінити види діяльності. Хоча незмінним залишається єдине — допомога тим, хто потребує. 

Надії на великі проєкти 

Зареєструвати громадську організацію активісти вирішили, бо хотіли робити ще більше: вони вже допомагали військовим, брали участь в екологічних проєктах, організовували культурні та освітні заходи. 

«Як тоді, так і зараз, це не було основною роботою для нас. Скоріше, я б назвала це місією, - зізнається пані Олена. - Це відчуття, коли я не можу цього не робити, я хочу це робити, я роблю це завжди». 

Але одразу втілити амбіційні плани завадили пандемічні обмеження, бо збирати багато людей було заборонено. А в «Антаресі» звикли збирати фестивалі на 200-300 учасників. Тому у той проміжок часу вони займалися виключно допомогою військовим. Звісно, з повномасштабним вторгненням все змінилося — плани та проєкти довелося відкласти, щоб рятуватися самим та рятувати інших.  

«Ми з чоловіком Романом виїхали з Маріуполя 16 березня, а доїхати до Запоріжжя вдалося тільки 25. Біля Епіцентру нас вже зустрічав заступник керівника громадської організації Сергій Малярчук - вже як волонтер. Він допомагав реєструвати, розселяли і далі відправляти тих, хто рятувався з окупації та з-під обстрілів», - згадує пані Олена. 

Від початку повномасштабного вторгнення, зізнається жінка, вони нікуди не збиралися їхати. З іншими активістами, поки був зв'язок, переписувалися та домовлялися, що робити далі. Надихалися тим, що чули про інші міста, де зі спротивом зустрічали окупантів. 

«Але була в нас така помилка - ми не встигли домовитися про місце зустрічі, якщо не буде зв'язку. Тому все, що ми робили далі, довелося організувати там, де жили, - розповідає пані Олена. - Я мешкала біля школи №26, що біля морського ліцею та відділку поліції. І всі, хто там був - в нашому домі чи поряд - об'єдналися в громаду - десь 50 дорослих, 13 дітей та вагітна жінка. Ми разом готували, шукали воду, підтримували один одного». 

Коли домедична допомога втрачає сенс

Пані Олена проходила навчання та знала, як надавати домедичну допомогу. І вже 24 лютого, з роботи, вона телефонувала чоловіку, щоб він збирав все, що можна, аби була можливість надавати невідкладну допомогу. І, дійсно, перший час вона допомагала пораненим, яких з’являлося все більше. 

«Але це було тільки спочатку, коли це хоча б мало сенс. Бо, на жаль, у випадку важких поранень будь-які маніпуляції без подальшого транспортування у лікарню тільки додавали страждань, - з сумом розповідає жінка. - Згодом стало небезпечно пересуватися поза підвалом, хоча чоловіки все одно ходили за водою. Саме там було багато поранених -  люди ходили брати воду, тому по дорозі до моря біля мечеті росіяни прицільно били Градами». 

Пані Олена каже, що було важко сприйняти те, що довелося побачили в перші дні — руйнування, велику кількість поранених та вбитих. Потім психіка адаптується і починає працювати на виживання. 

Коли гімн вже не звучав 

Автівка подружжя була знищена майже у перші дні, тому без власного транспорту кудись вибиратися було складно. А про необхідність їхати пані Олена почала думати тільки 15 березня.

«Тоді я зрозуміла, що потрібно щось робити. Чоловіки, які були з нами в сховищі, почали лагодити свої автівки. Згодом відправилася перша колона, з яких декілька автівок не доїхали, і до сьогодні доля цих людей невідома, - згадує жінка. - Наступного дня поїхала друга колона, і з нами у підвалі залишилася родина з двома маленькими дітьми та літні люди». 

А вранці 16 березня до людей підійшли працівники поліції і сказали намагатися йти  - хоч пішки. До цього кожного ранку можна було чути гімн України, який вмикали в приміщенні головного управління поліції. 

«І я часто думала, що коли його не буде, то це буде знак. І 16 березня був останній раз, коли він заграв, - каже Олена. - Треба було діяти. Ми знали, що десь біля автовокзалу стоїть автівка, яку мій чоловік періодично використовував, як робочий транспорт. Попри щільні обстріли він вирішив шукати ту машину. Це було дуже ризиковано, я просто прийняла той факт, що я, можливо, його більше не побачу. Тож, перехрестила і він пішов».

Роман повернувся за дві години, і це здавалося дивом, бо він знайшов автівку, яка була розбита, але на ходу. І там навіть було паливо, правда, скільки його там, через пошкодження машини не могли побачити. 

«Він сказав тільки, що на збори 5 хвилин, - згадує трагічні моменти пані Олена. - По дорозі він бачив момент прильоту у драмтеатр. І я знаю, як йому важко далося рішення не кинутися туди, щоб спробувати рятувати, а їхати далі, щоб ми мали хоч маленький шанс вибратися. У нього були секунди прийняти рішення, він розумів, що вже через кілька годин буде тут буде зачистка території окупантами». 

Записали, як тероборонівців 

В місті подружжя знало багато людей, пані Олена проходила навчання в «Білих янголах», коли Національний корпус Азов організовував курси самооборони для жінок, вдома була форма. 

«Тобто, я не могла там залишатися: у випадку зачистки та фільтрації в мене не було б шансів. Чоловік теж, як ми потім дізналися, - розповідає жінка. -  Ще наприкінці лютого він писав своєму сину від першого шлюбу, що займався допомогою в укріпленні військового госпіталю і збирається йти до самооборони. І під час фільтрації окупанти побачили ці повідомлення у його телефоні, тому записали Романа в списки, як тероборонівця».

Тож, подружжю просто пощастило, що вони встигли виїхати 16 і палива вистачило до Білосарайської коси. Разом з ними в автівці їхала та родина з маленькими дітьми, а ще - мама та сестра Олени. Їхали зовсім без речей, бо їх просто не було куди покласти. 

«Коли ми нарешті вибралися туди, де був зв'язок, подруга дозволила користуватися її маленьким будиночком. Ми виламали двері, розтопили піч та зігрілися, - каже Олена. - Ми вже не мали палива, щоб їхати далі. Територія була окупована і дуже важко було проходити повз цих військових. Місцеві нам допомагали - давали продукти, підгузки для дитини, суміші дитячі. А потім ми змогли купити за величезні кошти паливо і доїхати до Бердянська».

По дорозі на блокпостах виникали проблеми, бо машина їм не належала. Не дуже переконувала окупантів розписка власника, яку він передав як фото - на телефон. Але коли вони проїздили Мангуш, на одному з блокпостів Романа забрали саме з цієї причини. 

«Ми сиділи в машині, в якій панувала тиша. Ми не розмовляли, тому що було незрозумілим: чи ми зараз всі виходимо з автівки, чи зможемо кудись їхати. Роман теж повернувся мовчки - просто сів і поїхав. І ми в нього теж не питали, що взагалі там відбувалося», - згадує Олена. 

Між мінами 

Під Бердянськом на трасі вишукувалася величезна черга, в якій чоловіку доводилося штовхати машину просто руками. Бо палива залишалося обмаль, а машини просувалися дуже повільно. 

«Нам було холодно, в машині вціліло тільки переднє скло, тому родина з дітьми вирішила йти пішки до Бердянська. В них там були родичі, і так вони мали шанс швидше добратися у тепло, - розповідає пані Олена. - Мої хрещені з Дніпра онлайн забронювали нам кімнатку в Бердянську, щоб ми могли помитися та поспати, а потім вирішувати, як дістатись вільних територій. Зранку ми вирішили пошукати колону, яка має виїжджати на Запоріжжя. І коли ми виходили з того будиночку, наші вдарили по кораблю російському. Тож, ми вирішили їхати терміново, бо подумали, що зараз й тут почнеться».

Коли вони вже стояли на виїзді, Олені зателефонувала геть незнайома жінка, яка попросила взяти її з 4-місячним сином Давидом. Ніхто навіть не знав, звідки вона взяла інформацію та контакти, але за 10 хвилин мама з малям вже була в автівці. 

«Але в цей день ми не доїхали до Запоріжжя, бо не пропускали - заночували в селі. Ми їхали самі, попереду вже стояла колона на Запоріжжя, яка формувалася кілька днів. Я ніколи не забуду, як місцеві нас проводжали... Вони стояли вздовж дороги й дивилися, як їдуть автівки. І в них на обличчях ми бачили, що вони не знають, чи ми усі доїдемо, - згадує свої емоції пані Олена. - А потім ми проїхали Оріхове, і нас заблокували з двох сторін. Чекали, молилися, поки знаходилися там декілька годин. Згодом нас пропустили за умови, що має зберігатися дистанція 50 метрів між автівками й ніхто не виходить. Бо виявилося, ми їхали фактично по мінному полю». 

Пані Олена каже, що часто чує історії про те, як плакали усі, навіть чоловіки, коли нарешті бачили наших військових. І зізнається - в їхній автівці теж всі плакали. 

«Ввечері нас вже зустрів наш колега, ночували ми в дитячому садочку, і я планувала залишатися в Запоріжжі, щоб допомагати людям. Але чоловік, знаючи мій характер, мав на меті трохи відсунути мене від небезпеки, тому вмовив відвезти маму та сестру до Дніпропетровської області - до родичів. Але потім з'явилася інформація про те, що можна виїхати за кордон, бо небезпечно по всій Україні», - розповідає Олена. 

Специфічне завдання 

Подруга з Німеччини пообіцяла допомогти й чоловік вмовив Олену їхати разом з мамою та сестрою: запевнив, що там вона зможе набагато більше робити, поки він тут не налагодив повноцінну волонтерську роботу. 

А сам залишився в Україні. Тоді було чим зайнятися: активістам доводилося налагоджувати процеси евакуації, допомагати поновлювати документи, шукати житло, продукти, транспорт.  Налагодили підтримку родин військових (ліки, одяг, іграшки для дітей), у 2022 - евакуацію з зон бойових дій та окупації. З 2023 розпочалася евакуація військових за кордон на протезування та маломобільних людей. Також у грудні довелося виїздили Швидкою на місце потрапляння після обстрілу у Львові для надання допомоги.

«Я не вважаю, що це заслуга тільки нашої організації, бо волонтерська спільнота завжди тісно співпрацює над спільною справою, - каже пані Олена. - Тільки минулого року влітку чоловік переїхав до Львова. Деякі хлопці з нашої організації пішли служити, тому доводилося багато чого робити з Європи мені». 

Олена розповіла більш детально й про свою специфічну справу: порятунок з окупованих територій, Маріуполя й селищ поблизу, родин військових, яким не можна було приходити фільтрацію. 

«В мене була близька людина, в якій родичі залишилися в окупованому Маріуполі, і ця людина навіть не знала, що вони живі. Спочатку я їх знайшла, а потім ми навчилися вивозити таких людей, - розповідає Олена. - Ми вивезли немало людей: декому щастило і ми встигали вчасно, декого забирали просто з-під носа МГБ, а когось, на жаль, забирали вже після катування та полону. І кожного разу я по кілька днів, поки тривала ця операція, не спала, молилася, бо просто не знала, чим закінчиться вона для тих, кого везуть, та тих, хто везе. Це тривало протягом 2022 року, поки можна було, ми максимально це робили». 

Де у вас тут мітинги?

В Німеччині, згадує пані Олена, її першим питанням було - де тут проводять мітинги? Вона одразу доєдналася до людей, які організовували акції та заходи на підтримку України, почала вчити мову, тому що розуміла: має контролювати, чи все правильно перекладають, коли доводьтеся розповідати місцевим про війну та агресію росії. 

«Також хотіла розуміти, про що говорять в новинах, щоб бачити тенденції, - каже Олена. - Спочатку робили заходи один раз на два тижні обов'язково, запрошували політиків, експертів, нам було важливо донести думку, що війна стосується не тільки України, вона стосується кожного. У своїй першій промові я розповіла, як ми виїжджали з Маріуполя. І вона потім розійшлася перекладами скрізь. Але потім окрім мітингів треба було робити щось інше». 

Згодом у німецькому містечку створилася дуже потужна українська громада, українці познайомилися з місцевими депутатами та з представниками Європарламенту, а пані Олена увійшла до комітету від мерії.

«Зараз я спілкуюся з політиками напряму німецькою мовою, дивлюся їхні новини. І бачу, що зміни є. Раніше ми мали просто доказувати наше право на існування, як там нація, і пояснювати, що дійсно у нас нема якихось нацистів, - каже активістка. - А тепер я можу сказати, що дуже пишаюся нашими людьми, які приїхали сюди, як вони себе презентували. Бо німці були здивовані: зазвичай біженці так себе не поводять! Наші люди цілеспрямовані, амбіційні, прагнуть допомагати своїй країні».

Громада продовжує влаштовувати різні заходи, різдвяні ярмарки, збирати кошти, купувати корисні для військових речі - технічне обладнання, ліки. А Олена нещодавно приїздила до України - на присягу до свого чоловіка, який мобілізувався до ЗСУ.

 «Я дуже ним пишаюся! А ще спробувала керувати дроном... Я взагалі не дуже ладнаю з технікою, але чомусь це в мене вийшло, - каже пані Олена. - Тому зараз я навчаюся керувати БПЛА на симуляторі».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube