Захисник Маріуполя Харченко розповів про перебування в російському полоні та про сучасний Київ,- ВІДЕО

Боєць бригади Азов, колишній військовополонений Геннадій Харченко розповів в інтерв'ю Radio NV про перебування в російському полоні, де він провів більше двох років і нещодавно повернувся додому.

— Користуючись такими зустрічами, коли до нас приходять українці, наші герої, звільнені з полону, вже стандартно запитую про те, що вони знаходились у певному інформаційному вакуумі. Повертаючись в Україну, вони можуть подивитися на те, що відбувається зараз, на стан українців ніби збоку. В нас був правозахисник Максим Буткевич, який два роки був у полоні, він говорив, що він як мандрівник у машині часу, повертається і може побачити щось інше. А що ви побачили? Ви буквально місяць зі хвостиком на волі, нарешті в Україні.

— Абсолютно погоджуюся з такою думкою, вважаю, доречне і дуже вчасне запитання, бо, дійсно, країна змінюється. Змінюється наше суспільство, прогресує. Нам усім хотілось би, аби це відбулося максимально швидко — становлення середнього класу, впровадження демократичних інституцій, подолання корупції. На жаль, це дуже складний процес.

Місяць, рік перебування людини в полоні може бути дуже довгим терміном. Але навіть 100 років для таких поступових тенденцій, поступових явищ як формування нації - для історії це дуже короткий проміжок часу. На жаль, ми зараз не маємо того часу і мусимо самі прискорювати його, робити свій голос, наш голос, наш час швидшим. Бо знову ж, є загроза існуванню держави, суспільства, нашої нації.

Так само шкода, що цей процес відбувається з надзвичайно великими жертвами, дуже дорогою ціною. Ми раділи, що дуже легко здобули незалежність, але ми її тільки проголосили, а лише зараз виборюємо.

Дуже сподобався Київ. Переважна більшість містян зберігає віру, позитив. Дуже приємно. Я зараз знаходжусь у санаторії в Конча-Заспі, виходжу на зупинку, навіть не по формі, а в цивільному вбранні, проїжджаючі машини знають, що тут проходять лікування і відновлення військові, зупиняються і пропонують підвезти. Запитують, підбадьорюють. Це дуже приємно. Дуже приємно те, що майже скрізь у Києві чути українську мову.

— Не всюди, на жаль, але так.

— Порівняно з тим, що було навіть три роки тому, набагато більше. Можливо, це кожного дня не так помічається, але це відчутно. І відчутно, що люди роблять це абсолютно свідомо, навіть ті, хто не володіє українською, тим виказують і свою громадянську позицію, і намагання внести свій вклад. Бо ця війна гібридна, Не лише військова, але війна за самовизначення і власну національну гідність.

Так само мені дуже сподобалось, що у Києві відкривається дуже багато цікавих кафе, тих, де можна відпочити, перекусити швидко. Думаю, навіть в умовах війни налагодження сервісу, відпочинок, протести, свята — абсолютно доречні і свідчать про те, що країна бореться, формується, суспільство живе повноцінним життям.

Дуже велика кількість людей, із ким я спілкуюся, в той чи інший спосіб знаходять можливості переказувати гроші, допомагати, брати участь у якихось волонтерських проєктах. Не абсолютно всі, такого, щоби прямо всі були свідомі патріоти, 100% не буде. Вважається, що якщо 20% суспільства є пасіонаріями, — це вже здорове суспільство. У нас цей показник набагато вищий. Я в цьому переконався. Це те, що не може не тішити.

— Пане Геннадію, ви людина, яка пройшла через страшні речі. Ви захисник Маріуполя, були в концтаборі в Оленівці, в Горлівці тощо. Те, що середньостатистичний українець просто не пережив би, будьмо чесними. Я маю запитати про ваш досвід. Не знаю, наскільки вам комфортно про нього говорити, м’яко кажучи, мабуть, ні. Про цих неприємних людей. Вони прийшли нас убивати. Ба більше, вони розділяються, можливо, на дві категорії: є ідеологічні, вони вірять у те, що тут «хохли, нацисти, укрофашисти, київський режим», всіх їх різатимемо, якщо що. Є інші, які просто цинічно виконують свою роботу, отримують зарплатню. У них є зобов’язання вбивати, катувати, вони готові за гроші це робити. Кого ви зустріли з того боку за ці більше двох років у російському полоні?

— Ви абсолютно маєте рацію, в мене була можливість порівняти не лише як змінилась Україна чи Київ за три роки, але поспілкуватись і з військовими, і з працівниками пенітенціарної служби Росії, з її громадянами.

Певний час ми утримувалися на так званій донецькій губі(гауптвахті), там же перебували і російські військові. Час від часу можна було подивитися на їхні умови, стан, мотивацію. І так само є розуміння, що ми абсолютно різні. Це про те, як у віршу Анастасії Дмитрук, якщо не помиляюся, ми не були браттями. Не те що не будемо… Абсолютно різні цінності, різні прагнення, стремління. І близько нічого немає [спільного].

У мене був досвід спілкування і з російськими журналістами, з сербськими, приїжджали на нас дивитись, як у якийсь зоопарк. Як там озвучуються наративи, як вимагають під загрозами, проханнями, по-різному, говорити те, що потрібно. Немає жодної інформаційної складової, це суспільна ідеологічна обробка, суспільна пропаганда.

Прочитати повністю можна тут.