"Мені не соромно". Як боєць ТрО Максим Чумак вийшов із оточення у Маріуполі

На момент початку повномасштабної війни з РФ маріупольський гарнізон складався з бійців ЗСУ, НГУ, полку «Азов» у повному складі, прикордонників та сил територіальної оборони. Майже кожен, хто не загинув, виконуючи бойові завдання, опинився в полоні в окупантів. Однак були й винятки. Про те, як колишній журналіст, доброволець ТрО Максим Чумак вийшов з оточення, він розповів 0629 в ексклюзивному інтерв'ю.

«Побачимося у військкоматі»

Максим – не корінний маріуполець. Столиця Приазов'я стала йому другою домівкою після того, як окупанти прийшли на Донбас у 2014 році. Через свою проукраїнську позицію хлопець перебрався до Маріуполя.

«За три роки до початку повномасштабної війни я працював журналістом на регіональному каналі «Донбас». Ми мовили на Донецьку та Луганську області. Ще 24 лютого 2022 року я знімав сюжет про евакуаційні поїзди. 25 лютого я готував матеріал про настрої місцевих жителів, і наша знімальна група зайшла до військкомату. Там я брав коментар у співробітника ТЦК і сказав йому, що невдовзі ми побачимося з ним. Так воно і сталося. 26 лютого я прийшов у Лівобережний військкомат із твердим рішенням стати до лав оборони міста», - розповідає Максим.

Однак тоді у ЗСУ вже не брали. Можна було записатися лише у ТрО. Максим вступив до 107 батальйону. Його разом з іншими чоловіками відвезли на автобусах до військової частини 3057, де обмундирували та озброїли.

«Компанія була дуже різношерста. У когось був досвід АТО та ООС, у когось просто строкова служба, як у мене, у когось  - нічого не було лише бажання зі зброєю в руках захищати свою землю. Не було взаємодії, не було налагодженого зв'язку, але всі один одному підказували, як користуватися автоматом і носити правильно бронежилет. Наприклад, як користуватися «мухою» (одноразовий гранатомет, – прим. ред.) я дізнався лише під час бойового завдання», – каже Максим Чумак.

Дуже довгий день

Перші дні оборони Маріуполя були сповнені суєти та неузгодженості. Усі шукали тих, хто ставить «мітки», вишукували диверсантів. 

«Хаотичний  рух, – так характеризує Максим той період. - Толком нічого не зрозуміло, не ясно, чому вірити, а чому ні. Ми багато рухалися, мало спали і постійно спускалися в підвал за небезпеки авіаудару».

Спочатку він виконував завдання з охорони школи №11 на Кірова, потім його перекинули на Похоронний будинок на Старокримській трасі. Стояло завдання утримувати напрямок від можливого прориву ворожої піхоти та техніки до міста. Проте позицію ТрО було розсекречено. Росіяни почали працювати по ній з танка та мінометів і всім, хто вижив після жорстокого обстрілу, довелося відійти далі.

«Найдовший день був 15 березня. Ми тоді базувалися на МДУ. Ми мали завдання супроводити наш танк у бік пам'ятника «Літак», що на АС-2, але виявилося, що це вже ворожа територія», - розповідає Максим. Захисники Маріуполя потрапили до засідок у дворах у районі вулиці Зелінського.

«По нас відкрили вогонь з усіх боків. Ми намагалися відстрілюватися, але до ладу не зрозуміло було, куди стріляти. Мій побратим почав коригувати вогонь нашого танка. Багато хто з нашої групи дістав поранення, не сумісні з життям», - розповідає Максим. 

Тоді він ухвалив єдине рішення, яке здалося вірним на той момент, для того, щоб вижити – втекти, в під'їзді, зняти з себе форму і замаскуватися під цивільну людину.

«Мені не соромно за це. Я не рекс. Ну, «поклав» би я одного, а може й ні, і на цьому все. У 2014 році я не пішов воювати, хоча тоді був молодшим, тільки після служби в армії,  навіть не курив. Але я дав тоді обіцянку взяти участь у захисті країни та свій обов'язок виконав. Одна людина мені якось сказала: «Головне вижити». Якщо ти не виживеш – ти завдання не виконаєш. Мертвий воїн – не воїн», - упевнений Максим Чумак.

Вихід на Велику землю

Боєць каже, що історія його виходу з оточення дуже довга, але довго її розповідати нема рації. Добу він переночував у підвалі, потім пробрався до батьків та дівчини, які жили у Приморському районі. Зустрівшись, сім'я зв'язалася з братом Максимом, який служив в армії, але виконував завдання не в Маріуполі. Розробили план виїзду з Маріуполя. Відкладати від’їзд було неможливо через стан здоров’я батька, у якого почалися серйозні проблеми із серцем, і надати допомогу могли лише на вільній землі.

Максиму потрібно було дізнатися інформацію та шляхи виїзду. На свій страх і ризик було вирішено їхати до вже окупованого Мангушу. На ворожому блокпосту Максима з родиною зупинили та влаштували огляд. Але оскільки хлопець не мав татуювань, а в старій трудовій книжці було вказано останнє місце роботи лише охоронцем у ТЦ «Україна» - пропустили практично без проблем. Батьки Максима поїхали одразу до Запоріжжя, а він із дівчиною – через Бердянськ.

Там на блокпосту довелося поспілкуватися із бурятами.

«Вони дуже дивувалися, що паспорт може бути не книжкою, а ID-карткою. У мене був із собою старий ноутбук, і вони стали наказати, що я, напевно, хакер і можу їх «зламати». Але загалом перевіряли не дуже ретельно, таке відчуття, що вислуговувалися перед начальством», - згадує Максим.

1 квітня 2022 року у складі гуманітарної колони, незважаючи на протидії окупантів, Максим Чумак виїхав на Велику землю і ввечері вже був у Запоріжжі.

Нічого не закінчено

«Я постійно думав, хто я тепер? Чи назвуть мене дезертиром? У мене не було контактів командування, лише телефони побратимів. Я одразу пішов у військкомат, сказав, що у мене немає підтвердження, але я військовослужбовець і хочу далі виконувати свій обов'язок», - каже Максим.

Йому видали тимчасовий військовий квиток. Максим зв'язався із побратимом, який перебував у Дніпрі. 

«Нічого не закінчилося. Ми поїхали на зустріч із новим комбатом і записалися, що ми є. Спочатку нас зібралося 40 людей, які так само змогли вийти з Маріуполя, потім стали прибувати офіцери запасу. Батальйон потребував доукомплектації», - каже Максим.

Вже влітку 2022 року він із побратимами у складі оновленого 107 батальйону вирушив на Донеччину.

У Маріуполі Максим Чумак був просто стрільцем. Тепер він мав освоїти нову військову професію логіста і діловода. Він довго розбирався у всіх нюансах, але зрештою опанував її. Однак на початку 2025 року боєць був переведений із батальйону до бригади, де почав займатися рекрутингом. «Рекрутинг – це не лише пошук та робота з кандидатами. Це комунікації, взаємодії зі ЗМІ, підготовка матеріалів та публікацій. Дуже схоже на журналістику», - розповідає він і додає, що всю службу за сумісництвом виконував репортерські доручення.

Знайти себе в армії

Максим Чумак каже, що рекрутингові центри дають можливість людям вибрати місце своєї служби, зробити вибір усвідомленим, а не потрапити до «бусу ТЦК».

«Справа в тому, що війна буде ще 500 років, – сміється він. До цього потрібно підійти як до пошуку оптимальної роботи для себе. У ЗСУ кожен знайде, що вміє робити. Водиш авто – чудово, вмієш працювати у Word та Excel – супер. Триматимеш автомат – взагалі топ. А якщо не вмієш, але хочеш – швидко навчать. Для IT взагалі величезна кількість вакансій. Знайти в армії себе можуть усі – від психологів до шахтарів», – впевнений Максим.

На його думку, кожен українець може обрати підрозділ, який відповідає його запитам та світогляду, адже кожен підрозділ має вже свою багату історію і в кожному служать свої добрі люди.

 «Роботи вистачає і її треба робити. Я особисто не вірю в жодні «договорняки» та умовні перемир'я. Я продовжуватиму служити, поки війна не закінчиться, а вона швидко не закінчиться», - каже Максим Чумак.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube