Краєзнавець Віктор Мазур. До питання існування Кальміуської паланки в Надазов’ї в ХV-ХVІІ ст.

Згідно Вікіпедії, «Пала́нка — адміністративно-територіальна одиниця у період існування Нової Січі (1734-75 роки), у центрі якої була власне паланка — слобода з невеликим укріпленням і козацькою залогою…Відомий історик А.О. Скальковський у своїй праці «Історія Нової Січі або останнього Коша Запорізького» стверджував у середині XIX сторіччя, що до 1656 року Запорожжя вже ділилося на 5 паланок… Існувало з 1634 року п'ять основних пунктів (митниць) на кордонах Запорізької Січі. В зв'язку з цими п'ятьма пунктами внутрішній адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя поділявся на 5 паланок. Кожна територіальна одиниця мала укріплений форт-паланку, де мешкав полковник з полковницькою старшиною… З самого початку було 5 паланок, зокрема і «у Домасі на річці Кальміус, від сторони Донських козаків…Кальміуська паланка (обороняла тих, що ходили по сіль до Бердянського острова та ловлю риби на Азовському морі; слідкувала за пересуванням Ногайської та Кубанської орди та доносила кошовому), мала кордон з Донськими козаками», пише краєзнавець Віктор Мазурдля 0629.

Для мене, очевидно, що до цього повідомлення потрібні деякі уточнення. По-перше, про наявність козацького поселення в гирлі Кальміусу слід говорити у часовому контексті. А саме, в ХV ст. в Надазов’ї могли активно розвивалися численні рибальські промисли. На користь цього говорить і сам історик, архівіст та статистик Російської імперії польського походження А.О.Скальковський «... у р. Кальміус з боку Азовського моря «де зимівники козачі, ще з часу Предслава Ланцкорского знаходилися...». А ще за А.О.Скальковським: «Гетьманство чи отаманство Прецлава Ланцкоронського приходиться між 1500 і 1515 роками, тобто царювання короля Сігізмунда І». Сучасні дослідники гетьманство Прецлава Ланцкоронського обмежують 1512 роком. Але саме цікаве у А.О.Скальковського про Кальміуську паланку: «там уже два століття відбуваються  суперечки з Доннами за ловлю риби на косах Білосарайській, Кривій та інших, а в ті часи (1710-1775) вічна ворожда породила чвари, навіть битви за промисел на протилежній Кубанській стороні Азовського моря». Тобто, суперечки почалися після 1500 р. за «отаманства Прецлава Ланцкоронського». І закінчився приблизно в часи приходу ногайських татар в Надазов’я, а саме в другій половині ХVІ ст.

По-друге, А.О.Скальковський прямо не пише про існування 5 паланок в 1656 р. Натомість, з цього приводу він зазначив, що устрій Запорозького козацтва в 1766 р. був такий самий: «вірогідно за 100 років до того – бо Запоріжжя до самого 1766 р. ніяким змінам не піддавалося». Очевидно, що мова у А.О.Скальковського йде про паланочний устрій Запорізької Січі, який не змінювався, а не про кількість паланок. 

По-третє, станом на 1634 р. митниця Запорізької Січі не могла знаходитися в гирлі Кальміусу, бо її кордон проходив набагато північніше: «від Самарських земель через степ до самої ріки Дон». На півдні землі Запорізької Січі  доходили «до самих степів Ногайських і Кримських».

По-четверте, річка Кальміус, дійсно, була кордоном між Запорозьким і Донським козацтвом… в середині ХVІІІ ст. Тобто, в одному повідомленні об’єднали історичні події майже двох століть. Безперечно, що не можна відкидати можливість існування козацького поселення в гирлі Кальміусу на початку ХVІ ст, але й про існування Кальміуської паланки в 1634 р. стверджувати не коректно.

На початку XVI ст. Запорізьке козацтво вже представляло собою окрему громаду з ознаками політичної самостійності. Як писав А.О.Скальковський: «грунтуючись на самих доcтoвіpниx переказах самого козацтва і прагматичних актах, маємо прийняти майже за аксіому, що два головні козацькі товариства, Запорізьке і Донське, з'явилися або в один і той же час, або друге незабаром після першого, а саме на початку XVI ст. (1500- 1510). Ми говоримо про появу їх історичну, і політичну, в зносинах з урядами, у вигляді війська, яке виконує певну уже службу, і створене цивільне, так би мовити, тіло або громада». 

Цю «громаду» цілком логічно можна сприймати в контексті подій другої половини ХІV ст. Український історик Шабульдо Ф.М. (1941-2012) в свій праці «Земли Юго-Восточной Руси в составе Княжества Великого Литовского (далі ВКЛ)» повідомляє, що «до 1317 р. влада хана Узбека була затверджена на території від Дніпра до Дону», про що свідчить початок карбування в Азакському монетному дворі перших монет, а саме хана Узбека. 1357 р. став останнім ханського самодержавності Золотої орди. В 1359 р. після смерті хана Більдібеку почався розкол в Орді і феодальне розпад території. Станом на 1362 р. територію між Дніпром і Доном контролював хан Кільдибек, проти якого виступив хан Тохтамиш в союзі з великим князем Литовським Ольгердом. В 1362 р. відбулася відома битва при Синіх Водах, в якій перемогли литовсько-татарські сили. 

Коментуючи наслідки битви при Синіх Водах для Київського князівства, Шабульдо Ф.М. вказав: «Київ мав безпосереднє відношення до результатів битви, тобто звільнення від власті Орди Торговиці, Білої церкви, Звенигорода і степів, починаючи від Києва і Путивля аж до гирла Дону і до Очакова». Разом з тим, вчений повідомляє про те, що «В результаті розгрому ординців в битві при Синіх Водах  кордони підвладної Орді території в Північно-Західного Причорномор’я були відсунуті до берегової зони в низов’ях Дністра і Південного Бугу, а на Дніпрі – до його порогів».

Саме після битви 1362 р. територія майбутньої Запорізької Січі виділилася зі складу Орди. Ця територія спочатку стала частиною Київського князівства і підконтрольна ВКЛ, а пізніше і Речі Посполитій. Уже до кінця ХІV ст., згідно Шабульдо Ф.М., «значна частина Дніпровського лівобережжя вже була приєднана до Київського князівства…його стабільні північно-східні кордони доходили до верхів’я р.Тихої Сосни (правої притоки Сіверського Донця». Річку Тиха Сосна в ті часи називали київсько-ординським прикордонням.

Хан Золотої Орди Тохтамиша, столиця якого станом на 20 травня 1393 р. розміщувалася в гирлі Дону, написав Ярлик до польського короля про підтвердження миру між ними. В ярлику не вказано ім’я короля, бо, згідно Островської угоди 1392 р., фактична верховна рада належала князю Вітовту. А за польським королем Владиславом ІІ Ягайло де-юре титул великого князя литовського. В Ярлику, окрім іншого, Тохтамиш писав: «повѣдати вамъ нашему брату. абы то вѣдали вы + што(а)  межи твоєѣ землѣ. суть кнѧ(ж)ниѧ волости. давали выходъ Бѣлои̏ ω̏рдѣ. то намъ наше даи̏те а што будеть вашеѣ державы под нами. а мы за то не стои̏мъ вамъ. и̏щите своєго а мы вамъ дамо. А и̏ ѣще што было межи насъ какъ здавна. гостемъ путь чистъ. и̏ вашимъ и̏ нашимъ торговцемъ. безъ прии̏мъ без пакости. всѧкому чл̃вку. и̏ чорнымъ людемъ промъслъ. На то все послали єсмо. сеи̏ нашь ѧрлыкъ. и̏ с нашею печатью золотою. абы то крѣпко было. А тои̏ ѧрлыкъ писано оу ω̏рдѣ на оустьи̏ Дону».

Виходячи з Ярлику, кордони Князівства мали бути непорушними, а торгівля між Ордою і Князівством повинна була здійснюватися «без пакості». Прості «чорні» люди могли вільно займатися промислом. Насправді, Ярлик залишився, швидше всього, договором про наміри.

Бо вже влітку 1395 р. війська середньоазійського правителя Тимура розгромили західні улуси Орди: по Дону, Дніпру і в Криму. Похід Тамерлана став політичною і економічною катастрофою для Золотої Орди. Дуже постраждала азійсько-європейська торгівля, бо були спалені основні її центри – Хорезм, Кафа, Старий Сарай, Астрахань, Азак (Тана), Маджар, Солхат тощо.

Після відходу Тамерлана в Середню Азію землі Орди спустошилися і процес розпаду ще більше посилився. В таких умовах  влітку 1397 р. відбувся перший похід військ князя литовського Вітовта проти сил ханів Тимура-Кутлука і Едигея. Згідно Шабульдо Ф.М., «не зустрічаючи сильного спротиву, війська Вітовта досягли традиційних місць ординських кочівлів, в низов’ях Дону, захопили там багато полонених, а потім проникли в Крим, де 8 вересня в битві біля Кафи розгромили загони місцевих ординців…А вже влітку 1398 р. Вітовт на правому березі гирла Дніпра побудував кам’яну фортецю Тавань (місто святого Іоанна)». 

З повідомлення українського історика Шабульдо Ф.М. видно, що Вітовт пішов шукати битви з татарськими ханами. А вони кочували в південних степах близько Дону

Саме князя Вітовта історики вважають засновником фортець у Брацлаві, Черкасах, фортець і і портів у південних степах: Каравул (Рашків) на Дністрі, Коцюбіїв в Одеській затоці, Чорне місто (Черн на Дністровському лимані, на лівому (овідіопольському) березі), Вітовтова переправа (Первомайськ) на Південному Бузі, Дашів (Очаків) і Вітовтова Митниця, Соколець (Вознесенськ)  в пониззі Дніпра. Не виключено, що Вітовтова Митниця і була фортецею Тавань, про яку згадує Шабульдо Ф.М. 

Сучасний український історик Л.В.Войтович в своїй книзі «Формування кримськотатарського народу: вступ до етногенезу» дуже добре описав і події, які відбулися в Криму в ХІV-ХV ст. Незважаючи на поразку Вітовта у битві на річці Ворскла в 1399 р. від золотоординських ханів, він продовжував до кінця 30-х років ХІV ст. впливати на політично-економічну ситуацію як в Криму, так у південних степах. В золотоординській міжусобній війні нащадки Тохтамиша у боротьбі за ханство завжди мали підтримку князя Вітовта. В 1412 р. ханом став Джелал-ад-Дин, пізніше Кепек. В 1424 р. війська князя нанесли розгром претенденту на ханство Худайдату, після чого хан Мухаммед (союзник Вітовта) завоював Крим, а в 1426 р. і столицю Золотої Орди – Сарай. 

Саме міжусобиця в Золотій Орді і система укріплень на південних кордонах ВКЛ, швидше всього, пригальмовувала агресивність Золотої Орди в напрямку Запоріжжя. Кордон між Ордою і ВКЛ на початку ХV ст. проходила по західному березі річки Оскол до впадання її в Сіверський Донець, далі межа йшла по північному березі Сіверського Дінця до гирла Казенного Торця, далі межа йшла в південно-західному напрямку по західному березі Казенного Торця до його гирла, від гирла Казенного Торця межа йшла на південний захід до місця впадіння Мокрої Яли в річку Вовчу. Після перемог Вітовта, побудови фортеці Тавань та занепаду Орди, приєднані до ВКЛ землі стали заселятися переселенцями з Сіверщини аж до берегів річок Самара і Оскол. Основним заняттям переселенців були уходницькі промисли і скотарство. Саме на початку ХV ст., швидше всього, Запоріжжя, Північне Приазов’я і узбережжя Азовського моря стали заселятися воїнами-козаками, рибаками і мисливцями.

В праці української історині Тетяни Ґедзь «Тавань і таванські переправи на картах ХVІ- ХVІІ ст.згадується «найдавніше джерело – опис південного кордону Великого князівства Литовського до 1460 року – «перевози» згадуються в множині: «А от устя Днепрова до Таваня, у Таваня были Вашей милости господарские наполы с перекопским царем». «Наполы» – це застаріле слово «напополам». Від Тавані по Дніпру вверх і проходив південний кордон ВКЛ і Золотої Орди.

Згідно історика Л.В.Войтовича, у 1441 р. хан Хаджі І Ґірей у результаті розпаду Золотої Орди і завдяки підтримці Польсько-Литовської держави  заснував Кримське ханство.  Разом з тим, землі від Дністра до Дону утримав інший претендент на ханство  хан Ногайської орди Сеїд Ахмед, якого у 1452 році розбив Хаджі Гірей. Той же Хаджі Гірей у битві на Дону у 1465 р. переміг хана Астраханського ханства Махмуда. Невдовзі, в 1466 р. Хаджі Гірей помер.

Його наступник, Менґлі I Ґерай у перші роки теж проводив дружню щодо Литви політику. Але у 1475 р. (або 1478) він  визнав османського султана як халіфа мусульман. А з 1480-х р. Менґлі I Ґерай  починає орієнтуватись на союз з Великим князівством Московським проти ВКЛ та Золотої Орди і починаються набіги татар Кримського ханства на українські території. Саме після 1480 року побудовані Вітовтом фортеці були зруйновані і відновлені як турецько-татарські. За активної підтримки з боку великого князя Івана ІІІ кримськотатарські війська, починаючи з 1482 р., здійснюють регулярні вторгнення у литовські володіння, зокрема в Україну – Поділля, Київ. 

Тобто, в період з 1398 до 1470-х рр. українсько-литовський військово-промисловий контингент накопичував потенціал на території Північного Причорномор’я, зокрема в Запоріжжі. Безперечно, що між воєнними подіями міжусобних суперечок тривала, хоч і повільна, економічна експансія ВКЛ на узбережжя Азовського моря. Адже ця територія почергово контролювалася союзниками литовських князів. Разом з цим, в кінці ХV ст., коли Кримське ханство визнало свою васальність перед Османською імперією і перестало бути союзником Польсько-Литовської держави, більша частина приєднаного Запоріжжя стала організовуватися у військові загони. Їх метою були захист і здійснення превентивних військових ударів по татарських та ногайських ордах.

На фоні вищесказаного не безпідставною виглядає інформація історика А.О. Скалько́вського з «Історії Нової Січі або останнього Коша Запорізького»: «грунтуючись на самих доcтoвіpниx переказах самого козацтва і прагматичних актах, маємо прийняти майже за аксіому, що два головні козацькі товариства, Запорізьке і Донське, з'явилися або в один і той же час, або друге незабаром після першого, а саме на початку XVI століття (1500- 1510 рр.). Ми говоримо про появу їх історичну, і політичну, в зносинах з урядами, у вигляді війська, яке виконує певну уже службу, і створене цивільне, так би мовити, тіло або громада». 

Польський історик Чарновський Ян в своїй «Історії козаків» (1854 р.) вказував, що «до 1511 року запоріжців ще не існувало, лише тоді було прийнято рішення (сейму – авт.) утримувати 4000 кінноти та зібрати на їх фінансування з кожної десятини землі в перший рік по 18, а наступний - по 12 грошів. Ця армія мала захищати Поділля. Спочатку дві тисячі бійців мали змінювалися кожні два роки аж поки воїни не звикли б жити постійно на своїх островах. Дашкевич (Єфстафій, перший кошовий – авт.) повертається до Запоріжжя і пропонує хаотично розсіяним та не надто комфортно живучим там лицарям свою допомогу, вогнепальну зброю та поради, а запоріжці, бачачи в ньому високі знання бойового мистецтва, надзвичайну хоробрість, рухливість і невсипущу діяльність, що так до вподоби їх характеру, вибирають його своїм кошовим.

Новий отаман розділив своїх підлеглих на сотні, надав їм права та обов`язки. Проте козаків на початку було все ж замало, бо вся їхня чисельність становила заледве 2000.

Основними чеснотами цієї новоорганізованої армії були презирство до життя, вміння витримувати всі негаразди, беззаперечна покірність керівництву під час війни, рівний поділ військової здобичі та вільні вибори очільників.

Тим часом Зигмунт I дозволяє їм вести господарства (хутори) над порогами і дає Дашкевичу Канів і Черкаси. Крім того, козакам надаються землі по обидва боки Дніпра, між річками Кінська вода, Самара, Кальміус, Ташлик і Буг».

Тому повідомлення про те, що «у р. Кальміус з боку Азовського моря», існували поселення «ще з часу Предслава Ланцкорського» практично не підлягає сумніву. Акцентую увагу, що мова йде про поселення, не козацькі воєнні зимівники, адже в кінці XV ст. турецько-татарська гегемонія у південних степах тільки встановлювалася. Насправді, говорити про козацькі зимівники чи поселення в Надазов’ї XV ст. потрібно дуже обережно. Адже напруженість у відносинах ВКЛ, спочатку, з непідконтрольними ханами, а пізніше, і з Кримським ханством, васальним від Туреччини, зростала дуже швидко. Тому ті промисли в Приазов’ї, які і могли існувати до 70-х років XV ст., ставали дуже небезпечною, справою після приходу Туреччини в Азовське море і зміцнення позицій Кримського ханства у південних степах Надазов’я. Точніше сказати, такі поселення на берегах Азовського моря могли мати тимчасовий і випадковий характер, особливо починаючи з останньої чверті ХV ст.

Проте вже на початку ХVІ ст. кримські хани стали постійно здійснювати походи проти Московії, точніше проти кочовиків з Поволжя та Прикаспію. При Мехмеді І (1515-1523) Кримське ханство воювало в Поволжі. В 1532 р. кримський хан Сахіб І відвоював у Москви Казанське ханство. В 1541 р. цей хан мав битву  з Москвою на р.Ока. Тобто на початку ХVІ ст. в степах Надазов’я існувала певна воєнно-політична напруга. Татари ходили на кордони Московського царства, не чіпаючи землі ВКЛ. Саме нейтралітет Кримського ханства дав змогу Речі Посполитій спокійно освоїти землі. Адже основна маса переселенців з ВКЛ зосередилась поза південними степами, підконтрольними Золотій Орді. А саме на території «степів, починаючи від Києва і Путивля аж до гирла Дону».

Більше того, на початку ХVІ ст. вже існувала мирна співпраці між населенням Криму і дніпровськими землями Речі Посполитої. Татари торгували з козаками сіллю з Сивашу та отримували у них гарантії безпеки татарських пастухів, які випасали худобу за межами півострова. Окрім цього, в 1521 Мехмед І Гірей повстав проти османського султана Шах-Алі (ставленика Василя ІІІ) та покликав на допомогу козаків. Коли османські кораблі вирушили до Криму, козаки напали на Стамбул. Султан був вимушений відкликати флот із Криму. До того ж в Криму османське військо було розгромлено татарами, на боці яких виступив козацький полк. Рештки османської армії вимушені були залишити півострів. Після цієї перемоги Мехмед-Гірей в урочищі Карайтебен уклав договір з козацькою старшиною, за яким козаки зобов'язувалися допомагати кримським татарам, а кримські татари — козакам.

Український історик Микола Аркас в своїй праці «Історія України-Руси» (т.2ч.1) повідомляє про першу спробу Князівства Великого Литовського «списати на реєстр всіх тутешніх козаків. Се було вже року 1541. І нічого з того не вийшло, бо як почали шукати «козаків», то таких людей не знайшлося: той міщанин, той землянин, той на службі у когось, а таких людей – «козаків» не було… Ще не вигідно було признаватися до того. А напади козацькі все більшали: там купців обдерли, там Очаків пограбували - припливли на 32 чайках (запорожські човни до походів) і здобули замок… Знов Татари з скаргами, знов великий князь шле листи до старост, щоб дбали та не пускали козаків. Де там не пускали, коли й самі старости не від того, щоб піти з козаками та й собі щось заробити! Помаленьку дійшло до того, що козаччина опанувала Дніпровий Низ, степи».

І лише в 1572 р. за вказівкою польського короля Сигізмунда ІІ коронний гетьман Юрій Язловецький вперше взяв на державну службу 300 козаків, що їх почали з того часу називати реєстровими.

Історик М.Аркас не вказує кордонів «степів, яким опанувала козаччина». Але, очевидно, степи Київського князівства були крайніми землями Великого князівства Литовського. На середину ХVІ ст. південно-східний кордон ВКЛ проходив від річки Мурафа, лівої притоки Дністра (на півдні Вінницької області), далі униз по Дністру до Чорного моря; по чорноморському узбережжю до Дніпровського лиману, включаючи руський Дашів (сучасний Очаків), йшов по Дніпру доходячи до острова Тавань (тут знаходилася переправа, котру спільно утримували литовський князь і кримський хан); далі переходив на Кінські Води; з лівого берега Кінських Вод виходив на Приазовську височину; далі звертав на Воловий Брід (знаходився при впадінні в праву притоку Вовчої річки Солона); далі йшов до джерел річки Самара; далі переходив Сіверський Донець і по правому берегу Осколу йшов на Тиху Сосну (права притока Дону); далі підходив до південно-західного кордону Московського царства. 

Саме після 1480 р. південно-східні землі Київського князівства стати форпостом захисту ВКЛ від загрози Кримського ханства як васалу Османської імперії. Тому не дивно, що в 1550-х р., як зазначає М.Аркас, з’являється «заможний магнат, властитель кількох сіл в полудневій Волині» князь Дмитро Вишневецький, «що в піснях прозвано його Байдою», у якого «в голові був не аби який плян: опираючися на Литовсько-польську державу і піддержуючи приязнь з Туреччиною, держати в руках Крим». Тому «Вишневецький збудував на Хортиці земляний городок, кріпость, і се була перша Січ Запорозька». Це відбулося в 1552-1553 рр. 

В другій половині ХVІ ст. відносини Кримського ханства і козаків стали напруженими в зв’язку з зближенням останніх з московським царством. Так, в 1556 р. ратні люди московського царя та запорозько-донські козаки перейшовши Надазов’я зруйнували околиці Іслам-Кермена (Каховки), Очакова і Керчі. На що кримський хан Девлет І  навесні 1557 р. відповів 24-х денним штурмом фортеці Хортиця. Проте славний Байда втримав позиції і відбив всі атаки. Взимку 1558 р. стотисячне татарське військо вирушило через степи Надазов’я і Сіверський Донець в Московське царство. Але влітку 1558 р. похід Байди і ратних людей на човнах вниз по Дніпру аж до Перекопу зупинило татарський похід на Москву. 

Взагалі, в період правління кримського хана Девлета І Гірея (1551-1577) походи проти Москви були частими і дієвими: 1562,1563,1564, 1565, 1569, 1570 роки. Саме при Девлет І Гіреї були відновлені незалежність Казанського і Астраханського ханств. А в 1571 році за сприяння Османської імперії і в узгодженні з Річчю Посполитою хан Девлет І спалив Москву вщент. Ці татарські походи не сприяли соціально-економічному розвитку Надазов’я.

Надзвичайно цікава мапа англійського дипломата і картографа А.Дженкінсона «Опис Русі, Московії і Тартарії» (Лондон,1562 р.) в аспекті присутності татарських орд в Північному Приазов’ї. Хоч критики і мають багато питань до складачів цієї мапи, проте я зосереджу увагу на фрагменті цієї мапи з зображенням території Надазов’я. На фрагменті цієї мапи чітко видно вершників з луком і шаблею на території Тартарії. Ногайська орда (на мапі NAGAIA) ще не емігрувала на терени Приазов’я і знаходиться за Волгою. 

З великою вірогідністю  припускаю, що це вершники Кримського ханства. Зверну увагу, що у вершника в руці абордажна турецька піратська шабля. Вона служила під час абордажних битв та берегових рейдів, використовувалася для розрубування канатів та дверей кают. Клинки найзнаменитіших флібустьєрів виготовлялися за особливим замовленням та відрізнялися незвичайною формою. Шаблю такої форми названо на честь турецького пірата, правителя Алжиру і адмірала Османської імперії Хайреддіна Барбаросса (відомого як Хизир-реіс, 1475 - 1546). Головною зброєю його була злегка вигнута шабля із закритим ефесом. Це типовий для XVI століття бойовий зразок східних моряків. Існує і другий варіант зброї Барбаросси - кривий клинок, що розширюється до вістря. Тому цих вершників, на мій погляд,  укладачі цієї мапи асоціювали з Османською імперією і виділили конкретну рису – турецьку абордажну шаблю, яка була на той час відома всій Європі.  можна ідентифікувати як вершників Кримського ханства, яке на той час було васалом Османської імперії. 

Разом з тим, Вікіпедія, за даними українського історика В.О.Пірко, повідомляє, що: «Дома́ха — запорізький форпост на березі Азовського моря, центр Кальміуської паланки, існував з 1594 по 1768 рік». Уважний читач, мабуть звернув увагу, що автор цього дослідження любить перевіряти неоднозначно сприймаючу історичну інформацію. Тому я вирішив перевірити Вікіпедію, зокрема посилання. Отже, відомий український історик Пірко В.О. (1935-2012) вказує на Домаху в гирлі Кальміусу, посилаючись на свою працю «Заселення і господарське освоєння степної України в XVI-XVIII ст.» (2004 р.). В ній він, зокрема згадує про таємну систему водного переходу, «в яку вписується споруджена запорожцями на початку XVII ст. при гирлі Кальміусу фортеця Домаха, яка була не тільки своєрідними морськими воротами, але й самим східним форпостом Січі на узбережжі Азовського моря».  Такий висновок український історик робить з посиланням на сторінку 391 енциклопедичного видання «Історії міст і сіл України. Донецька область» (1970 р.): «Ще на початку XVI ст. на правому березі гирла річки Кальміус запорізькі козаки побудували фортецю Кальміус, яка захищала їх від набігів кримських і ногайських татар. 1611 року вона стала центром паланки».                                                 

 Остання інформація була взята з Центрального Державного історичного архіву (ЦДІА) УРСР в Києві (ф.229, оп.1, спр.152, арк.2). Тобто, в 1970 році фортеця в гирлі Кальміусу мала однойменну назву, а в 2004 році вона вже стала називатися Домахою!? 

Той же український історик В.О.Пірко в іншій своїй праці «До питання про адміністративний устрій східних окраїн Нової Січі» вказує, що «на початку XVII ст. при гирлі Кальміусу, на місці венеціансько-генуезького поселення Адомахи, козаки збудували свій укріплений форпост Домаху». Але на середньовічних мапах і портоланах, починаючи з першого письмового портолану Чорноморсько-азовського басейну (60-і роки ХІІІ ст.) топонім на кшталт «Домаха» чи «Адомаха» взагалі відсутній! А це дозволяє припустити, що період існування поселення «Адомаха» (Домаха) більш ранній.

Звідки ж з’явилися дати 1594 р., 1611 р. та початок XVII ст.?  

Для визначення цих дат у вченого В.О.Пірко, очевидно, мало бути певне підґрунтя. Можливо, події 1570 року, коли  король Сигізмунд II Август послав Михайла Вишневецького на Астрахань. До його війська долучилися запорожці та «гультяї». В результаті продуманої воєнної Астрахань була звільнена. М. Вишневецький забрав величезні трофеї з османського табору та важку артилерію. Однак 5000 запорозьких козаків, незадоволені розподілом здобичі після походу на Астрахань, відділилися від війська гетьмана Вишневецького і заснували на березі Дону місто Черкаськ з отаманом Михайлом Черкашеним, яке згодом стало «головним всьому війську Донському».

Не виключено, що український історик В.О.Пірко для прийняття рішення про існування Кальміуської паланки з 1594 р. скористався інформацією про битву козаків на Кальміусі в 1585 р. В останній десятиліття ХVІ ст. після приходу Ногайської Орди в Надазов’я посилилася міжусобна боротьба за  престол Кримського ханства. Старший син убитого Мехмеда II Ґерая Саадат в 1584 р. на чолі 15-тисячного ногайського війська захопив Бахчисарай і вступив на ханський престол. Його конкуренти Іслям II Ґерай і його калга Алп Ґерай за підтримки османських військ у битві в долині річки Індол розгромив Саадата Ґерая, який втік у ногайські степи

Цією боротьбою у 1585 р. і скористалися запорозькі козаки на чолі з Яном Оришевським і Михайлом Ружинським, які пограбували ногайські улуси та завдали татарам поразки у битві на Кальміусі. Тоді козаки захопили 40 тис. коней здобичі. Український історик Б.І. Сушинський в своєму історичному есе «Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX століть» відзначив, що «саме після рішучої перемоги М. Ружинського на Кальміусі й Берді ці землі почали підлягати Січі. Тобто, по суті, козаки приєднали до України території, що належали свого часу Київській Русі. І хоч основне військо повернулося на Січ, на названих територіях залишилися прикордонні залоги. Вони створили власні поселення, власні військові табори, такі собі міні-Січі, і татарам тут гуляти вже не стало волі».

Як і в більш ранніх повідомлень, вирази «на Кальміусі» чи «на Берді» дуже важко прив’язати до конкретної місцевості. Чи то до верхів’я, чи то до русла цих річок? З огляду, на те, що інформація про «прикордонні залоги» подана в історичному есе і неможливо встановити їх назви, то її потрібно сприймати більше як тимчасове явище, ніж встановлений факт. У мене немає підстав сумніватися у самому факті походу Михайла Ружинського «на Кальміус і Берду» і захопленні 40 тисяч коней.

Історик і статистик А.О.Скальковський в «Історії Нової Січі» вказує, що 15 січня 1655 року у Білій Церкві Богдан Хмельницький видав універсал на прохання кошового Дем'яна Барабаша, в якому підтвердив грамоту Стефана Баторія від 20 серпня 1576 р.  Та, в свою чергу, була видана на прохання Гетьмана Якова Багданка і Кошового Запорозького низового козацтва Павлюка. А.О.Скальковський повідомляє, що «звичаєм Польської канцелярії є грамоти в цілості», тому і він в своїй праці навів цю грамоту в повному обсязі.

В грамоті польського короля С.Баторія вказуються права і вольності козацькі. Під вольностями розумілися землі «єдиного війська Запорізького», звільнені від податків і чиновників. Зокрема, південний кордон вольностей - від городка Самар «вниз аж до степів Ногайських і Кримських». А на схід «від самарських земель через весь степ до самої ріки Дон, де ще за Прецлава Ланцкоронського Козаки Запорозькі «мевали»: адже то все непорушно у віках Козакам Запорозьким «найдовалося», Его Королевская Мосць грамотою своєю Козакам Запорозьким підтвердив і укріпив».

Тобто, станом на 1576 рік Запорозьке низове козацтво вже існувало «від самарських земель через весь степ до самої ріки Дон... Вниз аж до степів Ногайських і Кримських». Вираз «до самої ріки Дон» слід розуміти як «до верхньої течії Дону». Очевидно, що північне узбережжя Азовського моря було спочатку під контролем кримських, а потім і ногайських татар. Звертаю увагу, що С.Баторій видав свою грамоту на вольності Запорізькому низовому козацтву в 1576 р., після походу Дмитра Вишневецького. Очевидно, що у козацтва виникла потреба закріпити за собою права на свої землі. Як писав А.О.Скальковський: «і Росія, і Польща формальними хартіями дають Козакам право (jura) власності на ті землі, якими вони з давніх часів дійсно (de factо) володіли». 

У останній чверті ХVІ ст. ногайські племена перекочувала в південноукраїнські степи, де на той час домінувало козацьке населення невеликих сіл, хуторів і зимівників. Рибальство на Азовському морі і мисливство в степах стали небезпечними, тому слід говорити про повний занепад козацьких промислів. В наслідок цього між Запорозьким низовим козацтвом і ногайськими татарами, підтримуваними кримчаками, почався двохсотлітній конфлікт за землі Надазов’я. За землі, які з початку ХV ст. почав освоювати переселений з Сіверщини українсько-литовський люд.

Московія з другої сторони не приховувала своїх намірів розширення царства на захід. Вікіпедія повідомляє про  відповідь московського царя Івана IV на скарги татарського князя Юсупа, датовані 1549 р. Татарський князь скаржився на свавільства козаків, а цар відповідав: вони йому не підлягають. Юсуп в одній із скарг говорить: «козаки і севрюки, которые на Дону стоят», а в іншій згадує про те, що якісь «свавільники» поробили собі «городи» на Дону і б'ють послів. Російський історик А.Скальковський повідомляє, що «в 1559 році Донці вже вважалися підданими царя Івана IV». Але тільки, згідно Вікіпедії, «з січня 1570 року грамотою московського царя Івана IV Грозного «донці» стали Головним Донським військом і його підданими.  До грамоти Івана Грозного донські козаки мали старшину і центр у станиці Раздорська. Грамота московського царя поклала початок приборканню донців і реорганізації вольностей на керовані свободи в устрої війська». Не бажаючи проводити активні воєнні дії в Приазов’ї, московський цар Федір грамотою від 1584 р. наказував донським козакам «з Азовськими людьми (турками і татарами) жити смирно і без запалу ніякого Азовським людям не вчиняли». 

Тому в таких політичних умовах говорити про наявність в кінці ХVІ ст. форпосту як постійного козацького поселення в гирлі р.Кальміусу немає сенсу. Але це зовсім не означає, що поселення рибалок не могло бути засноване набагато раніше: як під час «дружби» литовського князя Вітовта з татарами на початку ХV ст., так і до приходу ногайських татарів  - до середини ХVІ ст.

В цьому контексті слід згадати А.О.Скальковського, який описуючи Кальміуську паланку в період 1740-1775 року, повідомив: «там уже два століття відбуваються суперечки з Доннами за ловлю риби на косах Білосарайській, Кривій та інших». Тобто, суперечки між донськими і запорозькими козаками почались приблизно з 1540-х років. А контролювати Білосарайську, і Криву коси запорожцям зручніше було, на мій погляд, саме з гирла р.Кальміусу. Очевидно, що на час суперечок запорізькі зимівники існували як на Білосарайській, так і на Кривій косах. 

Дотримуючись думки видатного історика А.О.Скальковського, що історичні періоди заснування Запорозького і Донського козацтв приблизно однакові. А рибальські суперечки між ними тривали з середини ХVІ ст., то саме козацьке поселення в гирлі річки Кальміус теоретично могло бути засноване в період з 1500 р. до 1512 року за «отаманства Прецлава Ланцкоронського». Доречно нагадати, що приблизно на цей період заснування козацького поселення в гирлах рік і на північно-східному узбережжі Азовського моря вказують історики і краєзнавці. Відомий маріупольський краєзнавець М.Г.Руденко в своїй книзі «Приазов’я – колиска козацтва» повідомив про краєзнавця А.М. Чорногор, який у своїй статті «До історії заснування міста Жданова» (1971) написав, що «ще в 1500 році козаки (не запорожці, оскільки Запорозька Січ утворилась пізніше) побудували в гирлі Кальміуса зимівник Домаха. А А. Лисянський доводить, що «у самого гирла Кальміуса… у XVІ столітті виникло запорозьке городище Домаха. Впродовж цієї теми слід додати і думку маріупольського історика Д. Грушевського, що в гирлі Кальміуса на самому початку XVI століття вже існувала козача фортеця Кальміус. А доказом того, що Кальміус містом був ще в XVI столітті, наведемо повідомлення А. Лисянського, який у книзі «Конец Дикого поля» цитує грамоту московського царя Федора від 31 серпня 1584 року, в якій йдеться про посилку царської платні донським отаманам і козакам, що ходили проти татар «під Кальміус» (підкреслено мною - М.Р.). На грамоту цього ж царя, датовану 1593 роком, посилався відомий запорозький краєзнавець, дійсний член Географічного суспільства СРСР В. Фоменко, коли в своїй роботі «К топонимике Приазовья» писав, що в той рік господарями в гирлі Кальміусу залишалися татари, маючи в його гирлі «місто Кальміус».

Помилковість тверджень про «місто Кальміус в гирлі річки Кальміус» я довів у попередньому розділі. Звертаю увагу, що кожний дослідник вносить свій тип населеного пункту: зимівник, городище, фортеця, місто. Насправді, на мою думку, потрібно говорити про тимчасові  і випадкові козацькі поселення на північно-східному узбережжі Азовського моря в різний час. Їх головною метою, на мій погляд, було здійснення нагляду за рухом ворожих військ на кордонах Запорізького Низового козацтва. А рибальський промисел дозволяв невеликим ватагам козаків в першій половині ХVІ ст. рухатися по приазовським степам, не несучи татарам ніякої загрози, і здійснювати розвідку. А тому цей «бізнес» міг бути лише прикриттям, хоча і являвся важливою складовою економіки Запоріжжя.

 Як я писав раніше, в 1577 році поблизу сучасної Білосарайської коси, в межиріччі Кальміусу і Берди, на узбережжі Азовського моря було засноване татарське поселення Бали (Боли)-сарай, яке, за твердженням істориків, могло проіснувати до 1600 р. Тому така велика кількість захоплених козаками на чолі з Яном Оришевським і Михайлом Ружинським коней в цих місцях лише підтверджує мою версію походження назви цього міста. А саме, розповсюджена назва «Болі (Бали) – сарай» могла набрати цієї форми в результаті неправильного фонетичного сприйняття слова «Bol-suru». В перекладі з турецької «Bol-suru» - «багато стад». І це якось ближче до світу кочівників.  «Bol-suru» - благодатна для випасу овець і коней територія. Тому у запропонований вище фонетичний ряд можна внести зміну: «Рalastra» - «Рalеstra» - «Balestra» - «Bol-suru» - «Боли-сарай» - «Бали-сарай» - «Белосарайська коса».

Не може бути підставою для твердження В.О. Пірко про заснування Домахи факт зустрічі взимку 1587 р. «на Кальміусі» московського посланника Івана Судакова-М'ясного з Асаном-чаушем для спільної подорожі в Крим. Оскільки в нижній течії Кальміусу на той час вже активно кочували вороже налаштовані ногаї, то зустріч могла відбутися, на мою думу, лише у верхів’ях річки Кальміус. Окрім цього, в царській грамоті від 20.03.1593 р. згадується «Калміюс» як «Арасланаєв улус Дівеєв і улуси його». Тому питання локалізації «прикордонних залогів та військових таборів на Кальміус і Берді» і дата заснування фортеці Домаха залишається відкритим. 

Більше того, в ХVІ ст. активність запорожців була направлена проти Османської імперії. Ось перелік подій, які підтверджують вектори активності запорожців:

1493 р. – під проводом черкаського старости Богдана Глинського козаки штурмом взяли та зруйнували фортецю Очаків.

1502 р. - запорожці взяли в облогу фортецю Тавань.

1504 р. - облога Тавані козацьким флотом повторилася.

1516 р. – козаки блокували з моря фортецю Білгород.

1523 р. – флотилія запорожців діяла під Очаковом.

1527 р. – запорожці штурмували Очаків.

1528 р. - флотилія козацьких чайок висадила десант і штурмувала стіни Очакова.

1538 р. - знову громили запорожці відбудований турками Очаків.

1541 р. – під Очаковом діяла флотилія запорізьких чайок.

1548 р. - ще один штурм Очакова.

1551 р. - запорізький флот спустошив Очаків.

1556 р. - ще один штурм Очакова. Козацька флотилія штурмує Керч.

1558 р. - запорізькі моряки опанував Джарилгачем і Перекопом.

1560 р.- козацька флотилія зруйнувала Кафу (Феодосія). Тоді ж у союзі з донеччанами штурмували Азов, а козаки Д. Вишневецького заволоділи Очаковим. 

1574 р. – запорожці штурмували Білгород, зруйнували фортецю Тягинь. Інша флотилія чайок під проводом Покотила розбила турків на морі.

1575 р. - козаки штурмом заволоділи фортецею Трапезунд, розгромили морські пірси і передмістя Стамбула, заволоділи фортецями Кілією, Сілістрією, Синопом.

1576 р. - успішний похід на Варну.

1585 р. – успішний похід на Кальміус і Берду (40 тисяч захоплених коней).

1587 р. – М.Ружинський захопив важливу фортецю Ак-Чукум (Очаків).

1588 р. загін з 1500 запорозьких козаків на чолі із Лук'яном Чорнинським сплюндрували 17 татарських поселень між Гезлевом (Євпаторія) і Перекопом, чинячи помсту за напад кримчаків на Україну. 

1588-1589 рр. - щорічні успішні походи на фортеці Туреччини.

До театру подій слід додати і той факт, що у вересні 1589 р. кримський хан Гази Ґерай зробив великий похід на південні володіння Речі Посполитої, розоривши околиці Львова і Тернополя. На зворотному шляху кримці ледве витримали запеклий бій на дніпровській переправі із запорізькими козаками, втративши частину здобичі і ясиру. Разом з тим, хан Гази Ґерай з початку свого правління (1588 р.) мав мирні стосунки з московських царем Федором Івановичем. А значить не ходив Муравським або Кальміуським шляхом через Приазов’я війною на Москву. В тому ж таки 1589 р. війська хана Гази Ґерая не пропустили до Криму загони свого брата ханзаде Шака Мубарека Ґерая, який хотів прорватися з Черкесії до Криму і захопити ханський престол.

 З вищенаведеного видно, що після приходу Ногайської Орди до південноукраїнських степів відносини між татарами і козаками були зовсім не мирними. Козацтво ставало на ноги і давало зрозуміти всім географічним сусідам, що на політичній арені з’явився новий достойний і сильний гравець. До кінця ХVІ ст. запорізькі козаки здійснили достатньо походів, щоб їх почали сприймати як важливу компоненту європейської політики. Проявили активність запорожці і в Надазов’ї, зокрема опустошивши Арасланові улуси на Кальміусі в 1585 р. Можливо, після цих подій могли з’явитися «прикордонні залоги і міні Січі». Але говорити про якусь дієвість в часі і конкретну локалізацію цих об’єктів, на мій погляд, немає сенсу. Тобто, в окремих місцях була залишена певна кількість козаків для здійснення розвідувальних завдань. Як довго вони могли існувати в тилу ворога?

Тому про контроль над цими територіями з боку Запоріжжя немає підстав говорити, враховуючи історичні факти. Постійні воєнні дії між Запоріжжям і татарами, на моє переконання, повністю виключали можливість безпечного постійного перебування козаків в Надазов’ї, зокрема в гирлі р.Кальміус на протязі ХVІ ст. 

***

Спробуємо визначити ті історичні періоди, коли запорізькі низові козаки теоретично могли займатися «промислами» навколо гирла р.Кальміус на постійні основі. Що може служити доказом існування осілого постійного поселення, яке можна сприйняти як історичного попередника м.Маріуполь. Для цього нам потрібно розглянути історичні процеси, які напряму пов’язані з Військом Запорозьким Низовим і Північним Приазов’ям.

На початку ХVІІ ст. запорізькі, часто з донськими, козаки, здійснювали вдалі походи на кримські і турецькі берега. Проте це не основна тема мого дослідження, тому в рамках свого дослідження зупинюсь на походах 1617 року. Весною 1617 р. в Чорному морі у морській битві 150 запорізьких чайок, які вийшли з Січі, і 50 донських стругів  погромили 10 турецьких галер з 200 меншими човнами і захопили місто Місіврію на західному узбережжі Чорного моря. Доктор історичних наук В.А. Брехуненко в своїй книзі «Морські війни українських козаків» (2007 р.) повідомляє про те, що «у червні 1617 року, вийшовши з Дону, українські козаки на 40-ка чайках та донці на 25-ти стругах розгромили торгові кораблі навпроти гирла Кальміусу». Взагалі, період 1613-1617 рр. В.А.Брехуненко назвав «феєричною козацькою епопеєю».

Очевидно, що наявність торговельних кораблів без супроводу флотилії навпроти гирла Кальміусу, на мій погляд, передбачає відсутність в цей час козацьких сил в цьому місці. Тобто, поява запорожців і донців в цьому місці стала для турецьких торговельних кораблів несподіванкою. Або можна стверджувати про відсутність козацького форпосту в гирлі р.Кальміусу.

Станом на 1619 р. землі козаків Запорозьких юридично входило до складу Речі Посполитої. Проте у виборі своїх дій козаки були практично самостійні. Історик В.А. Брехуненко у вищеназваній книзі вказував, що «напередодні Хотинської війни 1621 р. король Зігмунд ІІІ благав, щоб козаки «в якнайбільшій лічбі човнів на море пішли й держави султана турецького мечем і вогнем воювали». На козацькі морські виправи дуже розраховував відчайдушний борець за самостійність Криму калга (брат-авт.) Шагін-Гірей, коли в 1624 р. укладав військово-політичний союз з Військом Запорізьким». 

Така політична ситуація, на перший погляд, сприяла розвитку козацьких «промислів». Разом з тим, наявність таких «промислів» мали б «оживити» прибережну торгівлю, відповідно і сполучення між ними та Запоріжжям. Проте появи нового шляху з Запоріжжя на Дон вздовж берега Азовського моря історики не відмічають. Натомість, історик В.А. Брехуненко в своїй статті «Самарь і Надпоріжжя у структурі Степового Кордону Європи. XVІ - перша половина XVII ст.» повідомляє:

«Перша половина XVII ст., на яку припадає інтенсифікація взаємин українського та донського козацтва, а відповідно й переміщень запорожців і донців між Україною та Доном, Самарський перевіз та містечко Самарь дістають вагомий стимул для розвитку. Про те, що саме тут проходив маршрут на Дон, виразно свідчать матеріали допитів запорозького полковника Олекси Шафрана та кількох козаків у Валуйці в 1626 р. Козаки,  вирушивши  з території Військ Донського на Запоріжжя, заблукали в степу й забрали до Валуйок. Під час допитів у місцевій Приказній ізбі їх запідозрили у спробах обману, бо шлях з Дону на Запорожжя пролягав задалеко від Валуйок. Як записано в документі, «а то відомо достеменно, і знають те багато людей, що з Дону в Запороги  та із Запорог на Дон ходять степом, не займаючи Дінця, на Кальміус і на Мох, а Дінця на лазять». На що, козаки відповіли: «Як  вони з козацьких містечок пішли і перевезлися річку Аксай, яка прийшла з поля і впала в Таузлу, а Таузла в Дон під козацькі містечка, і вони перевізшись через Оксай, пішли вверх по Тоузлу, і йшли Тоузлом 3 дні. І, покинувши Тоузлу праворуч, пішли степом ліворуч і прийшли на Кальміус. І як прийшли на Кальміус, і тут поле погоріло, шляхів не знайти. І вони йшли тим горілим полем день і ніч, і знайшли шлях, і вирішили, що той шлях з Вовчих Вод, яким возять козаки липи в Кальміус, які ходять на море. І вони тим шляхом, думали, пішли до Вовчих Вод, а від Вовчих Вод до Дніпра вже близько».

Як видно з повідомлення і вищевказаної мапи, шлях з Запорогів на Дон в першій чверті ХVІІ ст. пролягав через урочище Самара до верхів’я Кальміусу і далі на схід до верхів’я річки Міус. Там шлях повертав на південний схід, вздовж сучасної річки Тузлова, до рукава Дону Аксай. На жаль, я не локалізував згаданий Мох. Проте я скористався тим же  джерелом, що і В.А. Брехуненко: «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах» (Москва, 1953. – Т. 1).  На сторінці 69 зустрічаємо «а ездят де з Дону в Запороги через Миюс да на Мох». Тобто, Міюс і Мох – це різні географічні точки. Мох, на мою думку, знаходився десь між верхів’ями Міуса і Кальміуса. Чи це урочище, чи річка – достеменно не відомо. Проте, однозначно можна сказати, що шлях з Дону до Запорогів в першій чверті ХVІІ ст. пролягав далеко від гирла річки Кальміус.

В контексті кримсько-козацьких відносин слід згадати кримського і хана Мехмеда ІІІ, який прагнув досягти незалежності Кримського ханства від Османської імперії. Тому його калга Шахін Ґерай, почав активну діяльність з укладення антиосманського союзу з Річчю Посполитою, що привело до підписання договору про союз з українськими козаками, про який ми згадували вище. Так, союзні козаки в 1628 р. допомогли зняти турецьку облогу фортеці Кирк-Єр (Чуфут-кале), в якій перебував Мехмед ІІІ. Того ж року об’єднані кримсько-козацькі війська не змогли протистояти військам султана через перехід командирів війська на сторону нового хана Джанібека Ґерая. Брати втекли у Запоріжжя, звідки ще двічі здійснювали невдалі походи у Крим. В останньому з цих двох походів Мехмед III загинув від рук козаків за спробу здатися Джанібеку Ґераю, а Шахін Ґерай пішов після цього до Персії. Очевидно, що в ці часи козаки були в протистоянні з основними силами кримських татарів і питання розбудови «промислів», форпостів чи зимівників на узбережжі моря точно було не на часі.

Відомий гетьман нереєстрових запорозьких низових козаків Іван Сулима, згідно українського історика, доктора історичних наук Тараса Чухліба, в 1633 р. і двічі в 1634 р. не вдало ходив на Азов. Звертаю увагу, що І.Сулима добирався до Азову Дніпром, Чорним, через Кіммерійський Босфор в Азовське море. Останній раз, у вересні 1634 року, в облозі брали участь 3000 (!) козаків. Вони увірвалися до фортечного посаду, але чисельна Ногайська орда не допустила захоплення козаками Азову. Вражає кількість козаків, які дісталися до Азову морським шляхом. Як вважають історики, походи І.Сулими під Азов не мали успіху, натомість принесли багато важливої інформації для майбутніх вдалих походів. Безпосередньо, і для взяття донськими і запорізькими козаками фортеці Азову в 1637 р., в якому вони провели «Азовське сидіння»  аж до літа 1642 року.

В 1634 р. частина Ногайської Орда перекочувала в Передкавказзя. Чи могла до того часу існувати запорізька фортеця Домаха чи Кальміус в середині Ногайської орди? 

Маріупольський краєзнавець М.Г. Руденко в своїй праці «Приазов’я – колиска козацтва», посилаючись на маріупольського історика Д.Грушевського, повідомив: «протягом майже всієї першої половини XVII століття в гирлі Кальміусу, як писав маріупольський історик Д. Грушевський, існувала запорозька фортеця. Вона в період походів запорожців проти татар і турок в 1615, 1616, 1617, 1620, 1622, 1624 і 1630 роках давала запасний вихід по Дніпру-Самарі-Вовчій-Кальміусу в Азовське, а потім і в Чорне море, а також можливість безпечного повернення в Кіш, якщо шлях по Дніпру був перекритий турками або татарами. Запасний шлях використовувався і для з’єднання запорожців з донськими козаками для спільних походів на турок і татар у 1625, 1626, 1628, 1630, 1631, 1632, 1640 і 1641 роках».

У мене немає сумніві, що в ці роки «черкаси з Запорогів ходили морем під турські міста» («Акты Московского государства» (далі «Акти»), т.1.). Безперечно, що і «запасний вихід» запорожців  по Дніпру-Самарі-Вовчій-Кальміусу в Азовське, а потім і в Чорне море теж існував. Але з повідомлення М.Г.Руденко складається враження, що ця територія контролювалася козацтвом, раз так часто ходили. Чому ж тоді Іван Сулима діставався до Азова морським шляхом, а не коротким «запасним». Очевидно, що «запасний» річково-сухопутний шлях на той час був неможливим, у зв’язку з присутністю в Надазов’ї Ногайської орди. В даному випадку коректніше сказати, що козаки дуже рідко використовували цей шлях у своїх походах. 

Варто уточнити і той факт, що, згідно В.А.Брехуненко, спільні походи 1616, 1617, 1622, 1625 років були комбіновані, які передбачали зустріч донців і запорожців в морі, безпосередньо перед містом, на яке планувався напад. Зокрема, в 1625 році «морські вовки» з Дону і Запоріжжя зустрілися в морі, безпосередньо перед містом Трапезунд: «такі походи потребували точного розрахунку та блискучого знання особливостей моря». Очевидно, що зустрічаючись в морі перед Трапезундом, донці і запоріжці добиралися різними шляхами і не могли йти разом з Азовського моря.

Про цей «запасний вихід» повідомляють різні українські історики, зокрема і В.А.Брехуненко в книзі «Морські війни українських козаків»: «не від доброго життя козаки опрацювали ще два маршрути виходу в море. Обидва хоча й додавали клопотів, але дозволяли оминути Дніпрово-Бузький лиман. Перший маршрут передбачав використання річок басейну Дніпра - Самари й Вовчої, - а також річки Кальміус, яка впадала в Азовське море. З останнього через Керченську протоку козаки потрапляли  до Чорного моря. Таким маршрутом козаки послуговувалися, здебільшого, при повернені з моря. Були випадки, коли вони спершу навіть підходили до Дніпровсько-Бузького лиману, але, угледівши турецькі кораблі, розверталися й, обігнувши Крим, входили до Азовського моря. Далі чайки піднімалися вгору Кальміусом. У верхів’ї цієї річки на них чекало чергове випробовування: слід було тягти чайки волоком майже 2 км до р.Вовчої, лівої притоки р.Самари. Самарою ж козаки запливали в Дніпро.

Інший маршрут передбачав вихід в Азовське море Доном або повернення на Дон після морського походу. У першому випадку козаки приходили на Дон, тут будували собі чайки чи користувалися суднами донських козаків – стругами – й самостійно або спільно з донцями виходили в море».

З повідомлення В.А. Брехуненко видно, що маршрут через р.Кальміус не був популярним у козаків – важкий і небезпечний. Швидше всього, це був вимушений захід, тому що шлях через Дон, хоч і був довшим, але був безпечнішим. Натомість, маршрут через Дон і верхів’я Кальміусу не передбачав небезпечних контактів з татарами і був сухопутним. 

Не підлягає сумніву, що практично вся річка Кальміус в різні часи контролювалася татарськими ордами. Російський дослідник О.Ю.Куц в своїй книзі «Азовское осадное сиденье 1641 г.» повідомляє, що весною 1636 року Малі Ногаї були загнані в Крим, де «їх розселили по селам окремо по п’ять чоловік на село», відібравши практично все майно і коней. В грудні 1636 року полонений татарин дав свідчення: «І зараз, де Великий Ногай кочує по річці Кальміусу, де їм наказав кочувати кримський царевич (калга)». За наказом Калги на території від Кальміусу до «три днища від Перекопу» кочували Джан Мамет мурзаз племінником Окмамет мурзою. Сам царевич Калга з Кальміусу на Крим пішов з 7 мурзами Великого Ногаю. Хоча невелика частина, а саме улус Чубань мурзи, продовжувала кочувати по Кальміусу та Міусу і в 1637 р. (Дела Донские, т.1).

В збірнику «Воссоединение России с Украиной» (1953р.) документ за №121 від 4 квітня 1638 р. свідчить про перебування 10 000 запорозьких козаків на Дону. Донський військовий отаман М.Татарин в Посольському наказі повідомляє, що донські і запорізькі козаки «посилки під кримські улуси цьогорічної зими не посилали» і послати було не можливо, тому що «між Кримом і Азовом кочують Большово ногаю мурзи з улусами своїми по Кальміусу, і по Кальцу, і по Бердам, і по Молочним водам і по річкам від Криму в чотирьох днях і від Азову в шести днях». 

Ще в одному документі за №130 від 18 травня 1638 р. валуйський станичний отаман С.Бобирев, який повертався з кримського полону, повідомив про приготування Кримського ханства і Туреччини до облоги Азову. Серед іншого він повідомив про те, що «Большого нагаю і Казиєва, і Кантимирів улус зараз кочують по цю сторону Перекопу, на Калміюсі, да на Бердах, да на Балисараєх».

Отже, в 1638 році територією від р.Молочні води до річки Кальміусу кочували улуси Великого Ногаю. Очевидно, що складно уявити якесь, навіть маленьке, поселення запорозьких козаків в гирлі Кальміусу. Натомість, вже у вересні 1639 року, згідно О.Ю.Куца, «близько 30 000 улусних людей»  Великої і Малої ногайських орд перекочувало через Дон в напрямку м.Астрахань у підданство російського царя.

Той же О.Ю.Куц повідомляє про перекриття турками в 1638-40 рр. Керченської протоки. З огляду на це, сумнівною виглядає вищевказана інформація М.Г.Руденка «Запасний шлях використовувався і для з’єднання запорожців з донськими козаками для спільних походів на турок і татар…1640 і 1641 роках». Адже в 1637-1640 рр. запорожці і донці обороняли Азов від турецько-татарських військ. 

Окрім цього, в період «пошуку стороннього пана» («Козаки і Монархи», Т.Чухліб), а саме на протязі ХVІІ ст. козакам все-таки вдавалося укладати перемир’я з кримськими ханами (1624 р., 1676р., 1677 р.), обмінюючись аманатами-заручниками. Більше того, «у період безкоролів’я в Речі Посполитій Б. Хмельницький також відправив посольство до Стамбула, де, згідно з дослідженнями відомого сходознавця О. Пріцака, влітку 1648 р. між Османською імперією та українським гетьманом укладається угода сюзеренно-васального типу». Український історик Т.Чухліб також повідомляє, що станом на 1651 р. Гетьманат залишився у «братерському» союзі з Кримським ханатом, зокрема з ханом Ісламом Ґераєм.

Договір між турецьким Цісарем і Військом Запорозьким та народом Руським про торгівлю на Чорному морі встановлював порядок торгівлі, обов’язки обох сторін. Зокрема, «Цісар Й. М. Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному – авт.) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти за своєю волею, зупинятись у портах, в’їжджати в них, коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів». Тобто, запорожці згідно цього договору мали право вільно пересуватися не тільки в Чорному і Середземному, але й в Азовському морях. А Кримський ханат тим часом з 1650-х років став часто здійснювати набіги на Правобережну Україну. Очевидно, що при таких мирних відносинах запорожці вільно «промишляли»  по всьому Надазов’ю. 

Разом з тим, певна частина запорожців не покидала військової справи. Так, в 1655 році на Дон прийшла одна тисяча запорозьких козаків для спільного походу (Дела Донские, т.5,стор.8). Апаневич О.М. в своїй праці «Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70 рр. ХVІІ ст.» повідомляє, що восени 1657 р. з Січі на Дон вирушило 4 тисячі козаків на човнах, а 1,5 тисячі просувалися верхом вздовж берега! Очевидно, що така подорож берегом вже була безпечною, бо кримські татари були в «братерському союзі» з запорожцями. Така політична обстановка дозволяла запорозьким козакам організовувати рибальські стани, зимівники для мисливців.   

В праці Апаневич О.М. згадується польський посол в Україні Беневський, який у листі до короля  в 1658 році «підкреслював життєву необхідність для запорожців займатися промислами в місцях кочовищ татар: запорожці без річок, полів, виходів на море і поля татарські обійтися не можуть, заборонити їм це зовсім неможливо…Запорозький Кіш укладав з ханом тимчасові угоди, особливо у тяжкі економічному відношенні  часи для Січі». 

Маріупольський краєзнавець Руденко М.Г., посилаючись на «Акты» (т.3), повідомляє, що «в 1660 р. в гирлі Кальміусу був великий бій між татарами і стрілецьким загоном Ізосима Маслова». Цю подію він відображає в своїй «Хронології передісторії і початкового періоду історії нашого міста». І знову певна маніпуляція історичними фактами. Адже факт бою в гирлі Кальміусу не є підтвердженням наявності козацького чи іншого поселення в цьому місці. Навпаки, в третьому томі «Актів» в тому ж документі №117 на сторінках 112-113, окрім повідомлення про бій 12 червня 1660 р., є повідомлення про розорення улусів, захоплені 223 татарських жінок і дітей та про місцеве населення. А саме, «чугуєвець Олександр Мар’янек і черкашин Феско Таран» взяли в полон язика «татарина Ішверда», який і повідомив, що «кочували в тих улусах Казі-мурза, Селтобебет-мурза, Кань-мурза, Желбебет-мурза, Кантимир-мурза». Тобто по Кальміусу аж до гирла кочували п’ять татарських мурзів. Чи могли в цей час в гирлі Кальміусу постійно проживати козаки в паланці?

В Делах Донських (книга 5) згадується Яків Хітрово, який в червні 1662 р. «з ратними людьми стоїть в Міюсе». Пізніше, згідно виписки Донського станичного отамана Федора Прокоф’єва від 26 вересня того ж року, вони «благополучно відступили  від річки Міюс, де були оточені кримцями». Очевидно, що в межиріччі Кальміусу і Міусу на початку 1660-х років панували кримські татари. Саме тому, в 1663 р. на Запорізьку Січ прибув царський полк з Московії, щоб підсилити південні кордони Січі. І аж до 1667 року Запорізька Січ була в спільному управлінні Речі Посполитої і Московії. Правда, вже в 1667 р. згідно Андрусівського мирного договору царський гарнізон покинув Січ.

Саме після  Андрусівського мирного договору відносини між Кримом і Запоріжжям «потеплішали». Іноді вони були настільки «теплими», що в 1668 р. військовий січовий писар Петро Суховій запровадив у низовому Війську Запорізькому печатку з татарськими знаками (Акти ЮЗР, т.VІІ). Хоча до самого Бахчисарайського договору 1681 р. зафіксовані як самостійні, так і спільні з донцями, походи запорожців на турецькі та кримські території. Українська вчена О.М.Апанович в своїй праці «Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії в 50-70 рр. ХVІІ ст.» повідомила, що «в 1672-1673 рр. морські човни  для Запоріжжя будували в лісах між Брянськом і Трубчевським і понад річкою Ворсклою».

Цікаво, що у Бахчисарайському договорі російського царського уряду з Кримським ханством від 1681 році було підтверджено право запорожців займатися промислами у південних лиманах: ловити рибу і брати сіль. 

А вже в 1686 році в Україні сталися доленосні події. 16 травня у Москві між Московським царством та Річчю Посполитою підписано так званий Вічний мир, за яким поляки визнали втрату Лівобережної України і Києва. Українська Православна Церква за рішенням Константинопольського Патріарха Діонісія (Dionysius IV Muselimes) переходила до юрисдикції  Московського Патріархатові, який отримував право висвячувати Київського митрополита. Це рішення визнано актом хабарництва і скасоване у 1687 році. В 1686 р. Запорізька Січ перейшла під управління Московії. Надазов’я, зокрема і гирло Кальміусу залишилося за Кримським ханством. 

Малюнок. Фрагмент мапи Річ Посполита в ХVІ-ХVІІ ст.

Так, український історик Т.Чухліб в своїй праці «Пакти і конституції української козацької держави» повідомляє, що в 1688-1689 рр. на р.Самарі були зведені «Новобогородицька і Новосергіївська фортеці, покликані слугувати опорними пунктами для російсько-українського наступу на Кримське ханство та для контролю над Запорізькою Січчю». Тобто на кінець ХVІІ ст. річка Самара продовжувала бути кордоном Запоріжжя, яке вже було підконтрольне Москві.

Доречно навести і перелік подій татарсько-козацьких відносин в ХVІІ ст.

1602 р. – 30 козацьких чайок двічі розгромили турецький флот на підступах до фортеці Білгород, заволоділи кількома турецькими галерами та штурмували Кілію.

1603 р. - штурм узбережжя Криму, взяття фортець Ізмаїл та Обличиця.

1606 р.- запорізькі чайки штурмували фортеці Кілію, Білгород, захопили в морі 10 турецьких галер, взяли фортецю Варну і знищили весь флот у гавані. Цього ж року на чолі з Петром Сагайдачним запорожці заволоділи турецькою фортецею у Криму – Кафою.

1607 р. – флотилія запорожців на чолі з Петром Сагайдачним розбила турецьку флотилію під Очаковом.

1609 р. - запорізька флотилія штурмувала Кілію, Білгород і Кафу.

1610 р. - козаки успішно діяли на морі на підступах до фортець Ізмаїла, Кілії, Білгорода, Облучі, Новосидло.

1612 р. – запорожці на 60 чайках здійснили штурм Гезлєва, Ба-бадага, Варни та Месемврії. Восени разом із дончаками запорожці розорили Гезльов.

1613 р. - козаки здійснили два походи на турецьке узбережжя, а у гирлі Дніпра розбили турецьку флотилію та оволоділи шістьма турецькими галерами та кількома допоміжними судами.

1614 р. - у серпні запорожці спільно з донськими козаками опанували Синоп, знищили верфі та значну кількість кораблів біля пристані.

1632 р. - запорожці та донські козаки взяли Синоп.

1634 р. - у серпні запорожці з донечками чотири дні штурмували Азов, потім громили Білгород, Кілію, Ізмаїл.

1635 р. - запорожці з донськими козаками діяли біля берегів Криму та Туреччини; у морі захопили 4 кораблі супротивника. По дорозі назад запорожці заволоділи щойно відбудованою фортецею Кодак, повністю знищили її гарнізон. Керував цією операцією видатний козацький полководець Іван Сулима.

1637 р. - запорожці з донечками взяли Азов.

1638 р. - 1700 запорізьких і донських козаків зазнали поразки від турецького флоту в дельті Кубані, втративши при цьому всі судна і 700 осіб убитими.

1640 р. - запорожці з донськими козаками на 23 судах у Керченській протоці вступили у бій із турецькою ескадрою з 40 галер та потопили дві, решта турків втекли до Азова.

1641 р. – 600 запорожців на 12 чайках Дніпром вийшли у Чорне море. Весь турецький флот знаходився в Азовському морі та брав участь в облозі Азова. 240-тисячна турецька армія, не досягнувши успіху в 24 штурмах, змушена була зняти облогу. Наступного року російський цар надіслав грамоту про відмову російського уряду прийняти у свої володіння Азов. Зруйнувавши фортецю, козаки залишили місто.

1644 р. – запорожці на З0 чайках, повертаючись із походу Азовським морем, об'єдналися з донечками та знову штурмували Азов.

1645 р. – 5 000 запорожців спільно з донськими козаками на 84 судах діяли на Чорному та Азовському морях, штурмували Керч та Азов.

1646 р. – 2 400 запорожців брали участь у штурмі Дюнкерка (Франція) на чолі з Іваном Сірком та Солтенком.

1648 р. – 600 запорожців та 300 донських козаків на 20 судах успішно діяли поблизу Тонких Вод (Кримське узбережжя), відбивши у татар захоплених в Україні полонених. Восени козаки на 16 судах ходили на Темрюк.

1655 р. – запорожці спільно з донськими козаками на 34 судах вийшли у море, захопили Тамань та зірвали похід татар на Україну.

1656 р. – запорожці з донськими козаками (2 000 чол.) штурмували Азов та Очаків. Біля Гезлєва вони відбили 200 полонених українців, московитів і захопили в полон 600 турків та татар.

1559 р. - влітку козаки на 30 судах громили передмістя Темрюка, Тамані, Кафи, Балаклії, Синопа, Кондрі та інші міста, а восени діяли біля берегів Криму.

1660 р. - навесні 5 000 запорожців на чолі з Іваном Сірком напали на Очаків та спалили його, пізніше захопили фортецю Арслан на Дніпрі.

1663 р. - запорожці три доби вели морську битву з турецьким флотом на Чорному морі.

1664 р. - козаки знищили кілька турецьких кораблів, висланих з Тавані до Січі.

1670 р. – під командуванням Івана Сірка запорожці штурмували Очаків, «щоб Дніпро очистити для виходу на морський шлях».

1686 р. - у союзі з донськими козаки штурмували фортеці Лютик та Кізікермен, успіху не досягли, але забезпечили вихід донцям у море, які потім успішно діяли під Темрюком.

1690 р. - запорожці штурмували турецькі фортеці у гирлі Дніпра та татарські поселення у Криму. У гирлі Дніпра запорожці захопили ханську скарбницю та два кораблі.

1692 р. - запорожці тримали в облозі Очаків.

1694 р. - разом із донськими козаками запорожці заволоділи Ченгарським містечком, потім донеччани повернулися до Черкас, а запорожці пішли в море.

1695 р. - запорожці, очолювані Максимом Самійленком, заволоділи турецькою фортецею Кізікермен. Потім блокувавши чайками, заволоділи фортецею Тавань. Дізнавшись про це, гарнізони фортець Асланкермен та Мубареккермен розбіглися. Цим походом керував козацький флотоводець Іван Гусак.

1696 р. - 500 запорожців діяли на Чорному морі, чим сприяли донським козакам в облозі Азова. Вони ж відіграли вирішальну роль у взятті міста. Близько 4 000 запорожців першими увірвалися в передмістя фортеці та засіли на валу, звідки турки не могли їх вибити та здали фортецю, не дочекавшись повторного штурму.

Очевидно, що після підписання Андрусівського мирного договору 1667 року запорізькі козаки могли активно займатися «промислами» на узбережжі Азовського моря. Чи могла бути заснована Кальміуська Паланка в таких умовах? Не виключено. З однієї сторони, А.О.Скальковський повідомляє про паланковий устрій Запоріжжя до 1656 року. З другої сторони, після 1651 р. козаки отримали право вільно «промишляти» рибальством і мисливством на території, підконтрольній Кримському ханству. Рівень успішності «промислів» нам складно оцінити, але в існуванні цих «промислів» можна виділити два аспекти: козаки здійснювали розвідувальну діяльність, зокрема в Надазов’ї, і ці козаки повинні були приписані до певної юридичної одиниці Запорізької Січі, а саме до певної паланки. 

Окрім цього, важливим в цьому питанні є географія таких «промислів», місцеперебування яких, на мою думку, не завжди узгоджувалося з Кримським ханством. З вищенаведеного переліку подій в другій половині ХVІІ ст. театр  татарсько-козацьких військових дій був сконцентрований в Нижньому Придніпров’ї і в межиріччі Дніпра та Дунаю. Отже, територія межиріччя Берди і Міюса менше страждала від військових дій обох сторін, за виключенням ситуації навколо Азову.  Не виключено, що степи Надазов’я в ХVІІ ст. стали територією козацьких «промислів» і улусів «Казі-мурза, Селтобебет-мурза, Кань-мурза, Желбебет-мурза, Кантимир-мурза». 

З вищевказаного, з великою вірогідністю, можна стверджувати про існування паланкової одиниці в Запорізькій Січі, під юрисдикцію якої підпадали «промисли» в Надазов’ї аж до самої р.Кальміус. Тому зрозуміло, що цю паланку з часом назвали Кальміуською. І її організували і назвали тоді, коли цих «промислів» стало достатньо багато і виникла потреба  в їх централізованому управлінні. На мій погляд, думка про організацію окремої Кальміуської паланки могла виникнути в середині ХVІІ ст. після Азовського сидіння в 1637-1642 рр. А оформлена документально після підписання в 1648 р. угоди між Османською імперією та українським гетьманом. 

Багато дослідників стверджують, що Б.Хмельницький видав універсал про організацію і упорядкування Запорозької Січі, в якому є згадка про Кальміуську паланку. На жаль, про цей документ  є згадка у багатьох, але самого документу ніхто не бачив. Швидше всього, мається на увазі універсал Б.Хмельницького від 15 січня 1655 р., згаданий істориком А.О.Скальковським в «Історії Нової Січі» і який я розглянув вище. Нагадаю, що, згідно універсалу, запорізькі землі в 1655 р., як і в 1576 р., простягались на південь, «вниз аж до степів Ногайських і Кримських». Тобто, Надазов’я, зокрема і гирло р.Кальміус було під владою Кримського ханства. 

Тому слід зробити кілька висновків. Козацькі «промисли» на азовському узбережжі виникли раніше, чим власне Кальміуська паланка. Вочевидь, що кордоном цієї паланки була річка Кальміус. А її центр не міг знаходитися на території, контрольованій Кримським ханством, зокрема в гирлі р.Кальміус. Відповідно, Кальміуську паланку другої половини ХVІІ ст., якщо її, дійсно, організував Б.Хмельницький,  можна представити як перелік «промислів на узбережжі Азовського моря аж до самої р.Кальміус з центром на Запоріжжі. Але ж ніяк не в гирлі р.Кальміус. Останнє зовсім не означає відсутність сезонного чи цілорічного «промислу» в цьому місці і в цей період.

 В одному із попередніх розділів «Домаха – лінгвістичні пошуки істини» повідомляється, що нижче острова Хортиця за течією Дніпра у Дніпрових плавнях на сучасному Каховському водосховищі є протока Домаха напроти смт. Балабине Запорізької області. Як я писав на початку розділу, А.О.Скальковський в своїх роботах згадував р.Кальміус, але не її гирло. Тим паче, Домаху. Для мене, очевидно, що у Вікіпедії подана компіляція всієї відомої майже за два століття інформації. Разом з тим, я не виключаю можливості, що козацьке поселення у Дніпрових плавнях на протоці Домаха (!!!) могло стати першим центром Кальміуської паланки. Адже саме в цьому місці у козаків були головні і кращі кубла для вилову риби на всьому Запоріжжі. Відповідно, й найкращі рибалки, які, на моє переконання, періодично розходилися по «промислам» на морському узбережжі за рибою і за інформацією. Безпосередньо, і в багате рибою гирло Кальміус.

Як не згадати одне з припущень маріупольської краєзнавчині Л.Кучугури, що Домаха – це перший улов, найближчий до стоянки рибаків. В контексті моїх висновків термін «Домаха», дійсно, має відношення до «першого улова». Протока Домаха - це перший за обсягом (найбільший) улов або найкраще місце для рибальства. Очевидно, що будь-який рибний «промисел» знаходився біля місця проживання рибалок. Тому перенесення назви Домаха з Дніпрових плавнів на інші географічні точки, зокрема і в гирло Кальміусу, викликано, на мою думку, не тільки рибальством, але й наявністю таких ознак постійного життя, як хати (дома).

Головний  висновок цього розділу полягає в тому, що козацьке поселення (зимівник) Домаха в гирлі р.Кальміус в ХVІ-ХVІІ ст. періодично існувало як рибний «промисел» з обов’язками військової розвідки Запорозької Січі. Питання історичного періоду організації Кальміуської паланки залишається відкритим. Через приналежність Кримському ханству території навколо гирла Кальміусу не могли на постійній основі заселятися козаками. Відповідно, тимчасовий «промисел» не міг отримати статус адміністративного центра Кальміуської паланки в другій половині ХVІІ ст. 

На мій погляд, козацьке поселення в гирлі р.Кальміус могло стати адміністративним центром Кальміуської паланки після того, як ця територія перейшла під юрисдикцію Росії. Але це вже зовсім інша історія.

Більше статей на тему справжньої дати заснування Маріуполя читайте у спецтемі "Вкрадена історія"