Вкрадена історія. Коли і хто заснував Маріуполь, та чому правда про це багато років приховувалась від суспільства

В цьому питанні занадто багато політики. На жаль, маніпулювання історичними фактами в угоду власним політичним інтересам було притаманно Російській імперії у будь-які часи її існування. За радянські, а також пострадянські часи також нічого не змінилось. Але чому за часи незалежності ми не позбавились цього впливу, а продовжували культивувати спочатку імперські, а потім радянські міфи, ось в чому питання.

Маріуполь в переліку міст, що постраждали від історичних маніпуляцій, займає окреме положення. Історія не багато знає прикладів, коли  місто обкрадали в історичному сенсі – не приписували, а навпаки, забирали його вік. Причин для цього багато, а результат один – переважна більшість населення вважає, що Маріуполь своїм існування завдячує російському імперіалізму, і конкретно Катерині Другій, яка переселила кримських греків в Приазов’я (або Надазов’я).

«Да если б не Россия, никакого Мариуполя вообще бы не существовало», - таке часто можна почути від маріупольців.

На розповсюдження цієї легенди спочатку працювали ставленики Катерини II, потім Радянський Союз, потім нащадки комуністів, які очолили місто вже у незалежній Україні.

А потім в тему відновлення історичної справедливості втрутилось грецьке питання.

Федерація грецьких товариств – громадська організація, яка об’єднала греків, що є нащадками переселенців з Криму – за роки незалежності України встановила тісні зв’язки з Грецією, вплив якої на Маріуполь посилився. Після цього, питання грецької ідентичності і грецького походження Маріуполя стало ще і фінансово підігріватися. За гроші Греції в Маріуполі почали встановлювати пам’ятники митрополиту Ігнатію, будуватись лікарня, культурний центр. Вже напередодні повномасштабного російського вторгнення грецький меценат профінансував реконструкцію центральної площі Маріуполя на умовах, що влада погодиться назвати цю площу Грецькою і встановить пам’ятник на честь мецената.

Тож в таких умовах підіймати питання українського походження Маріуполя було не тільки непопулярно, політично не мотивовано, так ще і фінансово не вигідно.

Проте знаходилися люди, які, попри все, такі питання підіймали.

Перші серйозні дослідження справжньої дати заснування міста почали проводитися ще у 50-ті роки минулого століття. 

З середини 1950-х років, після смерті Сталіна, відчувалось потеплення у суспільстві, ставало трохи більше свободи. Саме в цей період в Маріуполі спостерігався  певний дрейф у бік україноцентричності. Стали з’являтися українські назви на вулицях, Молотовський район (Центральний) перейменували у Жовтневий, який не перекладався на російську навіть в офіційних документах. Про козацьке коріння міста Жданова (Маріуполя) розповідали екскурсоводи.  

Однією з найвідоміших праць того періоду стала робота історика, співробітника Маріупольського краєзнавчого музею Дмитра Грушевського, «Жданов». У ній Грушевський називає 1611 рік як дату заснування Маріуполя – дата першої документальної згадки Кальміуської паланки, сталого поселення запорізьких козаків, яке і виросло з часом у велике місто із грецькою назвою Маріуполь. Грушевський посилався на архівний документ Центрального державного історичного архіву України (фонд 229, опис: 1 одиниця зберігання 152. лист 2).

На архівному фото - риболовецька флотилія у пристані Кальміус

Однак згодом ця сторінка з архіву загадковим чином зникла, а сам нарис «Жданов» 1971 року видання несподівано «зник» у бібліотеках. Так розпочинались 70-ті роки, які поставили крапку у періоді «хрущовської відлиги» та відповідно у розвитку українства в Україні. 

Ось як цей період описує історик, доцент кафедри історії Маріупольського державного університету Вадим Коробка.

«Зовсім іншою була атмосфера в Україні в 1970-ті роки.  Тоді без наукових дискусій замість однієї непевної дати заснування Маріуполя (1779 р.) було визначено іншу -  1778 рік. Запеклою ініціаторкою цього перетворення стала працівниця краєзнавчого музею Рена Саєнко, яка обґрунтовувала свої пропозиції, базуючись на відомостях найдених нею історичних документів та однобічному їх трактуванню, без урахування всього комплексу наявних історичних джерел. До цього додавалась й особиста прихильність історикині».

Відомий краєзнавець та дослідник історії України-Русі Анатолій Герасимчук так описує ситуацію зі зникненням архівного документа:

«Я маю під рукою ще один документ — лист історика Петра Лавріва, автора «Історії південно-східної України». Ось що він пише: «У 1995 році я їздив до того архіву, але ні в аркуші 2, ні в наступних листах зазначеної справи жодної згадки про Кальміуську паланку не знайшов... Я б погодився з таким висновком, якби на аркуші 2 справи 152 під цифрою 2 не було перекреслено 27. Всього у справі 152 виправлено нумерацію на 15 листах. Я зробив висновок, що Д.Грушевський покликався на лист 2 правильно, але після нього цей і наступні, а також перший лист справи щезли».

Тут можна додати лише те, що Д.Грушевський був працівником Маріупольського краєзнавчого музею, а після нього в музеї почала працювати Р.Саєнко. І саме вона за завданням Маріупольського міськкому партії у 1978 році працювала у київському архіві після Д.Грушевського. Нікого ні в чому не хочу звинувачувати, я просто посилаюся на документи та факти», - писав Герасимчук.

Хто вирвав і знищив архівний документ, в якому згадувалася Кальміуська паланка в 1611 році, достеменно невідомо, проте факт залишається фактом: документ зник, нумерація сторінок змінена шляхом закреслення.

Проте це не єдиний документ, який підтверджував існування поселення на місті майбутнього Маріуполя. 

Відомостей про існування козацької паланки ставало все більше і більше після відкриття архіву Кошу Запорізької Січі. Цей архів, після заборони Катериною Другою і Січі, і будь-яких згадок про козацтво, був вивезений до Санкт-Петербургу. Доступу до нього не було. Після Другої світової архів був перевезений в Україну, але публікувати його також не дозволялось. За часи незалежності заборони були зняті, і архівні документи стали друкуватися. Доступ до них отримали не тільки науковці, а і пересічні громадяни, краєзнавці. Відомий український історик Іван Синяк, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, навіть дисертацію захистив, досліджуючи саме Кальміуську паланку.

Декілька останніх років над цією темою працювали  Вадим Коробка та Юлія Коробка, доценти кафедри історії та археології Маріупольського державного університету, маріупольські краєзнавці Вадим Джувага, власник сайту «Папакома», який ховався за псевдонимом LV та інші.

Проте маріупольська влада у різні часи категорично відкидала досягнення вчених, які зібрали чималеньку доказову базу щодо заснування Маріуполя козаками.

Востаннє до повномасштабної війни з питанням про справжню дату заснування міста до мера Маріуполя Вадима Бойченка звертались журналісти 0629 на День міста, у вересні 2021 року. 

Вадим Бойченко спочатку спробував перекласти відповідальність за вирішення проблемного питання на істориків, які «мають фактами та доказами поставити крапку в цій давній суперечці». А потім все ж таки висловився більш точно.

«Цього року Маріуполю 243 роки. За два роки ми святкуватимемо 245-річчя. Це наша позиція і вона незмінна, і залишається незмінною. Ми спілкувалися із істориками, вони нам цю дату підтвердили. І мер поки що не готовий змінювати свою думку», - сказав мер.

Мала  статися повномасштабна війна, Російська Федерація мала заявити свої імперські права на Маріуполь, щоб мер нарешті змінив свою точку зору і став публічно казати про необхідність перегляду дати заснування Маріуполя та повернення місту вкраденої козацької спадщини.

В січні 2023 року мерія звернулась до Науково-дослідницького інституту українознавства з проханням підготувати експертний висновок щодо встановлення українського коріння Маріуполя  та історичних витоків заснування міста.

Директор інституту Василь Чернець поділився з 0629 результатами роботи експертної групи. До її складу увійшли шестеро науковців–істориків та доктор філософських наук. Комісія дослідила великий перелік наукової літератури з цього питання. В тому числі вивчала і дослідження працівників Маріупольського краєзнавчого музею.

На думку експертної комісії, рахувати початок міста треба з перших козацьких зимівників, які перетворилися на стале козацьке поселення Домаха  - 1500 рік.

«Джерела та документи, які були творчо використані членами експертної комісії, дають можливість стверджувати, що місто Маріуполь засноване козаками на початку XVI століття як фортеця Кальміус (від річки Кальміус), яка  убезпечувала їх від нападів кримських та ногайських татар. За свідченням історичних джерел, саме в цьому місці біля 1500 року виник козацький зимівник, який згодом трансформувався у козацьке містечко з назвою Домаха (або Адомаха). На нашу думку, цю дату можна вважати часом заснування міста Маріуполя, оскільки розвиток населеного пункту з цього часу вже не припинявся», - йдеться у звіті комісії.

В Інституті українознавства наголошують на безперервності лінії Домаха – Кальміус – Павловськ – Маріуполь.

Виконуючий обов’язки директора Маріупольського краєзнавчого музею Олександр Горе, який допомагав інституту з інформацією, поки результати експертизи не коментує – готує власну публікацію на тему заснування Маріуполя.

А от історик Вадим Коробка погодився висловити свою думку щодо результатів експертизи. Він зазначає, що в 1500 році  територія Надазов’я входила до складу Османської імперії. Запорожці, на його думку, фізично не могли утворити стале поселення в цей час, тому що ця територія контролювалася татарами, які нападали на козаків, захоплювали їх у полон, про що є історичні документи.

Вадим Коробка зазначає, що документальних підтверджень існування Домахи не існує, а карти, на яких зустрічається ця назва, не можуть бути 100-відсотковими джерелами для визначення дати заснування міста.

На його думку, відлік існування Маріуполя треба починати не від історично не доведеної Домахи, а від сталого козацького поселення Кальміуська паланка, або Кальміус. 

Кальміус – був одним із кількох окружних адміністративно-військових центрів Вольностей Війська Запорозького низового часів Нової Січі (1734 – 1775 рр.). На думку Вадима Коробки, який спирається на архівні документи, як сталий населений пункт Кальміус сформувався у 1746 році. Це і можна вважати справжньою датою заснування Маріуполя.

«Келійна розробка концепції початкової історії міста не відповідає духу нашого часу, - вважає історик. -  Встановлювати початок Маріуполя треба в ході належної фахової дискусії на конференції, а не в робітнях фахівців в галузі гуманітаристики. Виведення зародку міста з XVI або ХVІІ століть як осередку запорозького козацтва має сильний присмак новітнього міфотворення. Не можна уявити козацький населений пункт на теренах, які знаходились під владою Кримського ханату, а врешті-решт Османської імперії, в морі-океані ісламської цивілізації та кочового світу.  «Корисних» історичних міфів і фейків для науки не існує. 

Невиправдане удревнення Маріуполя може викликати глузування знавців джерел історії нашого міста, які сьогодні посідають відверто колабораціоністські позиції в окупованому Маріуполі. Ми маємо виступати з дуже сильною, обґрунтованою позицією в цьому питанні», - вважає Вадим Коробка.

Але попри різні думки з приводу дати заснування Маріуполя, не можна не тішитись тим, що нарешті і влада, і представники науки, і патріотичне суспільство, яке прагнуло відновлення справедливості щодо правдивої історії Маріуполя останні 30 років незалежності України, нарешті дійшли згоди у головному – Маріуполь дійсно був заснований запорізькими козаками. 

Це вже не викликає сумнівів. Саме козацтво дало місту перший поштовх до розвитку, який підхопили і розвинули греки, які переселилися з Криму.  Цей історичний зв’язок дуже важливий.

Національний склад населення Кальміусу до 1780 року – це переважна більшість українців або козаків Речі Посполитої, яких записували у поляків. Так званих великоросів у Надазов’ї майже не було.

Греки, які вийшли з Криму і оселилися в 1780 році у Кальміусі (інша назва - Павлоград або Павловськ), отримали від козаків будинки, церкву, школу, користувалися результатами рибного промислу, який козаки тут розвинули. Українські козаки побудували на узбережжі декілька приватних рибних заводів. Ось такий рівень господарства був тут розвинений.

Попри те, що Російська імперія намагалася переселити українців із Маріуполя на річку Вовча, в місті залишалися козацькі родини, зв’язок, культурний обмін між людьми тривав. І відкидати цей пласт історії – це злочин.

Декілька поколінь маріупольців виросли у глибокій впевненості, що їхнє коріння – це Російська імперія. Але за тридцять років до того, як землі Надазов’я увійшли до складу Російської імперії, тут, в приазовських степах, існувала Вольниця Війська Запорізького Нової Січі. Тут не було кріпацтва, як на іншій території Російської імперії. Тут вільно розвивалося приватне підприємництво, вільний найм.

«У незалежній Україні через позицію адміністрації Маріуполя пам’ять про козацьку спадщину нашого міста не знайшла офіційного притулку та мало кого цікавила. Міська влада не сприяла формуванню в середовищі маріупольців відчуття спадкоємства з таким яскравим явищем історії України, як козацтво, усвідомленню такого ефектного минулого свого рідного краю. Саме це, з поміж інших чинників, могло заважати багатьом маріупольцям відчувати себе частиною української нації, повністю зрозуміти, що найкращим для такої спільноти загальним домом є українська держава», - вважає історик Вадим Коробка. 

Сайт 0629 планує розпочати серію публікацій істориків, краєзнавців, які працювали з темою заснування Маріуполя. Розпочинаємо дискусію. Надсилайте свої статті на адресу сайту: [email protected]