«Президент Росії буде стояти на колінах і просити пробачення». Звільнений з полону маріуполець розповів, коли закінчиться війна

Червоний дракон з 7 головами та 10 рогами – ось що таке Росія сьогодні. Військовослужбовець Олег це не вигадав. Він прочитав про це в одній дуже відомій книзі, яка називається Біблія, Одкровення Іоанна Богослова, глава 17-18, більше відоме як Апокаліпсис. Колись давно він навіть сів і прорахував математично, де саме знаходиться число диявола, описане у книзі, - 666. Шість букв у слові «Россия», шість букв у слові «Москва», шість букв у слові, де є зараз лігво звіра – «Кремль».

«Хтось скаже, як і відомий пропагандист, що це збіг, але я віруюча людина. Я не вірю у такі збіги», - каже Олег.

Він не просто військовий. Він ще і філософ, мабуть, як багато хто на цій війні. Можливо, саме таке філософське ставлення до життя і допомагає виживати, зберігати сили і віру у нашу перемогу.

Олег відчував, що велика війна наближається. 23 лютого він повертався з роботи до дому і зустрів сусіда. Той спитав: «Ну що, Олеже, як думаєш, чи буде війна?» Розмови про це не вщухали у місті. Особливо після виступу Зеленського, який розповів про шашлики на травневі свята, а потім і сам завітав у Маріуполь із запевненнями, що хвилюватися нема про що.

Попри такий оптимізм, який лунав від представників влади, Олег відповів: «Війна буде. Причому дуже скоро – на днях, або раніше».

Війна почалась вже наступного ранку. Родина прокинулася від потужних обстрілів агробази. Росіяни обстріляли локатор, що був поруч із селом. Тож Олег зібрав свої речі і о 8 годині ранку вже був у військоматі. Йому пропонували пристати до лав «Сармату», де він служив раніше, але Олег ухвалив рішення залишитись захищати Маріуполь, тож вступив до 109 бригади Територіальної оборони.

«У мене в Маріуполі – всі, кого я люблю. Діти, дружина, онуки. Я мав їх захищати. Не міг діяти по-іншому», - каже він.

Їхня бригада була розташована в районі доменного цеху «Азовсталі», у адміністративному корпусі підрядної організації «Запоріжжявогнеупор». Під ним був бункер, тож там і розташовувались люди. Охороняли пост-мост, перевіряли документи.

«Маріупольці з повагою ставилися до нас, приносили їжу, цигарки. Хоча бували і інші випадки. Наприклад, доводилось зупиняти автомобіль, за кермом якого сидів абсолютно неадекватний хлопець, під наркотою, і їхав він шукати закладку. Патрулька таких просто висаджувала з машини і давала пінок під зад, а машини заганяла на стоянку (що ще з такими робити в умовах війни)».

1 березня Олега і ще декількох чоловік відправили охороняти військовий шпиталь, який знаходився на території лікарні №3, там де була дитяча травматологія. В підвалі лікарні було дуже багато дітей.

Олег пригадує, що 9 березня, в той день, коли росіяни скинули бомбу на пологовий будинок (це будівля неподалік), він повернувся з чергування і спав. Бомба впала в декількох десятках метрів, але вибух був такої сили, що в кімнаті, де він відпочивав, двері вилетіли разом з луткою і перетнули у повітрі всю кімнату.

Наступного дня на другому поверсі зруйнованого пологового він побачив літнього чоловіка, який ходив, як у примарі, і шукав свою доньку. «Тут була моя донька, тут була моя донька…» - весь час повторював чоловік. Він виглядав як людина, що втратила розум. І мабуть, так воно і було.

«Взагалі, територію 3-ї лікарні росіяни обстрілювали постійно, не тільки 9 березня. Одного разу сталося справжнє диво. Хлопець із ТрО стояв на сходовому прольоті, коли туди влетів снаряд, пролетів приміщення наскрізь і вирвав величезний шмат бетонної стіни. Цей шмат пронісся буквально в 40 см від голови хлопця і не зачепив його. А після цього, сходини почали складатися, як доміно. І між плитами залишився дуже вузький простір. І треба ж було, щоб цей хлопець опинився в цій щілині і вижив. Він майже не постраждав, лише лоба подряпав! Ось таке трапляється».

Після 2 березня в місті зник зв’язок. Хлопці з ТрО також втратили зв’язок із бригадою, тож залишались у лікарні і допомагали рятувати людей. Рятувальники привезли потужний генератор. Потім патрульні привезли ще один і стали регулярно доставляти соляру, ну а ми стежили, щоб генератор працював, заправляли пальним, допомагали лікарям. Поранених було багато.

13 березня за нами заїхав командир підрозділу і забрав нас на позиції до «Азовсталі».

Ми несли чергування на шлаковій горі.

От же ж багато прийняла на себе ракет та мін та гора! Багато життів вона врятувала. Бо деякі ракети, міни та інші боєприпаси застрягали в ній, всередині, і не вибухали».

Але і багато хлопців там загинули, в тому числі і від куль снайперів, коли несли чергування, каже Олег.

«В боєві зіткнення ми там з ворогом не вступали. Спостерігали. Перед очами досі у мене два хлопця, азовця, які намагалися забрати з шлакової гори тіло загиблого прикордонника 23 загону. І їх побачив снайпер і відкрив вогонь. Одного з двох азовців снайпер вбив, а другому, з позивним Грім, прострелив ноги. І який же мужній виявився хлопець – сам собі перетягнув рану і поповз в наш бік, до наших позицій. Його ми змогли врятувати тоді, під снайперським вогнем…» - згадує Олег . І це найболючіша частина нашої розмови. Бо там, на «Азовсталі», загинули його друзі - його кума, бійчиня Нацгвардії Альона Кушнір, загинула також дружина його друга Руслана Титаренко.

«Багато друзів у полоні, і я навіть не знаю, де вони, що з ними», - з болем каже Олег.

Йому особисто пощастило вижити у тому пеклі, щоб потрапити у інше пекло – у полон. 20 травня разом з іншими підрозділами, які знаходилися на території «Азовсталі», він склав зброю.

Спочатку, на короткий час, його доставили до Оленівці, а потім перевели до Таганрогу.

«Добро пожаловать в ад», - такими були перші слова, які він почув у таганрозькій тюрмі.

Таганрог – це дійсно пекло, але його таким зробили люди. Колись, дуже не довго, там навіть хотіли робити столицю Української народної республіки, а тепер там – катівня для українців.

«Нас били постійно. Вибивали з нас якісь дивні зізнання, сенс яких важко зрозуміти нормальній людині. Інколи мені здавалося, що вони вибивають їх просто для того, щоб бити, і їм в принципі байдуже, що ми говоримо у відповідь на їхні питання.

Взагалі такий брєд питали, що слів немає. Ну от уявіть, запитують мене, чи були на території «Азовсталі» лабораторії. Я кажу: так, звісно, центральна лабораторія металургійного комбінату. Вони уточнюють: а секретну біологічну зброю там розробляли? Ну от що їм відповісти? Люди взагалі не розуміють, що таке металургійна лабораторія, для чого вона. Або питають, чому ти пішов воювати. От скажіть, можна цим людям щось пояснити, щоб вони зрозуміли? Вони вже мертві всі, я так вважаю. Всі росіяни давно вже випили мразоти з тої диявольської золотої чаші (з Апокаліпсису – ред.), тому я їх усіх вважаю мертвими. Так, вони ходять, говорять і навіть можуть бити беззахисну людину. Але вони вже мертві.

Питають, чим я займався на службі. Кажу – охороняв об’єкти. А вони: і не впадлу було охороняти. Відповідаю, що живу як людина, а не по поняттях. І одразу отримую удар.

А ще нас часто качали. Виводили у коридор по 10 чоловік приблизно і змушували віджиматися від підлоги, присідати, гирі тягати.

Але після жовтня 2022 року все це раптом припинилося. Не можу сказати, що саме трапилося, але раптом над нами перестали знущатися».

Взагалі Олег каже, що вони у тюрмі спостерігали, що як тільки на фронті погіршувалася ситуація, важче ставало і їм. Як тільки для росіян на передовій все було добре, то і режим пом’якшувався для полонених.

В червні 2022 року Олега перевели до Курська. Взагалі-то вважається, що курська колонія як раз для тих, кого готують до обміну. Але сподівання Олега були марними. Йому довелося провести у курській тюрмі один рік та сім місяців.

Каже, що окрім військових, там було дуже багато цивільних.

«Ну ладно, я військовий, я розумію, за що сиджу. Але за що страждають цивільні? Я цього не можу зрозуміти.

Поруч зі мною знаходився хлопець, який залишився в Мелітополі, тому що доглядав свою хвору матір, вона лежача у нього. Одного разу вийшов до себе у двір подоїти корову та козу, і в цей момент проїхав повз патруль, спитали документи, а документів із собою не було (ну хто бере з собою документи, коли йде по власному двору доїти корову!). Ну його і забрали, звинуватили у роботі на українську розвідку. Батько і син із Харкова теж сидять разом. Вони були на дачі під Харковом, коли росіяни вдерлися у нашу країну, і просто не встигли повернутися до міста. Їх теж схопили, сказали, що розвідники. Бучанський парубок, був поранений, йшов вулицею на милицях. Росіяни побачили його, схопили, звинуватили у шпигунстві. Сидить.

Щонайменше 10 цивільних сиділи разом зі мною. А у сусідній камері сиділи цивільні жінки. Ми їх не бачили, звісно, але добре чули. Тому навіть прізвища їх запам’ятав і передав списки.

Жінок теж всіх звинувачують у роботі на американську або українську розвідку. За той час, що я був у Курську, приблизно 12 жінок змінилося у сусідній жіночій камері. Спочатку їх було 12, потім 15, потім дві жінки. І у однієї з двох була епілепсія. Майже щодня ставався припадок. І сусідка гучно кликала на допомогу лікарів. Уявіть, щодня! Вона бідолашна спробувала накласти на себе руки, їй не дали, проте покарали всіх полонених за це.

Мені здається, звірі ведуть себе краще, аніж деякі російські люди.

Хоча і серед росіян траплялися люди. Наприклад, військовий спецназ. Інколи нас охороняли представники цього спецназу, який був сформований із ростовських, кубанських, пітерських хлопців. А змінював їх на посту ну якийсь зброд – контрактники, чи мобілізовані (не знаю) з Бурятії, Чукотки, Дагестану, Чечні. Найгіршими за всіх були буряти, чукчі інші народи півночі, які вже давно перетворилися на манкуртів, забули власну історію, хто вони є, і стали рабами у росіян. А раби завжди хочуть стати не вільними людьми, ні! Ради хочуть самі мати рабів. Тому вони були найзліші до нас, найжорстокіші. І ось військові спецпризначенці їх завжди зупиняли, не давали знущатися над нами. І інколи навіть допомагали нам – приносили цукерки, зубні щітки, мило.

Тому кажу, не всі росіяни погані. Є і серед них люди. Але думати про це ми зможемо не зараз, - впевнений Олег. – Ми зможемо відпустити свій біль у серці тоді, коли новий президент Росії стане на коліна, попросить вибачення перед усіма українцями, покається за весь той жах, все то горе, яке росіяни принесли українцям, виплатить репарації, відбудеться трибунал, на якому будуть судити всіх, хто надавав накази і виконував їх. І після цього ми зможемо відпустити біль у серці.

Я впевнений, що це буде. Можливо, ми не побачимо цього, але наші діти точно побачать.

Я впевнений, що війна закінчиться скоро. Як там у Біблії, з якої ми почали нашу розмову… Блудниця, яка сидить на драконі і отруює із золотої чаші мразотою мільйони людей, сама вип’є з тієї чаші і отрується, і впаде мертвою.

Ось Росія сама себе вб’є. І це станеться скоро. Ми переможемо!» - впевнений Олег.

Зараз він проходить реабілітацію після полону, але вже робить плани на майбутнє. Він думає відкрити реабілітаційний центр для ветеранів, для тих, хто пережив полон. Вже розпланував купити будинок на Буковині. В тому центрі хоче надавати короткострокову допомогу – робота з психологом, активний та пасивний відпочинок. А потім відкрити ще один центр допомоги ветеранам, вже тривалого перебування. Там він хоче надавати допомогу людям із алкогольною або наркотичною залежністю. Таких через війну стає все більше, і Олег має плани системно та професійно лікувати цих людей, а потім – надавати інструментарій, який би допоміг людині влаштувати своє життя вже у мирні часи. Наприклад, отримати професію поліграфіста, аграрія, автомеханіка тощо. І супроводжувати людину після реабілітації.

Ось такі плани.

«Ви думали отримати від мене скигління? – каже Олег наприкінці нашої розмови. - Ні, такого не буде. Мої рани відкриті, але я їх буду загоювати сам. А людям я хочу надати оптимізму. І обов’язково подякувати кожному українцю та українці, які виходили на акції на підтримку полонених, які складали списки, вели перемовини, не забували про те, що ми є. Ми чули вас там. Ви – неймовірні усі».

Олег провів у російському полоні 19 місяців та 13 днів і був звільнений під час останнього обміну, який відбувся 2 січня 2024 року.