Міф про «народ Донбасу». Хто це вигадав, навіщо, і чому Маріуполь – не Донбас, - ВІДЕО

Все, що відбувалося на Донеччині, починаючи з 2014 року, було настільки штучним, неприроднім, несправжнім, що багато хто не хотів на це реагувати. «Та ну, це все політичні ігри олігархів. Ахметов все «порішає», і життя повернеться до звичайного ритму», – так або приблизно так думали в Донецьку, коли якісь дивні люди почали бігати центром міста з російськими триколорами і вигукувати гасла про «незалежну республіку». 

«Це був якійсь інший Донецьк, – пригадує політолог, засновник «Агенції з розвитку Приазов’я» Костянтин Батозський. – Відчуття, що все навколо штучне – і безумні люди, і захоплені адміністративні будівлі, і сутички на вулиці, – не полишало. Я був впевнений, що всі ці ідеї, які лунали на вулицях, не приживуться, і все розвалиться. Я вірив в це протягом всіх останніх років аж до початку повномасштабного вторгнення Росії».

Але нічого не розвалилось. Конструкт, який Росія почала будувати на сході України, базувався на фундаменті, створювати який свого часу почали ще комуністи. Цей конструкт називався «Донбас», і він виявився напрочуд міцним. Але від того не перестав бути лише міфом…

Що таке «Донбас»

Ніякого «Донбасу» як етнографічного регіону не існує. І це те, з чого ми маємо розпочинати будь-яку розмову, що торкається сходу України.

На відео - про те, чому етнографічного регіону «Донбас» не існує та чому Маріуполь  – не Донбас

«Ми не маємо називати себе «Донбасом». Ми не маємо дозволяти іншим називати себе «Донбасом». Це дуже небезпечна історія. Це дуже неправдива історія, – казала під час однієї з своїх лекцій відома історикиня та письменниця, донеччанка Олена Стяжкіна. – «Донбас» – це історія геологічна, географічна, це історія про корисні копалини, а не про людей, не про регіон. Донеччина і Луганщина заслуговують на те, щоб наші журналісти, щоб ми самі не шкодували літер.

Фото - "Міст з паперу"

Зручно написати: «війна на Донбасі». Але це неправда. Війна іде скрізь в Україні. А регіони, які є найбільш постраждалими, – це Донеччина і Луганщина. Вони різні, і відрізняються один від одного. Місто Краматорськ не є містом шахтарів. Місто Костянтинівка, – місто, де роблять скло, а містечко Нью-Йорк – це фенольне містечко. Тут немає териконів. Тут є інше: є українське село, є німецьке село, є окуповане німецьке село. Тому не шкодуємо літер і говоримо про нас як про Донеччину і як про Луганщину, як про Краматорськ і як про Маріуполь, як про Бахмут і про Донецьк. Це різні історії. І ми заслуговуємо на те, щоби їх бачили».

Протягом двох сотень років комуністи перекроювали землі сходу України, витравлювали у людей пам’ять про минуле і робили все, щоб ми ці різні, особливі історії східних міст України, про які каже пані Олена, перестали пам’ятати. А потім це ж саме продовжила робити й російська пропаганда.

І можна констатувати: їм вдалося досягти у цьому успіху. Люди забули не тільки історії власних міст, а і саме первинне значення слова «Донбас», а згодом з’явився і міф про так званий «народ Донбасу», який Росія використала, спершу як інструмент інформаційної війни, а згодом і повноцінної війни проти України. 

Якщо є «Донбас», то має бути і його «народ»?

В логіці комуністів, якщо вони вигадали регіон, то треба вигадати і людей, які той регіон будуть населяти. Тож починаючи з 30-х років вони почали системно «виплавляти» нову національну одиницю – «донбасівець, людина промислова». 

«Це почалось при Сталіні, коли на радянській естраді раптом змінились, як то кажуть, тренди, і почали співати не про комунізм і трудові подвиги, а про різні міста. Оті всі знамениті радянські пісні «Город у моря», «Дорогіє моі москвічі» з’явились майже одночасно. У нас на сході заспівали «Вишел в стєпь донєцкую парєнь молодой…», – пояснює Костянтин Батозський. – «Народ Донбасу» почався з цієї пісні. 

Це був такий новий радянський наратив стосовно завойованої, поневоленої України. Ось вам нібито голий степ. А ось вам – комуністи, які нібито перетворили безлюдну пустелю на промисловий центр, де є заводи, шахти, парубки, які там працюють, і дівчата, які їх кохають виключно за силу і героїчну працю. І не було в тих степах нічого українського ніколи, кажуть нам комуністи. Ото і була перша цеглинка у формування нового терміну – «народ Донбасу», – стверджує Костянтин Батозський.

Спочатку пісні, а потім фільми, плакати, картини, на яких тільки заводи, шахти і робочий клас – так починалась продумана інформаційна кампанія, яку проводив Радянський Союз на сході України. Так закладався міф про «Донбас – особливий край, де живе сильний і мужній народ, який говорить виключно російською мовою».

Але одними піснями нову формацію людей не виплавити. Треба було викоренити тих, хто мав на цій землі своє коріння і родинну пам’ять. І комуністи почали морити голодом, відправляти на каторгу одних людей та завозити на ці терени інших.

«Сюди, на схід, приїжджали люди, у яких в цій землі ніхто не лежав. Пишатися їм тут було нічим і ніким. Тому роль ось цього родинного коріння взяли на себе промислові підприємства. Радянський завод – як конструкт нової «родини». Він був тотальним, він заповнював все життя. Він давав роботу цілим родинам, давав відпочинок, дозвілля, лікарню, займався похованнями померлих працівників та їхніх родичів, видавав профспілкову путівку, квартиру, проводив розіграш машин. Завод замінив людям все, тому вони більше не ідентифікували себе із землею, і як наслідок – не хотіли її захищати. Поклик начальства замінив для них поклик предків», – каже політолог Батозський.

КДБісти перетворювали схід України на «плавильний котел», куди завозили людей з усіх регіонів, переважно, Росії. Вони «переплавляли» людей у громадян без національності, без коренів і власної історії. Ось цей великий «плавильний котел» і був так званим «народом Донбасу».

На Західній Україні в одній землі у родини лежать декілька поколінь. На сході таке – рідкість. Предки сучасних мешканців Донеччини розкидані по територіям колишнього Радянського Союзу. 

Усе це впливає на людей, їхню свідомість і сьогодні. 

Проте не все так погано. Як не старалися комуністи, але вони так і не змогли повністю викоренити зв’язок поколінь. Мабуть, на рівні підсвідомості у частини людей попри все залишалася пам’ять про козацькі поселення і козацьку вольницю, про селянські повстання проти радянської окупаційної влади і українську революцію на Донеччині. А ще про голод, який комуністи влаштовували на сході України тричі, починаючи з 1920 років. Про репресії проти українців, а також людей інших національностей.

Тому коли у 90-ті роки на здавалося б спокійній Україні вибухнули шахтарські протести, влада зовсім неочікувано для себе почула від шахтарів «Хватіт корміть Москву! За нашу і вашу свободу!»  

«Ці протести були масовими і дуже щирими, – пригадує Костянтин Батозський. – Люди виходили і перекривали всю вулицю Артема (центральна вулиця Донецька – ред.). Заповнювали собою всю площу перед обласною адміністрацією. Я дивився у вікно і не вірив своїм очам – ніколи не бачив стільки людей.

Мені здається, саме тоді, і з’явилося у людей вперше відчуття, що вони сильні і щось вирішують. Ті протести добре лягали в загальну канву підготовки до референдуму про незалежність України».

Мітинг працівників шахт у Донецьку, 1991 рік, фото - Укрінформ

Цей загальний порив до свободи, який з’явився на сході у ті часи, міг би стати рушійною силою змін у державі в цілому після обрання нею незалежності. Але не став. Тому що старі-нові «політичні еліти» та російська пропаганда вирішили не губити старий радянський міф про «особливість Донбасу», а навпаки, використати його задля розколу країни. 

Дуже швидко «ми шахтарі, ми трудовий народ, ми – особливі» стало інструментом в протиставлені сходу іншим регіонам України. «Народ Донбасу» знову «воскресили» і стали використовувати для утримання влади в регіоні. «Ми особливі» переформатувалося у «нам всі зобов’язані». І, коли розпочалося вторгнення Росії в Україну, росіяни на тимчасово окупованих територіях використали  саме ці наративи. Їм навіть нічого не довелось вигадувати. 

«Я вважаю, у донецькій трагедії винні ті люди, що заволоділи промисловими ресурсами, але які не розбудовували регіон. Був лише багатий Донецьк на фоні інших міст, які виглядали як в період «кам’яного віку». На Донецьк дивились із заздрістю і не любили його за це ані у Маріуполі, ані у Краматорську. Зараз всі ці впливові люди кажуть, що це була не їхня відповідальність, і що у них на заводах все було добре. Але це – неправда. Регіон занепадав, і це була їхня провина». 

Так ким себе вважають люди, які зараз залишаються на сході?

Частина родини Костянтина Батозського залишилася в тимчасово окупованому Донецьку. Рідна тітка, сестра його матері, разом із чоловіком та дітьми в 2014 році мали проукраїнські погляди, але не захотіли залишати своє житло. Чоловік тітки – лікар. Як каже Костянтин, не найкращий, і за часи української влади він не мав високих посад, а після того, як із Донецька стали виїжджати кращі фахівці, він очолив лікарню. На підконтрольній Україні території він був би звичайним лікарем міської лікарні, а в тимчасово окупованому Донецьку – він головний лікар і керівник медичного центру.

Фото - Фейсбук-сторінка Костянтина Батозського. Окупанти збивають м'який знак з назви Донецьк. 2014 рік

Родина отримала спочатку «денеерівські паспорти», а потім і російські. Українські паспорти вони також зберегли, але за 10 років окупації вони перестали бути українцями, каже Костянтин.

«Хто вони є зараз? Як себе ідентифікують? А от як «народ Донбасу» і ідентифікують, – вважає політолог Батозський. – Трагедія Донеччини полягає в тому, що люди, які «переплавилися» у тому радянському котлі, втратили не тільки українську, а і будь-яку ідентичність. У них не стало ніякої ідентичності. Була «свідомість заводів», поки заводи не закрили. А тепер і того немає. 

Вони й справді себе сприймають «народом Донбасу». Те, що на початку 2014-го багатьом здавалося абсурдним, тепер стає реальністю.  

На початку окупації ставленики росії намагалися вигадати якусь окрему історію самопроголошеної «днр» – від мамонтів до сучасних часів. А потім зрозуміли, що і цього не потрібно. Тепер їхня задача стала ще простішою: «Ми частина Росії», – кричать вони, і в цьому вся їхня ідеологія.  

Але щоб там вони не кричали, у росіян немає ілюзій, що «на Донбасі» може щось запрацювати. Без України це – територія без майбутнього. Люди поступово помруть. Війна закінчиться, вона не може бути вічною, але все одно на тих територіях не буде нічого без України.

І я вам ось що скажу: правда полягає в тому, що кожен  – я підкреслюю, кожен – мріє сісти у машину часу і повернутися у 2013 рік. Це об’єднає кожного з мешканців Донеччини та Луганщини. 

Чому я так думаю? А тому, що за останні 10 років стало сильно гірше жити. Сім’ї розлучились. Рівень життя погіршився. Міста та села занепадають. Ніби хотілося краще, а стало набагато гірше. У 2014 році росіяни взагалі робили акцентне на Росії (нікому вона не була потрібна тут), а на великих пенсіях, російських зарплатах, промисловій кооперації з РФ, яка принесе реальну грошову вигоду. Ось на цю маніпуляцію і повелися деякі мешканці регіону.

Але на жаль, машини часу не існує. 2013-й залишився у минулому, і це змінити вже неможливо».

Проте, в наших силах змінити майбутнє, як мінімум, не шкодуючи літер та називаючи регіони правильними, а не штучно створеними Радянським Союзом та російською пропагандою, назвами.

Читайте інші матеріали проєкту "Вкрадена історія":

«Російська пропаганда – як вірус. Це справжня хвороба». Як росіяни створювали найбільшу брехню про «російськомовний» Маріуполь

Створено (не) в СРСР. Хто насправді збудував маріупольські заводи

Надазовські греки: прощання з Кримом. Брехня тривалістю в 200 років

Коли народився Маріуполь. Чотири дати, які найчастіше називають вчені