Двічі втікав від полону, на третій раз – не зміг. Історія прикордонника з Маріуполя,- ФОТО, ВІДЕО

52-річний прикордонник Олексій Білоусов тричі втікав від полону в окупованому Маріуполі. Дві спроби були вдалі, але третя – ні. Його схопив патруль так званої "ДНР" в середині квітня 2022 року.

Військовий служив з 2018 року, але "познайомився" з окупантами ще 2014-го, коли вони захопили його рідне Дебальцеве.

Олексій пробув у полоні майже два роки – його обміняли 3 січня 2024 року. Але, як він зазначив, "дикої радості" не було – її місце займала втома, холод та виснаження.

"УП.Життя" поспілкувалась з Олексієм Білоусовим про службу, полон та обмін.

Початок повномасштабного вторгнення зустрів на службі

У 2014-му Олексій "познайомився" з росіянами, коли вони вдерлись в його рідне містечко на Донеччині. Вони окупували Дебальцеве на кілька тижнів, допоки українські війська не повернули контроль над селищем.

Тоді сім'я Олексія виїхала до родичів в Бориспіль, але коли влітку 2014-го хотіла повернутися – потрапила під "град" росіян і передумала. Родина майбутнього прикордонника лишила будинок та переїхала у Запорізьку область.

Довелося починати життя з нуля. Спершу сім’я жила у родичів, згодом – придбали дім, на який вистачило коштів. У той період Олексій працював у Польщі, у вільний час займався грантами для переселенців. Але це не приносило бажаного заробітку, тож у 2018-му він підписав контракт зі Збройними Силами.

Обов'язком військового була 4-денна служба на постах спостереження на Донеччині. Після завершення контракту він подовжив його ще на один термін.

"Так війна й застала – на службі. Я був у Мелекіному, це 20 кілометрів від Маріуполя. Зрання 24-го 2022 року зникли катери ФСБ, які зазвичай були на відстані 8-15 км від берега.

По міжнародному каналу зв'язку почув: "Я – російський військовий корабель ...". Але його не було видно навіть на моніторі", – згадує військовий.

Олексій отримав наказ забрати все обладнання та виїжджати з Маріуполя. Але коли військові прикордонного загону доїхали до Дніпра, отримали інший наказ – вертатись.

У ніч на 27 лютого вони заїхали до міста, яке штурмували росіяни усіма типам зброї.

Блокадний Маріуполь

Дружина Олексія та їхні троє дітей на той час були в селищі на Запоріжжі. Виїхати одразу у них не вийшло.

Жінка з трьома дітьми та мамою дісталась на підконтрольну територію 4 квітня. Вона їхала 200 км до Запоріжжя цілих 18 годин – на шляху було багато блокпостів.

"Вони їхали без речей, бо росіяни не випускали тих, хто хотів виїхати назавжди. Тому дружина казала, ніби вони їдуть у гості. Документи та одяг вона спалила. Деякі речі сховала або закопала, бо якби окупанти вирахували, що вона – дружина прикордонника, історія була б інша", – розповідає чоловік.

Зв'язок в блокадному Маріуполі зник майже одразу – вже з 3 березня неможливо було комусь додзвонитись. Але у штабі військовим давали 10 хвилин для спілкування з рідними перед виходом на завдання. Так Олексій отримав повідомлення від дружини і "видихнув", бо його рідні опинились у відносній безпеці.

У Маріуполі точилися жорсткі бої.

"Доводилось йти у квартири у багатоповерхівках, щоб стежити за ворожою технікою. Люди, звичайно, обурювалися, що їх обстрілюють – нібито через нас. Багато було негативного та упередженого ставлення. Але панькатись з ними не було часу чи умовляти – у нас був наказ", – каже військовий.

Окупанти "відпрацьовували" танками по будинках, щоб витіснити українських військових.

Олексій зауважує, що в Маріуполі відчув, наскільки мова важлива. У військових для спілкування є спеціальні слова-коди, щоб супротивник не зрозумів, про що йдеться. Але хлопці з Івано-Франківська не вигадували шифр, а балакали своєю говіркою. У росіян не було навіть шансу їх зрозуміти.

Але ворожа техніка спалювала мікрорайони – один з одним. Місць для оборони ставало менше, кільце звужувалось. Військовим довелось відійти на заводи – "Азовсталь" та Ілліча. Олексій опинився на останньому.

Спроби виходу з оточення

У квітні в Маріуполі відчувався хаос. Росіяни захопили все місто за виключенням кількох заводів, де були українські військові. Чимало місцевих мешканців мали проросійську позицію.

Наприклад, продавчиня в магазині вмовляла бійців "не дурити" і здатися ворогу. Олексій каже, що вона описувала перебування у росіян мов рай на землі. Там, мовляв, і нагодують, і чай дадуть, і точно життя збережуть.

"Я ще з Дебальцевого знав, що росіянам не можна вірити. А полон – це фактично вирок. Тож коли я дізнався, що деякі морпіхи збираються здатися, почав шукати інший шлях", – говорить прикордонник.

Один з начальників мобільної застави також не розділяв ентузіазму щодо полону. З ним було троє бійців: вони хотіли виходити у цивільному і без зброї. План полягав у тому, щоб пішки добратися до Запоріжжя, приєднатися до чинних підрозділів та продовжити службу.

Олексій хотів йти з ними, і хоча начальник йому відмовив, військовий запевнив того, що тягарем не стане й розуміє складність операції.

Перша спроба виходу з оточення провалилась через густий, як сметана, туман. В ніч на 12 квітня не було видно навіть дороги, що виводила з заводу Ілліча.

Тому Олексій з командиром та трьома бійцями спробували ще раз на наступну ніч. Вони заблукали і опинилися вже у сутінках поза заводом.

У росіян був наказ розстрілювати усіх без попередження в нічний час, тому військові сильно ризикували.

Уникнути полону не вдалось

Небо вже сіріло, коли група рушила вздовж траси Маріуполь – Донецьк. Аж раптом почули шум машини та побачили світло фар. Військові зіскочили в кювет, але з авто на них посипалися люди. Це були бійці однієї з Маріупольських бригад.

"Їх було близько 40 людей зі зброєю, вони теж хотіли вийти з міста", – згадує прикордонник.

Командир бригади розпитав військових, розкритикував їхній план та підпорядкував до своєї групи.

Олексій каже, що при спробі виходу військові припускалися помилок. Наприклад, курили на привалах (демаскування), в когось спрацьовував будильник на смартфоні, дехто голосно розмовляв.

"А ще не звернули увагу на польовий кабель зв'язку, який зазвичай простягають між пунктами спостереження. Отак ми йшли та вперлись в російський КПП.

Спалахнуло світло, а російський голос в мегафон запропонував здаватись. У разі опору мав відкрити вогонь на ураження. На тому пункті росіян було лише декілька, тож я гадав, що приймемо бій. Але ті хлопці один за одним почали складати зброю", – розповідає він.

Олексій здаватися не став – він позадкував, а тоді кинувся навтьоки вздовж дороги та посадки. Він знову опинився на волосині від смерті, бо росіяни розцінили б це як опір та розстріляли.

Але йому пощастило – не побачили. Десь за кілометри чоловік зупинився та роздивився. Навколо нікого не було. Вечоріло. Пішов сніг, бруд став прилипати до взуття. Зброї, рюкзака чи провізії у чоловіка не було. Серед дерев він знайшов ще два порожні рюкзаки українських військових. А тоді обрав зручне місце викопав невеличкий окоп, де й заночував.

Вдалині Олексій бачив бронетехніку, думав, що там є росіяни. Але зранку виявилося, що вона підбита.

Попри обережність прикордонника, його "засікли" бойовики "ДНР", що патрулювали трасу. Вони підкралися та взяли його в полон.

Про життя в полоні та звільнення читайте повну версію інтерв'ю.

Думки після обміну

"У полоні всі, за рідкісним винятком, шукають Віру. Знаходять, напевно, те, що шукали. Але разом із тим й переосмислюють життя", – зауважує Олексій.

Він додає, що ніколи не шкодував про свій вибір та не сприймав себе жертвою в умовах полону.

"Мені здається, я був вільний. Так, було важко, доводилось гнутись, де це необхідно, аби не зламали. У полоні для мене було важливим лишатися людиною, не розлютитися на весь світ.

Свобода для мене – це взяти на себе відповідальність і знати, що крім привілеїв доведеться за щось відповісти та заплатити свою ціну", – непохитно каже військовий.

Дружина і діти приїхали до Олексія через три дні після обміну та злякалися зовнішнього вигляду чоловіка. У полоні він втратив майже третину ваги – понад 30 кг.

Але хвилювало Олексія інше. За цей час він втратив частину дитинства своїх синів та доньки. Усі троє дітей – з дитячого будинку. На момент всиновлення їм було від 7 місяців до майже 2 років.

"Я вже розумів, скільки ми втратили, бо не бачили їх маленькими – з перших днів. А тоді я порахував, що за час роботи у Польщі, переїзду з Дебальцевого, служби та полону бачив дітей на 4,5 роки менше, ніж дружина. Я не боявся, що вони мене забудуть, а шкодував про час, що витікає, мов пісок", – каже Олексій.