Як знайти своє місце на мапі світу, після того як втратиш все. Історія Оксани Клименко

«Ми не коти. У нас лише одне життя», - каже Оксана Клименко. Вона втратила у Маріуполі все, що мала, окрім життя. І вважає, що доля подарувала їй шанс, залишила в живих, для того, щоб нарешті вона навчилася  його цінувати.

Зараз жінка намагається почати все спочатку в далекій Канаді. Це вже третя країна, де вона робить спроби знайти своє місце. Це не просто, проте Оксана не втрачає оптимізму і кожного разу намагається зібрати навколо себе рідних по духу людей, щоб повернути відчуття втраченого дому.

Як їй це вдається? Розповідає газета Схід Now

 «Замість відкриття салону краси, відкривала підвали…»

Оксана Клименко не боялася війни. Вона була до неї ближче, ніж багато інших. З 2014 року волонтерила, допомагала військовим підрозділам, які захищали Маріуполь. Пізніше сама пішла служити в армію. Звільнилася буквально напередодні повномасштабного вторгнення. Планувала повністю змінити фах, відкрити власний салон краси. «Але замість салону, я відкривала підвали в оточеному місті», - каже вона.

Оксана Клименко була впевнена, що місто надійно захищене, і коли її сестра, яка живе в Канаді вже багато років, протягом лютого 2022 року дзвонила і вмовляла сестру виїхати з міста, Оксана тільки знизувала плечима.

«Я не вірила, що буде щось страшне. Була впевнена, що навіть якщо Росія сунеться, все буде, як в 2014-м. Хлопці, військові, теж заспокоювали. Тож коли 24 лютого все почалося, тікати за кордон почала Західна Україна, а ми на Сході були впевнені, що все буде добре».

Оксана Клименко жила на Лівобережжі Маріуполя. Цей район росіяни почали обстрілювати першими. Але навіть тоді не хотілося вірити, що все це – серйозно. Поки не подзвонила подруга і не сказала, що в сусідній будинок влучила ракета.

«Ось тоді мені стало лячно. Я пішла до сусідів, і мене глибоко вразила та розмова з ними. Поки був жив мій чоловік, ми спілкувалися, на шашлики ходили інколи разом. А тут раптом сусід мені каже: «Ну готуйся, зараз будеш відповідати, чим ти 8 років займалася…» І я зрозуміла: вони мене просто здадуть, раптом що».

Тож Оксана швидко зібрала речі і вирішила поки що переїхати до батька, який жив в Приморському районі на проспекті Нахімова.

Дуже швидко райончик, де вони переховувались, перетворився на пекло. Будинки навколо палали, і лише їх будинок був цілий.

«Сусіди по підвалу були переконані, що це тому, що серед нас була навідниця, така собі Ольга, яка якимось дивом мала зв’язок і періодично з кимось контактувала. Так це чи ні, ми вже не дізнаємось, але беззаперечний факт – наш будинок був єдиним, куди не прилетіло. І ми, якщо чесно, очікували щодня. Було відчуття, якщо ми не покинемо терміново своє укриття, то це вже буде кінець. І тому коли я почула, що люди стали виїжджати  з міста, стала збиратися».

Оксана Клименко каже, що взагалі не була впевнена, що зможе вивезти всіх, тому що в машині  майже не залишилося пального. Тому і речей ніяких не брала, казала батькові, ну як ті речі тягти, якщо машина раптом в порту заглохне. 

Сусідки по підвалу, дві літні жінки, яких вона майже не знала, в останню мить попросилися взяти їх. Так і їхали – брудні, страшні старі люди.

«Думаю, коли росіяни на блокпостах дивилися на пасажирів, у них зникало бажання нас перевіряти. Я тільки так можу пояснити, що нас пропускали. Коли вже у безпеці, на українській території, я розповіла, що везу в сумці свої військові нагороди, документи, мені сказали, що я з головою не дружу. Це мабуть так і було. Зараз я розумію, наскільки це був ризикований і непродуманий крок з мого боку».

В пошуках свого місця на планеті

Це трохи дивне відчуття, коли з одного боку втрачаєш все,  і відчуваєш щомиті цю порожнечу, а з іншого – перед тобою відкриті всі дороги, їдь куди хочеш, бо все твоє життя – в одній невеличкій сумочці.

Тож коли Оксана з батьком виїхали з захопленої ворогом території, вони трохи розгубилися – куди далі? Оксана думала їхати, як і більшість українців, до Німеччини, але сестра порадила їхати до Болгарії. Там було те, що лікувало найкраще – море.

«Я була така розгублена, не могла себе знайти, занурювалась у депресію. І єдине, що мене рятувало, - море. Я приходила до нього щодня і просто мовчки дивилася. Без нього я б не витягла себе, це точно», - каже вона.

В Болгарії урядова допомога скінчилася вже через 2 місяці перебування у країні, тож Оксана Клименко влаштувалась на роботу в приморський готель, який надав їм житло.

«Почала працювати на роздачі їжі. Але мені було там дуже некомфортно. Ставлення керівництва до українок і болгарок було геть не рівноправне.  Місцеві, болгарки, мали можливість сходити на перерву, на обід, в туалет, а нам давали 30 хвилин на день для власних справ. І не важливо, як ти почуваєшся. Нас контролювали із годинником – записували, скільки раз на день ми відвідали вбиральню.

Взагалі в Болгарії дуже потужні проросійські настрої, тож для жінок з України в готелі створили такі умови, що було просто неможливо працювати. І я звільнилася», - розповідає Оксана Клименко.

Друзі порадили їхати в Румунію. І вона буквально відкрила для себе цю країну.

«Румунія - прекрасна. Тут дуже підтримують Україну. І мені там зустрілися неймовірні люди», - каже Оксана.

Вона дуже швидко працевлаштувалась в одну з румунських компаній менеджеркою – відповідала за он-лайн листування. Почала вчити румунську. Без цього неможливо адаптуватись в жодній країні. Їй пообіцяли навчання, кар’єрне зростання, більш відповідальну і більш високооплачувану роботу з часом. Тож там, в Румунії, вона опанувала нову спеціальність – СММ.

А головне – вона почала вибудовувати навколо себе дуже проукраїнське середовище, яке допомагало їй навіть за кордоном відчувати свою користь для України.

Восени 2023 року в Бухаресті українська громада ставала вже не такою багато чисельною. Багато хто повернувся в Україну. Тим не менш, люди збиралися, спілкувалися.

«Ми досить регулярно проводили зустрічі українською громадою. Але це було частіше просто зустріч під українськими прапорами, з українськими піснями та слоганами. Я зрозуміла, що треба змінювати вектор проведення таких акцій. Треба було не просто співати, а привертати увагу європейців до ситуації на фронті, до потреб України у зброї», - каже Оксана Клименко.

Її підтримали румунські громадські організації, і результат не забарився – на акції, організованої за участі маріупольчанки, стали приходити представники влади в Бухаресті, політики, журналісти.

Вона давала інтерв’ю, проводила акції, допомагали українцям, які тільки прибували у Румунію. До неї досить звертаються по допомогу ті, хто не знає, що вона переїхала вже в іншу країну. І дивним чином Оксані вдається допомагати людям навіть на відстані.

«Мені здавалося, що я зможу залишитися в Румунії, будувати там свої життя. Я була дуже оптимістично налаштована. Єдине, що мені заважало , - туга за родиною. Моя сістра, улюблені племінники, моя тітка з родиною – всі вони давно вже мешкали у Канаді. А ми  з батьком – за тисячі кілометрів від них. Розумієте, коли втрачаєш все, оці людські стосунки стають найціннішим. В якусь мить я просто зрозуміла, що мій дім, там де моя родина».

Тож вона трохи накопичила грошей на квитки на літак і поїхала разом з батьком до Монреаля, де мешкала її родина. Думала, спочатку просто в гості. Але коли побачила, який щасливий її 74-річний батько поруч із внуками, зрозуміла, треба залишатися там.

«Трудовий табір» і одночасно країна можливостей для тих, хто починає з нуля

Канада прийняла чимало українських біженців, проте сюди їдуть переважно працездатні люди, готові включитися в роботу. Тому що складається враження, що в Канаді працюють всі – без обмеження віку.  Через це Оксані Клименко довелося витратити певний час і нерви, щоб отримати статус біженця для батька, бо при заповненні анкети він вказав, що не збирається працювати (нагадаємо, йому 74 роки). І тільки на підставі цього йому відкрили лише туристичну візу.

Проте, пояснює Оксана, якщо ти маєш роботу, ти можеш дуже швидко тут стати на ноги.

Коли українці приїжджають у Канаду, їм пропонують одноразово 3000 доларів допомоги одразу плюс 500 доларів допомоги при поселенні в тимчасовому житлі. Майже одразу певні служби радять мовні курси і починають шукати для тебе роботу (протягом року).

Деякі українці, які в 2022 році приїхали із серйозними намірами влаштувати своє життя у Канаді, вже зараз мають власне житло та машину.

Фактично, ніхто не живе у хостелах – всі мають гроші на те, щоб самостійно орендувати квартиру або навіть будинок. Багато хто купує автомобіль, а дехто – більше ніж один, тому що машини у Канаді дешеві, користі від них маса, і майже всі, включаючи підлітків, - за кермом.

Оксана розповідає, що деякі українці поводять себе непорядно, коли приїжджають, реєструються виключно для того, щоб отримати 3500 доларів і виїхати. Це дуже дратує канадців. Але ті, хто залишаються, починають працювати і приносити користь країні, можуть розраховувати на підтримку Канади.

«Тут дуже велика українська спільнота, - пояснює Оксана Клименко. – Так склалося історично. Потужний проукраїнський рух, українська діаспора, яка дуже активна. Я з перших днів в Монреалі долучилась до діяльності організації «Спільно Монреаль» (spilno_montreal).

Ще одна організація, з якою я співпрацюю,  має осередки в 50 країнах світу, -   “Communities Army of Ukraine”. Вони проводять масштабні акції. Тримають руку на пульсі і завжди реагують на актуальні події, які відбуваються в Україні.

А ще тут, у Канаді, збирають величезні гроші на підтримку України, української армії. Я не бачила такої потужної фінансової підтримки від простих людей в жодній країні Європи».

Для Оксани участь у діяльності проукраїнських організацій – це можливість бути корисною для своєї країни, наближати перемогу у спосіб, який їй доступний. Але не тільки. Саме під час таких акцій вона знайомиться з людьми, знаходить друзів, розширює коло спілкування. Під час однієї з таких акцій познайомилась з маріупольчанкою, яка також пережила бомбардування. Говорили, згадували, плакали. Такі зв’язки дуже важливі, вважає Оксана.

Зараз Оксана з батьком мешкає в будинку своєї сестри. Вона починає заняття на курсах з французької (Канада двомовна країна – там спілкуються англійською та французькою, проте в Монреалі переважає саме французька),  паралельно працює онлайн  - надає СММ послуги для українців, яким потрібно просувати свої сторінки за кордоном. Але розраховує, що після закінчення мовних курсів зможе працевлаштуватися в місцеву Інтернет-компанію за своїм фахом.

Їй подобаються можливості, які надає Канада українцям. Її заспокоює, що в Канаді не потрібно принизливо очікувати, поки уряд подовжить право перебувати українцям в країні – тут кожен, хто працює і платить податки, отримує право на проживання і майже нічим не уражений у правах, окрім виборчого права. Вона мріє заробити грошей і мати власний дім, навіть краще того, який вона мала в Маріуполі.

Проте Оксана досі не впевнена, де саме на мапі світу її місце. 

«Я хочу повернутися до дому. Хочу пройтися містом, в якому прожила кращі роки свого життя. Але я точно знаю, що більше не зможу бути щасливою там.

Ми не коти. У нас немає дев’яти життів. І тому дуже хочеться своє єдине життя прожити не дарма».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube